Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі - Страница 14

Річард остаточно заплутався. Він шалено втомився і відчував себе абсолютно хворим і розбитим. Швидше б скінчився весь цей кошмар! Він застогнав і повалився на спину, ні на що не звертаючи уваги.

— Келен, я твій друг. Після сутички з Кводом ти не захотіла нічого пояснювати, а я не став наполягати. — Річард прикрив очі, будучи не в силах, винести її допитливого погляду. — Тепер виявилося, що за мною теж хтось полює. Напевно, той, хто вбив батька. Все це мало схоже на лицарський турнір. Додому мені повертатися не можна. По-моєму, я маю право хоч щось дізнатися про те, що діється насправді. Я не ворог тобі, Келен, я твій друг. Якось раз, в дитинстві, я хворів лихоманкою. Ніякі засоби не допомагали. Тоді Зедд відшукав цілющий корінь і врятував мені життя. До сих пір це був єдиний випадок, коли смерть стояла поруч зі мною. А сьогодні я тричі заглядав їй в очі. Я повинен…

Вона заспокійливо доторкнулася пальцями до його губ, і він замовк.

— Ти маєш рацію. Я готова відповісти на твої питання. Тільки про себе я говорити не можу. Поки не можу.

Річард підвівся і глянув на Келен — вона вся тремтіла від холоду. Він дістав з мішка теплу вовняну ковдру і дбайливо накинув на супутницю.

— Ти обіцяв, що ми посидимо біля вогню, — жалібно сказала вона. — Ти стримаєш слово?

Річард розсміявся і схопився на ноги.

— Звичайно. Тут зовсім поруч росте притулок-сосна, прямо за галявиною. А хочеш, пройдемо ще трохи по стежці, там є й інші такі сосни.

Вона подивилася наверх і насупилась.

— Ну добре, — погодився Річард. — Не треба тут залишатися. Знайдемо іншу.

— А що таке притулок-сосна?

5

— А ось і вона. — Річард розсунув волохаті голчасті лапи. — Притулок-сосна — кращий друг будь-якого подорожнього, — урочисто оголосив він.

Тьмяне місячне світло не проникало всередину. Під деревом панувала темрява. Келен підвела гілки і не відпускала до тих пір, поки Річарду не вдалося відшукати кресало. Він давно облюбував це притулок і частенько перечікував тут ніч, якщо не встигав завидна дістатися до Зедда. Річард навіть не полінувався скласти з каменів невелике вогнище і дбав про те, щоб під деревом завжди залишався запас дров. Постіллю йому служив оберемок запашного сіна. Річард потягнувся було за ножем, але з досадою згадав, що ніж залишився вдома. Який раз за цей день він лаяв себе за неуважність. Добре хоч здогадався припасти невеликий трут. Полум'я охопило сухі поліна, і підніжжя сосни освітилося червоними сполохами.

Гілки притулок-сосни схилялися вниз, немов у плакучої верби. Нижні опускалися до самої землі. Голки росли лише на кінчиках гілок, а ближче до стволу хвої не було. Завдяки цій особливості під деревом утворився маленький, але затишний намет. Ближче до вершини дерева голки росли так густо, що навіть і проливний дощ сюди не проникало ні краплі води. Деревина притулок-сосни горіла довго, і в холодну погоду тут завжди можна було погрітися біля вогнища, не побоюючись пожежі. Дим піднімався вгору, обвиваючи стовбур, і ліниво виповзав назовні. Річарду не раз траплялося перечікувати зливи в такому укритті. Він під час своїх походів завжди з радістю зупинявся в цих маленьких лісових притулках.

Сьогодні він був радий притулок-сосні куди більше звичайного. Річард прекрасно знав ліс, він вивчив звичаї і звички всіх тутешніх мешканців. До деяких тварин Річард ставився з особливою повагою, але ні перед ким ніколи не відчував страху. У лісі він відчував себе як вдома. До сьогоднішньої зустрічі з Гаром. Тепер все змінилося.

Келен наблизилася до вогнища і сіла на землю, схрестивши ноги. Вона ніяк не могла зігрітися і натягнула ковдру собі на голову.

— Раніше мені не доводилося чути про притулок-сосни. Під час подорожі я ніколи не зупиняюся в лісі. Схоже, ти вибрав вдале місце для ночівлі.

Келен виглядала зовсім змученої. Річарду прийшло в голову, що вона, напевно, втомилася більше, ніж він.

