Лазарит - Вилар Симона - Страница 50

Молода пані теж не квапилася гасити свічку, що стояла на підставці при канапі, накритій кошлатою овчиною. Незважаючи на все пережите, на душі в неї було добре. І, якщо вже говорити цілком чесно, слід визнати, що увага мужнього й гожого лицаря дуже її тішила.

– Ґодіт! – Джоанна поторсола за плече камеристку, яка вже почала тихенько хропіти в куточку. – Ґодіт, а він таки справді гарний. І навіть ця трохи дивна усмішка його не псує…

Служниця щось нерозбірливо пробурмотіла крізь сон. Санніви в покої не було: вона попросила в господині дозволу побачитися зі своїм нареченим – рудим зброєносцем лицаря-госпітальєра. І Джоанна не була проти, тим паче, цей Ейрік повівся шляхетно, не відмовившись від дівчини, хоча й знав, що вона побувала в лапах розбійників. Коли ще бігати на побачення, як не такої дивовижної місячної ночі!

Джоанна в самій лише сорочці підійшла до вікна й відчинила віконницю.

Ніч і справді була розкішна. У фортеці та її околицях панувала тиша, що її, здавалося, поглиблювали переливи незліченних цвіркунів та цикад. По фортечному муру неквапно рухалася тінь вартового з довгим списом, а над ним розпростерся густо-синій оксамит неба з міріадами зірок і сяючим ликом місяця між ними. Його проміння освітлювало далекі пасма пагорбів, стрункі списи тополь, шпилі на фортечній стіні й порожній двір, викладений світлими плитами вапняку.

Проте двір виявився аж ніяк не порожнім. Джоанна беззвучно зойкнула, помітивши внизу силует чоловіка в довгому чорному вбранні. Лицар стояв простісінько під її вікном, і лице його було звернуте до неї. Чи давно він тут? На що чекає?

Джоанна поквапно натягнула на плече сорочку, що сповзла, і позадкувала. Та все ж не втрималася й ще раз обережно визирнула з-за віконниці. Мартін д’Ане досі не відводив очей від її вікна.

Вона миттю вляглась, натягнувши на голову покривало, серце в неї калатало. Дурниці, нехай стоїть собі, скільки заманеться. Хіба він має право на щось розраховувати? Ґодіт давно каже, що він очей із неї не зводить. Чи може чоловік образити жінку поглядом? Навіть уночі, коли стоїть біля її вежі?… Про таке зазвичай співають у любовних канцонах, Джоанна й сама не раз співала про це, а тепер доводиться визнати, що його увага хвилює її значно більше, ніж можна було уявити.

Найгірше, що від цього десь глибоко в єстві прокидається те несамовите збудження, яке її чоловік називає «безсоромністю» і якого вона боїться. Обрі дав обітницю цноти, начебто змушуючи і її прийняти цей піднесений порив. Хтозна, може, він правий, і їй, Джоанні, теж пора позбутися гріховних думок… Але як саме? Адже зараз вона думає зовсім не про свого чоловіка, а серце в неї б’ється дедалі швидше й швидше, тіло тріпоче, а стегна важчають, наливаючись темною медовою солодкістю…

Джоанна відкинула покривало й лягла на спину.

Мартін д’Ане… Бездоганно красивий, сміливий, ґречний. Але він – орденський брат, і думати про нього як про чоловіка, коханого – все одно, що марити про ченця. Проте на монаха цей блакитноокий лицар геть не схожий. І ось що дивно: зовсім недавно, в пустелі, коли вона, змучена, засинала серед каміння, а госпітальєр накривав її від нічної прохолоди своїм плащем, вона не звертала на нього жодної уваги. Пережиті небезпеки, полон, розчарування в Обрі, втома, невизначеність – усе це відбирало в неї сили.

Що ж сталося, якщо зараз, крутячись на вузькій канапі, вона не може думати ні про кого, крім лицаря в темному вбранні, який стоїть у неї під вікном, і тіло її відгукується на ці думки, мов струна на доторкання пальців музиканта?

