Лазарит - Вилар Симона - Страница 85

85

Уранці наступного дня в гавань Лімасола ввійшов корабель із Палестини. На ньому прибули посланці короля Філіпа: його кузен – єпископ Бове і магістр ордену Святого Івана Гарньє де Неблус. І якщо магістр поводився вельми ґречно, то єпископ відразу пішов в атаку.

– Нащо ви поклали на себе хрест, ваша величносте? Щоб, прикриваючись ним, вести іграшкові війни скрізь, куди закине вас доля? Зараз ви опинилися на Кіпрі, так і не діставшись Святої землі, і тішитеся тут, терзаючи невинних християн у той час, коли істинні воїни Святого Хреста жорстоко б’ються під мурами Акри з невірними!

На таке навіть Річард не відразу спромігся відповісти. Він мовчки дивився на зухвалого прелата, сидячи на Ісааковому троні; його могутні руки міцно стиснули різьблені бильця, а лице поволі наливалося кров’ю.

Король добре знав єпископа Бове. Він походив із роду графів Дре і прийняв сан не з високого покликання, а вимушено, оскільки був молодшим у сім’ї. Єпископ рідко вбирав сутану, віддаючи перевагу обладункам і мечу, але для зустрічі з Річардом усе-таки надів камилавку,[124] а поверх довгої кольчуги на його плечах лежала мантілета,[125] розшита виноградною лозою і пшеничним колоссям. Незважаючи на вбрання, його гладенько виголене напружене обличчя викривало в ньому непримиренного воїна, а не служителя Церкви.

– Вам нема що відповісти, сір? – вигукнув Бове, коли мовчання Річарда стало нестерпним. Тоді я скажу: ви розслабилися, ви справляєте весілля, розважаєтеся переслідуванням Ісаака Комніна, немов полюванням, і це означає лише одне: ви, ваша величносте, не наважуєтеся перейти до важчого завдання – відвойовувати Гроб Господній!..

– Клятий пасинок сатани! – вилаявся, рішуче виступивши вперед, інший єпископ – Солсбері, радник і друг Річарда. – І ти, псе, наважуєшся докоряти моєму королю, коли твій так нічого й не домігся, а лише весь час канючить подачки!

– Мовчи, диявольське насіння! – не залишився в боргу Бове. – Поки мій король б’ється…

– Точніше, б’є байдики в таборі під Акрою! Це вже ми знаємо! І прикривається лицарською клятвою, щоб не зазнати поразки, і лускається від заздрощів до перемог англійського Лева на Кіпрі. Щойно Річард туди прибуде, він візьме Акру значно швидше, ніж Філіп Французький сплете чергову інтригу!

– Як ти можеш оббріхувати мого шляхетного короля?

– А ти?

– Овече лайно!

– Задавакуватий віслюк!..

Лайка й образи ще витали в повітрі, а лицарі Річарда вже схопилися за зброю. Французи, які супроводжували єпископа Бове, теж оголили сталь. Королю довелося підвищити голос і встати між воїнами, котрі готові були пролити кров. Тільки після цього запанувала тиша.

Насамперед Річард обернувся до блідої немов полотно Беренгарії і попросив її та інших дам покинути залу ради. Лицарі провели королеву та її почет поклонами, однак ледве ті пішли, галас відновився.

Схвильована Беренгарія відразу кинулася в капличку, Іванна залишилася підслуховувати під дверима зали, а Джоанні довелося відвести Діву Кіпру, яку все це лише розважало.

Одначе кровопролиття не сталося. Річардові вдалося цілком мирно домовитися з єпископом Бове, пообіцявши в найкоротший термін закінчити підкорювати Кіпр, адже, як зазначив король, не можна залишати цю справу незакінченою. Щойно буде досягнуто остаточну перемогу – у ній уже ніхто не сумнівався, – Річард, не зволікаючи ні години, вирушить до Палестини. Щодо самого єпископа Бове, то йому варто покинути острів негайно, оскільки він образив короля Англії в присутності його підданих і тут буде чимало охочих поквитатися з ним – тим паче, він, хоч і духовна особа, проте носить на паску меч, отже, відповідає за свої слова як воїн.

Щоб заспокоїтися після таких бурхливих подій, Іванна запропонувала Джоанні знову вирушити прогулятися верхи. Незабаром жінки вже скакали на конях до віддаленої бухти, яку облюбували для купання.

Вони неквапно їхали уздовж берега, огинаючи скелі й хащі, коли Джоанна раптом побачила лицаря-госпітальєра, який рухався верхи їм назустріч.

