Лазарит - Вилар Симона - Страница 88

Але, попри цю несамовиту скупченість, сам лише вигляд лицарів у плащах із зеленими хрестами примушував юрмисько розступатися, утворюючи широкий прохід. На них витріщалися мовчки, дехто, побачивши їх, хрестився.

Сонце, невидиме за покровом низьких хмар і курявою, що висіла в повітрі, вже схилялося до обрію. Прокажений лицар, який їхав поруч із Мартіном, зауважив: ця виснажлива задуха тримається вже давно, а дощу нема й нема. Злива, принаймні, трохи все освіжила б.

Мартін промовчав. Прокажені воїни незворушно розмовляли про погоду, наче їм більше нічим було перейматися, натомість сам він мало не задихався під шоломом – і не лише від затхлості й смороду табору. Його жахало, що відтепер він змушений буде перебувати серед хворих на лепру, яка не лише заразна, а й невиліковна. Чи враховував це Ашер бен Соломон, посилаючи сюди майбутнього зятя? Навряд чи. Однак тепер Мартіну, хоч-не-хоч, доведеться залишатися з лазаритами, аж поки не трапиться нагода втекти. Але куди? Навколо вирував багатотисячний натовп різноплемінних людей – тут усе було, мов на долоні, зважено й пораховано: монахи позначали в спеціальних переліках, скільки воїнів на утриманні та при якому вони багатті, до якого намету прикріплено кожного з них.

Лазарити пояснили йому, що це необхідно, щоб розрахувати кількість провіанту і знати, кого й де поселено, аби в разі тривоги командири могли швидко зібрати своїх вояків. За наметами торговців і землянками, у яких мешкають прачки, слуги та решта люду, що прибився до табору хрестоносців, також ведеться нагляд, адже у величезному юрмиську можуть виявитися розвідники Саладіна. За воїнами-новачками теж наглядають спеціально призначені сержанти.

Провідники пояснили Мартінові: тут безмір усілякого наброду, тому жоден лазарит не відходить від свого шатра без супроводу двох-трьох охоронців, і все це – задля безпеки самих прокажених, бо хтозна, що може спасти на думку дюжині якихось нетверезих таборових нероб. Звісно, лицарі Святого Лазаря можуть пересуватися й поодинці, але ніде не затримуючись. Якщо раптом зникне котрийсь лазарит, його побратими мусять негайно повідомити про це маршалів госпітальєрів чи тамплієрів могутніх орденів, які опікуються лазаритами. Тоді зниклого починають шукати, оповістивши про це весь табір.

Мартінові залишалося лише подумки лайнутися. Цієї миті він бачив єдиний вихід зі становища – героїчно «загинути» за першої ж серйозної сутички, а потім, відлежавшись, аж поки споночіє, на полі бою, повернутися в табір простим найманцем.

Пройшовши добру половину табору, що кільцем охопив мури Акри, Мартін і його провідники дісталися нарешті до стану прокажених. Довге кострище з тліючим вугіллям відділяло його від інших воїнів, які мовчки стежили за лазаритами. За ямою височіло просторе шатро, колись доволі багате, але зараз вицвіле й пошарпане від дощів та сонця. Поряд були конов’язі, стійки зі списами, вози з добром і провізією; походжали лікарі-госпітальєри в довгому темному одязі. Мартін затримав погляд на жердині при вході в шатро: на ній нерухомо висіло довге чорне полотнище із зображенням черепа.

Один із лазаритів-провідників пояснив:

– Наш загін обрав саме такий символ – череп, або, інакше кажучи, Адамову голову. Ця частина тіла найменше підлягає тлінню, для нас же вона – символ смерті і безстрашшя перед її лицем.

Мартін відчув, як по його спині, попри задуху, пройшла хвиля холоду. Він почав згадувати, як уникнути погибельної зарази: жодним чином не можна торкатися до виразок прокажених і дихати з ними одним повітрям, треба якнайчастіше митися, а якщо вже довелося доторкнутися до хворого – обтирати шкіру оцтом. Кажуть, ця болячка переходить від людини до людини лише після тривалого спілкування. Але… хто може це знати напевне? Король Бодуен Єрусалимський страждав на проказу із семи років, проте в його оточенні не було жодного недужого. Тоді й виник забобон, що проказа – це дане Богом випробування: християнин мусить нести свій хрест упокорено, спонукаючи людей, що його оточують, до співчуття. Щодо мусульман, то ті називали лепру «нечистою хворобою».

