Лазарит - Вилар Симона - Страница 38

Старому брістольському моряку такі задуха й застигле повітря були не до вподоби. Може, і йому помолитися, просячи в Бога бодай легенького вітерцю? І щоб він справді милістю Божою був легкий…

Помолившись, обидві жінки звелися з колін і повернулися у свої покої в кормовій надбудові. Але вони мусили пройти повз шанобливо схилених лицарів. Принцеса пришвидшила ходу, а сицилійська королева-вдова, навпаки, вирішила затриматися й поспілкуватися з паладинами, які її оточили.

Беренгарія мусила чекати свою попутницю в колі жінок, які їм прислуговували, – вони саме переймалися її весільним вбранням. Просторий покій нагадував рясний квітник: розкладені повсюди сувої атласу й оксамиту палали, немов рубіни й смарагди, струменіли заткані золотом рюші й позументи, але сама принцеса, немов не помічаючи цієї розкоші, відразу взялася до своєї роботи – вишивання вівтарного покрову. Лише час від часу вона завмирала, прислухаючись до чоловічих голосів із пів’ют, гучних і зухвалих, що з ними зливався дзвінкий голос Іванни, який вряди-годи переривав сміх. І як їй не страшно бути самій серед чоловіків?

Коли, нарешті, з’явилася Іванна, Беренгарія простягнула до неї руки.

– Мені лячно за вас, люба Півоніє, – сказала вона, коли та, недбало відкинувши довгий шлейф, умостилася на канапу. – Ці люди, з якими ви спілкувалися… я ще таких не бачила! Вони здоровезні і схожі на дикунів.

Іванна скоса й насмішкувато глянула на принцесу: яка ж вона тендітна та полохлива. Пора б їй зрозуміти, що, ставши дружиною такої людини, як Річард Левове Серце, доведеться поводитися відповідно до нового становища. Вона прекрасно вихована, напам’ять пам’ять знає батьків Церкви і до того ж гарнюня: ніжне округле личко, гладенька шкіра – оливково-смаглява, як у всієї династії Гіменес. Беренгарія невеличка на зріст, і під час заручин з високим і величним Річардом здавалася геть крихітною. Це в багатьох викликало замилування: король – утілення мужності, і його мініатюрна наречена. Попри свою тендітність, принцеса чудово збудована – тонка талія, округлі стегна й високі груди, що їх не приховує навіть просторе вбрання.

Іванна знала, що двір короля Санчо Наваррського відомий як законодавець моди й куртуазних манер. Дивно було бачити його дочку вбраною, мов черниця, – ні тобі бліо, що підкреслювало б статуру, ні коштовностей, як це належить дамі такого високого стану. Ясно, що Наварра невелике й не надто багате королівство, але наречена короля Річарда мусить мати достойний вигляд. Недарма ж сама Елеонора Аквітанська, привізши синову наречену на Сицилію, попросила дочку подбати про гардероб майбутньої англійської королеви.

Іванна з ніг збилася, шукаючи в купців найкращу тканину та гаптування, серпанки й прикраси. Через брак часу вбрання для принцеси довелося шити вже дорогою, задля чого дам супроводжували найкращі на Сицилії швачки. Але Беренгарія була така скромна, що її ледве вмовили зняти мірки – принцеса страшенно соромилася чужих дотиків, навіть жіночих. Невже її так виховували в монастирі? І ці її величезні карі, глибокі, але завжди начебто перелякані очі!

Ні, Беренгарія жодним чином не наївна й не дика: у неї чудові манери, вона освічена й здатна тонко сприймати людей та події. Що з того, що вона весь час прагне усамітнитися для улюблених занять – молитов, читання, вишивання золотом. Нічого дивного – висмикнута з тихої обителі, де вона безтурботно жила, дівчина раптово опинилася в самісінькому центрі великої війни.

Іванна відчула до принцеси ніжність. Обійнявши Беренгарію, вона ласкаво погладила її рівно зачесане каштанове волосся.

– Бідолашне моє дитя! Вам нічого боятися чоловіків, які заприсяглися служити нам вірою та правдою. Єдине, у чому ви маєте рацію, – на вигляд вони справді дикі й свавільні, адже це шотландці, мешканці далеких гір Каледонії.

– Шотландці? Матінко Божа! Як король може їм довіряти? Адже це запеклі вороги англійців!

Із цим Іванна мусила погодитися. Так, Шотландія та Англія часто-густо воюють одна з одною, але шотландські лицарі, що їх супроводжують, цілковито віддані королю Річарду. І на це є вагомі підстави.