Серце дико закалатало в неї в грудях, і вона різко натягнула поводи, зупиняючи коня. Це був він, Мартін д’Ане! Жінка впізнала лицаря за поставою, попри те, що його обличчя цілком приховував шлем, упізнала й коня незвичної масті. Вершник проїхав неподалік, із сідла ґречно вклонившись дамам.

Джоанна не рухалася з місця і не відгукувалася на заклики Іванни, яка значно її обігнала. Вона всією шкірою відчувала спрямований на неї погляд Мартіна, коли той повернув свого буланого до заростів чагарника.

– Міледі… Півоніє!.. – скрикнула засапано Джоанна, наздогнавши королеву Сицилійську. – Дозвольте мені ненадовго відлучитися. І не посилайте зі мною вартових – це лише маленька жіноча слабкість… Невдовзі я до вас приєднаюся.

Зі свого сховку в хащах Мартін бачив, як Джоанна відділилася від свити й повільно, не підганяючи коня, вирушила в його бік. Він скинув шолом – на його обличчі промайнула усмішка. Цілковитий безум – намагатися з нею побачитися. І все-таки він тут, незважаючи на Ейрікові вмовляння та буркотіння. Рудий, звісно ж, має рацію, а Мартін, завжди такий розважливий і обережний, зараз чинить усупереч здоровому глузду.

Весь цей час вони з Ейріком ховалися в одному з гротів на скелястому узбережжі, де знайшлося місце й для обох коней. Ейрік вряди-годи ходив по провіант у Лімасол і приносив новини. Серед них були й добрі: запеклий ворог Мартіна Вільям де Шампер вирушив битися із самозванцем Ісааком. Але поганих звісток теж було доволі. Найгірше те, що торговельні судна стояли в порту, а флот Річарда крейсував уздовж берегів острова, і не було щонайменшої можливості покинути Кіпр.

Ейрік був засмучений тим, що Санніва й люди Джоанни невтомно його розшукували, і одного разу йому насилу вдалося вислизнути від них у Лімасолі.

– Я на власні вуха чув, як вона розпитує про лицаря-госпітальєра Мартіна д’Ане і про його зброєносця – високого рудого варанга. Яка ж уперта дівиця, клянуся молотом Тора!

– Мабуть, це їй наказала Джоанна, – зауважив Мартін.

Рудий скорчив звірячу гримасу.

– Схаменися, малий! Твоя райська пташка нині морочить голови знатним лицарям і лордам, роз’їжджає в почті королеви й сама схожа на вінценосну особу. Здався їй якийсь лицар-волоцюга, коли до її ніг схиляються розряджені жевжики на кшталт Роберта Лестера і цього опоясаного мечем прелата, єпископа Солсбері!

Мартін навіть оком не зморгнув, але згодом прискіпливо розпитав про все Ейріка, і, дізнавшись, що Джоанна доволі часто вирушає на прогулянки до бухти біля старовинного маяка на розі, сказав раптом, що хоче з нею побачитися.

Ейрік сердився, тим паче, саме того дня він довідався: завтра порт Лімасола покидає корабель, на якому повертається в Палестину магістр ордену Святого Івана. І не виключено, що їм вдасться приєднатися до очільника госпітальєрів. Проте Мартін наполіг на своєму, хоч яка нікчемна була надія на випадкову зустріч.

Але вона тут! Мартін бачив, як жінка спішилася й заглибилася в хащі, ведучи за повід коня. І зробив крок назустріч.

Вони рвучко й міцно обнялися. Обоє не промовили й слова – просто завмерли, услухаючись у шалений стукіт своїх сердець. Потім Джоанна підвела до нього лице, і він укрив його швидкими, несамовитими, сповненими пристрасті поцілунками. Зараз він міг би повалити її на траву і взяти так, як брав завжди, коли хотів, і вона не впиралася б… На це немає її волі!

І все ж вона відсторонилася й промовила, досі важко дихаючи:

– Неможливо, коханий мій! Якщо я бодай трохи затримаюся, по мене негайно пошлють охоронців. Краще приходь у Лімасол. Санніва приведе тебе до мене. Де твій Ейрік?

До чого тут Ейрік? Мартін не відразу збагнув, про що каже Джоанна. Потягнувся до неї, знову обійняв. Цілував їй очі, вдихав цей характерний для неї запах солодких вершків, що так його збуджував. Її запах…

вернуться

124

Камилавка – високий головний убір, що його давали ченцям та священикам за особливі заслуги.

вернуться

125

Мантілета – коротка накидка з каптуром, прикрашена вишитими символами Христа. Охоплює плечі й застібається на грудях. Частина вбрання вищого духовенства римсько-католицької церкви.