Лицарі спішилися. Один із Мартінових попутників зняв свій важкий шолом, відкривши засмагле чисте обличчя з по-хлопчачи круглими сіро-блакитними очима, темно-каштановою ошатною борідкою та глибокими залисинами на тім’ї. Жодних слідів прокази на цьому обличчі не було. Зате, коли відкрив голову інший, Мартін мало не відсахнувся: бліді повіки вивернуті, верхня губа поїдена страшними виразками, нижня теліпається, оголюючи зуби. Невипадково ще дорогою Мартіну здалося, що цей його попутник гундосить, немов йому важко виштовхувати з рота слова. Мертвотні губи знову ворухнулися, і Мартін почув:

– Ми тут не називаємо один одного колишніми іменами, бо в нас немає минулого. І одне лише майбутнє – вічність!

Замовкнувши, спотворений лицар і далі пильно дивився на Мартіна, а той наважився запитати, як же звертаються один до одного лазарити, якщо не вживають даних при хрещенні імен.

– У нас немає ні звань, ані титулів. А нове ім’я ми обираємо на честь одного зі святих, якого вважаємо своїм покровителем. Скажімо, мене називають братом Ієронімом…

Лицар з борідкою назвався Джоном, сказавши, що обрав це ім’я на честь Івана Хрестителя. З його вимови Мартін здогадався: Джон – англієць.

– Я Мартін, – не мудруючи назвався він.

– У нас уже є один лицар, який називає себе на честь Святого Мартіна Турського, – зауважив Джон. – Але це не має значення. Називайтеся так, як вам буде зручно. А зараз прошу до нашого братства лицарів, котрі чекають на Благословенну смерть!

Він відкинув завісу шатра, запрошуючи Мартіна ввійти, але той несамохіть позадкував і, немов шукаючи захисту, озирнувся на Ейріка.

– Не переймайтеся за свого зброєносця, месіре, – виринув звідкілясь чернець із білим хрестом госпітальєра на рясі. – Йому нададуть місце в наметі неподалік від вашого шатра разом із рештою зброєносців та слугами лицарів-лазаритів.

Мартін знав, що багато зі служників прокажених лицарів теж хворі, але далеко не всі. На мить він позаздрив рудому. Ейрік же віддав поводи обох коней монаху і незворушно попрямував, куди йому вказали.

Простуючи за братами Ієронімом та Джоном, Мартін нарешті опинився під склепіннями шатра. Прокажені лицарі зібралися помолитися перед встановленою на тринозі іконою Святого Лазаря Чотириденного, якого орден лазаритів шанував як свого небесного заступника. Лазарити вірили: плоть Лазаря з Віфанії, котрого воскресив Ісус через чотири дні по смерті, встигла так розкластися, що, навіть оживши, він і далі мав на обличчі й тілі сліди тліну.

Ніхто з лицарів не обернувся до щойно прибулих; голоси молільників зливалися в глухий гомін, що переривався віддаленим тягучим лементом муедзинів, які з мінаретів Акри скликали правовірних до вечірнього намазу. Мартін теж став на коліна, молитовно склавши руки на грудях, але шолом не зняв. Топхельм здавався йому хоч і ненадійним, та все-таки захистом від хвороботворних міазм, які витали в повітрі. Навіть крізь пахощі благовонних смол, що чаділи в кадилах, до нього долітав відворотний солодкавий дух гнилої плоті.

Нарешті пролунало останнє «амен», молільники підвелися з колін, і всі, як один, обернулися до Мартіна. Багато з них видалися йому цілком звичними людьми, але були й укриті рихлими м’ясистими наростами, на щоці в одного лицаря багріла величезна пляма, що стікала сукровицею, а спотворене лице іншого нагадувало розлючену лев’ячу морду. У решти видно було лише плями лепри. Загалом лазаритів було не більше двох десятків.

– Слава Ісусу Христу, брате! – вклонився один лицар. – Благослови вас Господь – тепер ви вдома.

Атож, так воно й було: це їхній останній прихисток, іншого дому ці нещасні не мали.

– Я брат Бернабе, капітан Благословенної смерті, – привітався інший лицар з голим, як коліно, черепом і неймовірно розпухлими, обвислими ледь не до плечей, мочками вух. – Покажіть своє обличчя, брате!

Мартіну довелося скоритися. Розстібнувши паски закритого шолому, він скинув його, а потім стягнув із голови кольчужний каптур та стібану шапочку. Його світле, вигоріле до жовтого, волосся впало на чоло, приховуючи блакить очей.