На Зеландію! - Кидрук Максим Иванович - Страница 55

Як ви розумієте, місце 63Н було далеко не в носовій частині лайнера. І навіть не посередині. Пасажири «Air New Zealand» мають можливість пройти он-лайн-реєстрацію на сайті авіакомпанії задовго до виїзду в аеропорт. Попри те що реєструвався на рейс до Шанхая одним з перших, я отримав місце аж у останньому ряду.

Поки йшов, думав, порвуть. Серйозно, чуваки, я не перебільшую. Схопився руками за лямки наплічника і підняв їх до вух, таким чином хоч трохи ховаючи голову. Не підводячи погляду від палуби літака, посунув уперед.

Люди за моєю спиною, щойно минав їх, починали шепотітися і цокати язиками. Звідусіль підіймалися зітхання, в яких змішалися полегшення, презирство і відраза. Зрештою хтось не витримав і запустив крізь салон громоподібне:

– Fuck you!

Пауза.

Я задріботів швидше. Трохи згодом у спину полетіло хорове:

– FUCK YOU!!! – в унісон горлали щонайменше четверо глоток.

«Господи, – думаю, закусивши губу, – мені ж із цими варварами летіти. Дванадцять годин! Повісять же! Стопудово повісять… Сам би так зробив. Уночі, коли стюардеси ляжуть спати».

Зрештою дістався свого крісла. Скинув рюкзак («Boeing» тим часом рушив з місця). Заходився відтуляти кришки відділень для ручної поклажі, але не знаходив жодного вільного місця, поки звідкись із хвоста вигулькнула інша стюардеса і, сердито надувши щоки, забрала мій наплічник. Понесла до себе в комору.

Я сів у крісло, поспіхом розірвав пакет із ковдрою і накрився з головою. Так хоч трохи безпечніше.

Попервах було страшно. Сусіди тихо шепотілися, підкреслено відсовувалися від мене. Чоловік, що сидів праворуч, гнівно чмихав, неначе перепрошуючи решту пасажирів: «Вибачте! Якби не правила безпеки, що вимагають бути пристебнутими під час зльоту, я б устав і летів далі стоячи, тільки б не сидіти поряд із цим убожеством». А уявіть, що було б, якби вони знали про мету мого прильоту? Мене б там точно лінчували!

Тож я сидів тихенько і глипав на них, немов миша з нірки. Час від часу миролюбно посміхався і смикав плечима: простіть, я не хотів. А тоді – заснув. Відключився ще до того, як лайнер відірвав носову стійку від злітної смуги…

Весь політ, усі дванадцять годин до Шанхая, я мстився їм гуркотливим, заливистим хропінням.

Політ додому став новим рекордом: тридцять три години у дорозі, двадцять чотири з них – у повітрі. Хоча в цілому все минуло без пригод (якщо не рахувати відсутність трансферної стійки в аеропорту Шанхая, через що мені довелося отримувати на ходу семиденну китайську візу, спускатися в зал відльотів і проходити чек-ін).

Сьомого травня о 22:30 за київським часом я вступив у митну зону міжнародного аеропорту Бориспіль. Велика новозеландська авантюра закінчилася.

Епілог

Про Дон Кіхота і Санчо Пансу

Дон Кіхот – це головний герой роману Мігеля Сервантеса «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (1605–1615, у двох томах). Ви, мабуть, і без мене знаєте. А якщо не знаєте, то «На Зеландію!» – ваша перша самостійно прочитана книжка.

Хоча насправді у книженції Сервантеса два головні герої. Перший – це сам Кіхот, хвацький чувак, який подорожує розореною і пригнобленою Іспанією кінця XVI століття і намагається всім допомогти. Просто так. По-лицарськи. Виключно через любов до людини. А другий – це життя, яке грубо трощить, панахає і ламає наївні ілюзії Дон Кіхота.

Дон Кіхот втілює ідею запеклого гуманіста, який впевнився в нездійсненності ідеалів справедливості і недосяжності гармонії у стосунках між людьми, але попри це намагається творити добро…

Ви знаєте мою пристрасть до щасливих закінчень, але в цій книзі хеппі-енду не буде. На жаль.