У кутку хропіла Ґодіт, за стіною спали слуги, які супроводжували її аж від Незербі, Санніва досі не повернулася, і Джоанна могла без перешкод віддатися тому, що часом дозволяла собі, коли гріховна напруга ставала геть уже нестерпною. Її рука проникла під покривало. Стримуючи гаряче дихання, намацала внизу, де сходяться стегна, місцинку, чутливішу за решту, і взялася її погладжувати. Дихання почало збиватися, але досягти бажаного полегшення вона поки не могла. Рукоблудство – так священики називають цей гріх, вважаючи його особливо згубним. Джоанна відганяла від себе ці думки, напруга зростала, і нарешті її тіло судомно вигнулося. В якусь мить вона уявила, що це робить із нею Мартін, і мало не схлипнула – так загострилися всі її відчуття. Лише через кілька секунд її стегна стиснулися, тіло пройняла хвиля дрожу, а низ живота немов залило гарячим медом. Вона ледве стрималася, щоб не закричати, і, бурхливо дихаючи, відкинулася на узголів’я.

«Про це ніхто не дізнається, – думала вона, згортаючись клубочком на твердій канапі. – Ніхто. А завтра я сама все забуду…»

Уранці Мартін, Ейрік і Сабір зібралися недалеко від фортеці в затінку старої смоківниці. Сабір повідомив, що за цей час він устиг об’їхати околиці й переконався: вони можуть вирушати в путь.

– Ні, – різко заперечив Мартін. – Дочекаємося повернення воїнів парафілакса. Я розумію, Сабіре, що нам трьом нічого боятися, але з нами Йосип, і ми не повинні ризикувати життям сина Ашера бен Соломона. Рана капітана Дроґо досі не затягнулася, а леді Джоанна нізащо не погодиться залишити його тут: я переконався, що вона цінує своїх людей.

– Добре, – ледь помітно кивнув Сабір, але його темні очі гостро зблиснули з-під чалми. – Не забувай тільки, що поки ми тут стирчимо, хрестоносні раті продовжують облогу Акри, і якщо місто впаде… Аллах свідок, ми мусимо поквапитися, інакше твої забавки із сестрою маршала ордену Храму нічого не будуть варті. Якщо ця гурія з фіалковими очима так тебе приваблює, бери її вже. Ромеї це проковтнуть, а її чоловіка я можу прирізати, коли він спробує завадити.

– Ми не повинні так діяти, – втрутився Ейрік.

Та й Мартін докинув: якщо він силою примусить сестру маршала храмників до зв’язку, це несамовито розлютить де Шампера, і про жодні домовленості з ним тоді не може бути й мови. Ашер бен Соломон, працюючи над своїм планом, мав на думці зовсім інше: не ґвалтування, а добровільну згоду леді Джоанни, і щоб це помітили люди, які зможуть підтвердити чутки. У цій глушині таких людей нема. Отже, все повинно відбутися там, де чимало лицарів і знатних франків, до слів яких дослухаються.

Але Сабіра такі зауваження не переконали.

– Мартіне, якщо тобі кортить виконати найприємнішу частину плану нашого господаря, – насуплено сказав він, – то клянусь тюрбаном Пророка, я сам вирушу в Акру й спробую врятувати пані Сару!

– Ні, Сабіре! – суворо промовив Мартін. – Цього не буде. Сам ти не впораєшся і, найімовірніше, загинеш, потрапивши до лабетів хрестоносців. Якби все було так просто і залежало винятково від хоробрості й ратної майстерності, то наш покровитель і справді послав би тебе. Але він доручив це мені, і тобі доведеться підкоритися.

Відсунувши Ейріка, який насмішкувато спостерігав за цією суперечкою, лицар рушив до фортечної брами. Він добре знав Сабіра, котрий завжди волів діяти самостійно. Але йому були відомі й терміни, про які говорив Ашер бен Соломон. Покровитель цілком упевнений: Акру не візьмуть доти, доки під її мурами не з’явиться військо, щойно прибуле з Європи. І, судячи з усього, цей час іще не настав.

З такими думками Мартін пішов до конюшні, поглянути на свого коня. І страшенно здивувався, побачивши леді Джоанну біля стійла буланого.

Завмерши за кам’яною опорою, що підтримувала покрівлю конюшні, лицар почав спостерігати за жінкою. Зазвичай його кінь не підпускав до себе чужих, але зараз, хоч ніздрі в нього й роздувалися, буланий не відсмикував голови, дозволяючи Джоанні лагідно гладити його шию та морду.

До Мартіна донісся її тихий голос:

– Ти такий славний, такий чудовий хлопчик, великий, красивий!..

Лицар мимоволі всміхнувся. У цьому голосі одночасно лунали сила і м’якість – таке поєднання безвідмовно діє на тварин.

Йому вдалось непомітно наблизитися до жінки майже впритул. Однак буланий, відчувши господаря, негайно підвів голову й нашорошив вуха.