Лазарит - Вилар Симона - Страница 43

Леді Джоанна не переймалася знегодами їхнього шляху: цілком занурилася у свої думки, а її душу сповнила туга й гіркота розчарування. Досі їй і на думку не спадало, яке це страшенне потрясіння: усвідомити, що вся її любов, усі надії на щастя розвіялися й щезли за порожнім обрієм. Так пекучий вітер женеться безплідною землею і відносить за пагорби висхлі кулі перекотиполя…

О, вона завжди пам’ятатиме, як це починалося: під час змагань лицар в осяйних обладунках ставив на дибки могутнього білого коня, торжествуючи, переможним жестом здіймав спис, а тоді вже клав до її ніг вінець королеви турніру, найпрекраснішої дами. Це бачили тисячі людей, і її батько щасливо всміхався, тішачись із радості своєї дочки.

Її батько! Артур де Шампер, гронвудський барон, лорд Малмсбері, кузен короля Генріха ІІ! Для Джоанни він був найближчою людиною, ідеалом чоловіка й лицаря. Навіть із роками лорд Артур залишався привабливим і чарівливим. Подейкували, що Джоанна на нього схожа. Але, здається, перебільшували. Насправді, на батька був схожий лише один з її братів – Гай, однак дещо від лорда Артура взяла й вона: чудове темне волосся, граційну легку ходу, сприйняття музики й поезії. Артур де Шампер дуже любив дочку і на різдвяний турнір у Вінчестері з усіх дітей узяв лише її.

А в Малмсбері вона повернулася вже як дружина лицаря Обрі де Рінеля.

– Хіба міг я відмовити закоханим? – виголосив сер Артур дружині. – Адже свого часу і я домагався на турнірі твоєї руки. І ось тепер, так само, як і ми, наша Джоанна знайшла своє щастя з Обрі!

Леді Мілдред де Шампер була практичною жінкою, тому відразу почала ставити запитання. Чи достойного роду її зять Обрі? Який у нього статок? Чи гідний він сім’ї, близької до королівського дому?

Джоанна образилася. Чому така недовіра? Хіба не досить того, що її Обрі – лицар, отже, має право взяти її за дружину? Так, де Рінелі з Нортумберленду не надто багаті, але її чоловік має ім’я і він її любить! А успіх шлюбу цілком гарантуватиме її посаг – замок Незербі з навколишніми землями.

Ні, вона не могла зрозуміти своєї матері, яку так обурило раптове рішення лорда Артура, що вона на кілька місяців покинула чоловіка, виїхавши в обитель Святої Гільди, де за настоятельку була її дочка Елеонора, старша Джоаннина сестра.

Та настав час, і Джоанна сама збагнула: її шлюб не такий уже й ідеальний. Навіть не тому, що чоловікові зброєносці були схожі на бандитів і люди з Незербі просто вигнали їх із маєтку, знехтувавши обуренням Обрі. Йдеться також не про те, що Обрі часом брутально осікав дружину на подружньому ложі:

– Джоанно, тримайте себе в руках! Таке собі може дозволити хіба що дівка з таверни, а не шляхетна пані!

Обрі був старший на кілька років, і Джоанна розгублювалася, вважала, що з нею щось не те, якщо її чоловік дорікає за бажання ласки, за пристрасність і нестримність, коли вона божеволіла під час любовних ігор. Це впливало на Обрі як відро крижаної води, його жадання згасало, і він відсовувався від Джоанни. А вона, присоромлена й пригнічена, устидалась того, що в ній жило й потребувало виходу, – того, на що її чоловік зневажливо казав: «розбещеність».

Зрештою вона почала себе обмежувати. Покаялася духівнику про такого собі біса, що в ній живе й доводить її до знетями. Але кохання до Обрі не вивітрилося – вона була міцно прив’язана до свого красивого лицаря-чоловіка. Вони мали вигляд цілком щасливого подружжя. Доти, доки не лише сама Джоанна, а й решта почали примічати скнарість сера Обрі.

Першою це відчула челядь у Незербі. Прості люди завжди все бачать і знають, й обговорювати вчинки панів їм не заборониш. Можна лише гадати, про що говорили в конюшнях і на кухні, в генделиках за чаркою елю й вечорами у внутрішніх двориках замку після того, як сер Обрі скоротив кошти на утримання слуг, не надавав їм більше нового одягу, коли зношувався старий, і перестав дарувати різдвяні та великодні подарунки. А в родині де Шамперів завжди дбали про слуг, це було доброю традицією. Натомість челядь віддячувала панам відданістю!