Вона розповіла Беренгарії, як сімнадцять років тому король шотландців Вільгельм Лев зухвало напав на англійські прикордонні замки в Нортумбрії, та його схопили лицарі короля Генріха Плантагенета. Вільгельма кинули в підземелля, примусивши визнати васальну залежність Шотландії від англійської корони, і шотландським лордам довелося з цим змиритися. Відтоді Генріхова влада поширилася на всю Британію, хоча в Шотландії досі ненавиділи англійців, насамперед королівських чиновників. А Річард, прийшовши до влади, звільнив Вільгельма Лева і позбавив Шотландію тягаря нав’язаних його батьком обов’язків, отримавши натомість десять тисяч золотих, що їх негайно було вкладено в підготовку походу на Палестину. Але не саме лише золото стало йому нагородою за мудре рішення: вдячні шотландці припинили набіги на північні землі Англії, дедалі частіше сини та доньки обох народів почали одружуватися, пожвавилася торгівля й багато хто з лицарів-шотландців, захоплених Річардовим благородством, дали обітницю королю-хрестоносцю та приєдналися до його походу.

– Бачте, принцесо, – підсумувала Іванна, – тепер ви самі розумієте, що воїни, які нас супроводжують, – люди віддані та звитяжні. І я сміливо на них покладаюся.

Беренгарія замислено стискала нагрудний хрест.

– Невже золото може замінити втрачені землі? Чи мудро вчинив король Річард, відмовившись від того, чим володів його батько?

«От тобі й маєш! Чи не осуджує наша скромниця свого нареченого?» – мимоволі всміхнулася Іванна.

Їй довелося пояснювати, що виконання обітниці звільнити Святу землю від влади язичників – завдання всього життя короля Річарда. А війна, надто в таких віддалених краях, коштує дорого. Її брат добре все зважив, перш ніж іти в похід, адже до перемоги ведуть не самі лише звитяга та мужність. Слід в усьому переважати ворога, а для цього потрібні обладунки, зброя, коні, провіант. І все це – найвищого ґатунку. Задля досягнення великої мети Річард, де тільки міг, здобував кошти, і десять тисяч золотих за звільнення шотландського короля – це лише дещиця з того, що було вкладено в підготовку війни з невірними. Чи чула принцеса Беренгарія про Саладінову десятину? Це податок, що його доводиться сплачувати всім Річардовим підданим, які не наважилися виступити з королем за звільнення Гробу Господнього. Крім того, канцлер Лошан знайшов іще один спосіб отримати гроші: по смерті короля Генріха ІІ було переглянуто діяльність чиновників колишнього уряду, і всі нечисті на руку, щоб уникнути покарання, мали внести за себе чималий викуп. Ці гроші теж примножили скарбницю хрестового походу. З лицарів, які, надихнувшись, узяли були на себе хрест, а потім малодушно відмовилися, брали відступні. І, звісно ж, – пожертви монастирів, добровільні внески купців і землевласників, гроші від продажу низки королівських маєтків.

Істинно, король Англії готовий був на все задля успіху походу. Якось Річард навіть пожартував, що продав би й Лондон, якби знайшов на нього покупця. Цей дотеп миттю підхопили його недоброзичливці, зокрема Філіп Французький. І хоча Філіп нині Річардів союзник і теж іде в Палестину, він воліє не витрачати грошей, а отримувати їх від короля Англії. Саме так він і вчинив, випросивши в Річарда частину кораблів на Сицилії.

– Я лише мигцем бачила Філіпа Французького, – замислено мовила Беренгарія. – Король Франції відпливав із Мессіни саме, коли мій корабель заходив у порт. Наші судна пройшли майже впритул, однак він навіть щирого кивка мені не подарував, а відразу відвернувся.

– Люба принцесо, – Іванна легенько доторкнулася до її плеча, – ви мусите зрозуміти, що Філіпові знадобиться чимало часу, щоб змиритися з вашим шлюбом. Адже заради вас Річард відмовився від руки його сестри Аліси.

«Краще б наша ніжна пташка й не намагалася з’ясувати подробиць тієї ганебної історії», – подумала Іванна.

Але Беренгарія несподівано запитала про інше. Ніяковіючи й не перестаючи накладати стібок за стібком, принцеса Наваррська поцікавилася: чи є правда в чутках, які дійшли до неї вже в Мессіні, – буцімто й сама Іванна дала відкоша королю Франції. Кажуть, він виявляв до неї знаки уваги, однак, урешті-решт, королева-вдова Сицилії попросила брата звільнити її від товариства французького монарха. Але ж Філіп Капетінг – удівець, Іванна – теж. Їхній шлюб міг би бути корисним для обох держав.