У лютому 2012 року, через десять місяців після мого повернення з Окленда, в українських ЗМІ з’явилась новина про те, що 27-річна українка Ірина із Запоріжжя їде в Нову Зеландію. Виходить там заміж. За Ґреґа, трясця його матері, Морґана…

Спочатку я не повірив. Думав: звичайні газетні байки. Проте скоро переконався, що це щира правда.

Що ж трапилося? Невже «The ROCK FM» перехитрило всіх? Ні. Радіо тут ні до чого. Отримавши ляпас від BSA, радіостанція порадила Ґреґу залягти на дно, трохи перечекати, а вже згодом спокійно везти «виграну» в конкурсі дівчину до Нової Зеландії.

Після прибуття українки на вражі землі Ґреґа та Ірину показали на новозеландському телеканалі «20/20»: зустріч в аеропорту (мордатий винороб у костюмі і метелику), поїздка на джипі вздовж сонячного узбережжя, романтичний підйом на фунікулері, спільні фотографії на фоні темно-синьої ганчірки з червоно-білими зірками. Ведучі без угаву торочили про те, скільки всього натерпілася ця парочка через вимушену розлуку. Шмарклі так і пирскали з телевізора.

Бридко…

І сумно…

Не хочу переповідати, що відчував, коли довідався про возз’єднання «переможця» і його призу. На той момент я вже нашкрябав половину цієї книжки і не знав, що далі робити. Галас у ЗМІ пригнічував. Я почав задумуватися над тим, щоб припинити роботу. Без історії про Нову Зеландію книга розпадалася. Дівчинка Ірина, яка аж пищала, опинившись у Новій Зеландії, виставила мене і Притулу наївними хлопаками, сучасними Дон Кіхотом і Санчо Пансою (не будемо уточняти, хто з нас Кіхот, а хто Панса).

Я не відкривав «Word» п’ять чи шість днів, але згодом таки повернувся до рукопису. Примусив себе повернутися. Думайте що хочете, проте я відчував, що повинен закінчити «На Зеландію!».

Річ у тім, що ми з Притулою не «воювали» проти Ґреґа. Так само ніхто не збирається виступати проти Ірини із Запоріжжя. Дівчина вирішила вийти заміж за іноземця і поїхати з України? Нехай. Це її право. Я можу не поважати людину, але повинен поважати її право вибору.

Насправді акція «На Зеландію!» була здійснена не для того, щоб напоумити жінок, які мріють звалити за кордон або ж настрахати імпотентів-іноземців, котрі не можуть підшукати собі пару в рідній країні. Певною мірою ми хотіли втерти носа «The ROCK FM», і це у нас вийшло. Та найголовніше – ми з Притулою прагнули привернути увагу молоді. Тих, хто закінчує школу чи вчиться зараз в університеті. Тих, хто народився в Україні і хоче свідомо провести в цій країні все своє життя.

Конкурс «Виграй дружину з України» можна було поховати ще на самому початку. Без зусиль Притули, Пошивайло, Кідрука чи «Фемен». Достатньо було однїєї-єдиної, твердої й ультимативної, заяви від МЗС. Але її не було. Саме тому я дописав цю книгу. Сподіваюсь, вона потрапить до рук молодого козака чи козачки, чия голова поки що забита нелегкими думами про контрольні, екзамени, колоквіуми та курсові, але який/яка вже зовсім скоро (за якихось двадцять років) очолить Міністерство закордонних справ. Я вірю, що ти, козаку чи козачко, вподобаєш мою історію і в майбутньому ніколи не допустиш паскудства, подібного до того, що організувало «The ROCK FM».

Ви можете сприймати цю книгу як сучасну версію історії про Дон Кіхота. Це, знову ж таки, ваше право. Я ж бачу її інакше, бачу її настановою для тих, хто не ковтатиме образ і в майбутньому даватиме в зуби будь-кому, хто тільки посміє зневажити чи зачепити Україну.

3 березня – 14 липня 2012

Київ

Ілюстрації

Звіт про успішне виконання операції на «Підйомі»

Селище Балат. Сахара

Біля оази Аль-Харґа. Сахара

Руїни Апамеї. Сирія