Про нового лорда почали говорити неприязно, і Джоанна мусила втрутитися, щоб приборкати занадто гострих на язик. Сама ж вона наївно вважала, що розуміє причину такої скнарості: чоловік її належить до родовитої, але багатодітної та зубожілої родини, у якій рахують кожен пенні. І якщо він заощаджує, то лише тому, що хоче трохи допомогти своїм родичам із півночі.

Лорд Артур де Шампер уряди-годи заїжджав у Незербі – навідати дочку. До зятя він ставився цілком дружньо. Коли батько й мати Джоанни, врешті-решт, помирилися, приїжджати почала і леді Мілдред, яка більше не показувала свого невдоволення зятем. Утім, повз її чіпкий погляд не промайнуло й те, що, попри солідну виручку на Гронвудському ярмарку, челядь у замку і надалі ходила в дранті, напівголодна, а серед убрання Джоанни не було жодної обновки. І чого б це чоловікові не потішити юну дружину після вдалих кінських торгів? Собі ж бо він придбав кований золотий ланцюг із самоцвітами й розкішний пасок із набором срібних із позолотою пластин!

Джоанна виправдовувалася: лорд мусить мати величний вигляд, а їй поки що не бракує вбрання з посагу. Решту заробітку Обрі віддав у Нортумберленд, щоб відшкодувати родині витрати за його участь у турнірах. Вона вважала це шляхетним учинком і цілком підтримувала чоловіка.

– Бог із вами, – зітхала леді Мілдред. – Ти заміжня жінка, крихітко Джоан, і мені достатньо одного: знати, що ти щаслива. Та все ж я прихопила із собою штуку тонкого фламандського сукна, щоб ти могла приїхати до нас на Різдво в новому вбранні…

Спогади леді Джоанни перервав голос лицаря-госпітальєра. Привал!

Уже майже світало, загону потрібно було перепочити й набратися сил, перш ніж знову вирушити в путь під темним нічним небом, усіяним незнайомими зірками.

Проте молодій леді здалося, що цього разу лицар обрав не найкраще місце для відпочинку – голий схил, усипаний уламками скель. Поблизу – ні джерела, ні водойми, а питний запас у бурдюках, що їх везли із собою, вже майже вичерпано.

Але Джоанна не нарікала, хоча в її волоссі було повнісінько піску, а тіло свербіло від поту й пилу. Доводилося терпіти, якщо вже вони цілком довірилися цим людям. Чи могло спасти на думку їй, благородній дамі, котра вирушала в дорогу як принцеса – зі свитою, слугами, охороною, кухарем і пажем, – що доведеться спати на голому камінні й мріяти про зайве горнятко води, щоб помити обличчя та руки?

Нижчим за її гідність є висловлювати претензії тому, кому зобов’язана свободою, честю й самим життям. Навіть Обрі не нарікає, хоч у звичних для нього умовах і менші незручності ладні були позбавити його рівноваги. Він мовчазний, стриманий, і в нього досі ображене обличчя – вочевидь, не може пробачити їй ляпаса. Ну й добре – так навіть спокійніше. Але ж, Пречиста Діво, як вони далі житимуть разом?!

Від цих думок у душі в неї знову спорожніло. Джоанна спробувала влягтися зручніше на своїй нестерпно твердій постелі з двох попон і її власного плаща, аж раптом почула бурчання камеристки Ґодіт. Вона вмощувалася біля пані, ремствуючи: цілісіньку ніч доводиться трястися в сідлі, а потім намагатися заснути під пекучим сонцем.

Несподівано Ґодіт промовила:

– А чи помітили ви, міледі, що лицар Мартін д’Ане, наш рятівник, не зводить із вас очей?

– Ти вже якось казала, що його погляд не схожий на погляд лицаря-монаха, який дав святі обітниці. Мабуть, його зачаровує вигляд вимордуваної дами в запорошеному одязі і з давно невмиваним обличчям.

Ґодіт пропустила посміх повз вуха.

– А він, скажу я вам, міледі, на диво вродливий. Госпітальєр! І як на мене, просто привабливий чоловік. Скільки живу, а такого ще не бачила, нехай простить мені Господь ці гріховні думки! Ваш брат Генрі теж хоч куди, але він і близько не такий гарний, як сер Мартін. Що скажете, міледі?

– До чого ти ведеш, Ґодіт?

Ледь піднявшись, служниця по-материнськи погладила волосся своєї пані.