— Коли ти в останній раз спала?

— Не пам'ятаю. Здається, два дні тому. Все в очах пливе.

Річард здивувався, які сили її до цих пір тримають. Вранці, коли вони втікали від погоні, Річард ледь встигав за нею. Він зрозумів: Келен гнав страх.

— Так давно? Чому?

— Нерозумно було б заснути поблизу кордону.

Келен зачаровано дивилася на вогонь і не могла надивитися, немов після довгої розлуки. На її обличчі грали химерні відблиски полум'я. Вона відпустила кінці ковдри і простягла руки до вогнища.

Річард спробував уявити собі, що ж коїлося на кордоні та які жахи чекали Келен, розслабся вона хоч на хвилину. Від таких думок йому стало не по собі.

— Зголодніла?

Келен кивнула.

Річард дістав з заплічного мішка казанок і попрямував до текучого неподалік струмочка. Повітря було таким морозним, таким дзвеняче крихким, що, здавалося, достатньо одного необережного руху — і все розлетиться на найдрібніші осколки. Річард подосадував, що не здогадався прихопити похідний плащ. Його думки повернулися до того, що чекало його в будинку, і юнака охопив озноб.

Тепер йому скрізь ввижалися небезпеки. Кожний пролітаючий повз нічний метелик, кожен цвіркун здавалися йому кривавими мухами, і він застигав на місці, скутий жахом. По небу стрімко неслися хмари, час від часу закриваючи місяць. Тіні то збиралися, то знову танули, і гра світла ще більше загострювала тривогу. Річард мимоволі раз у раз поглядав нагору. Далекі зірки мерехтіли крізь розриви в примарних хмарах, що беззвучно летіли по нічному небу. І тільки одна хмара залишалася нерухомою.

Весь змерзлий, Річард повернувся до намету і одразу ж поставив на вогонь казанок. Він хотів було влаштуватися напроти Келен, але передумав і підсів поруч, виправдовуючи себе тим, що сильно змерз. Він дійсно ніяк не міг впоратися з ознобом. Келен дбайливо вкрила його половиною ковдри, і її половина зісковзнула з голови на плечі. Ковдра увібрало в себе тепло її тіла, і Річард сидів нерухомо, насолоджуючись цим теплом.

— Я ніколи не зустрічав нічого схожого на гара. Напевно, Серединні Землі — країна кошмарів.

— Так, в Серединних Землях чимало небезпек. — Вона замислилась, і на лиці її з'явилася сумна усмішка. — А ще там зустрічаються прекрасні чарівні створіння. Серединні Землі — їхня батьківщина. Це дивовижна країна. А гари… Гари — не з Серединних Земель, вони — з Д'хари.

Річард не повірив своїм вухам.

— Як — з Д'хари? Ти хочеш сказати, що вони з-за другого кордону?

Д'хара… Це слово ніколи не вимовляли вголос, хіба що в страшних прокльонах. А сьогодні Майкл вперше згадав Д'хар в публічному виступі. Келен не відривала очей від вогню, цілком пішовши в споглядання.

— Річард… — Вона зам'ялася і раптом різко закінчила фразу: — Другого кордону більше немає. Він зник. Навесні.

Слова Келен приголомшили Річарда. На мить йому здалося, ніби щось темне, незрозуміле і страшне звільнилося від пут і зробило гігантський стрибок у його сторону. Другого кордону більше немає! Річард спробував осмислити почуте.

— Так, напевно, мій брат навіть і не підозрює, що він — пророк.

— Напевно, — відповіла Келен рівним, позбавленим інтонацій голосом.

— Втім, нелегко здобути лаври пророка, коли пророкуєш вже минулі події. — Він метнув косий погляд на співрозмовницю.

Келен задумливо накручувала на палець густе пасмо каштанового волосся. Вона схвально посміхнулася у відповідь.

— Знаєш, коли я сьогодні вранці вперше тебе побачила, в мене відразу виникла підозра, що ти не дурень. — Її зелені очі спалахнули бешкетним блиском. — Спасибі, що не підвів.

— У Майкла така посада. Він завжди про все дізнається першим. Я думаю, він просто хотів підготувати людей до цього повідомлення поступово. Інакше важко було б уникнути паніки.

Майкл постійно твердив братові, що всяка влада тримається на доступі до інформації. Інформація — ось наріжний камінь влади, її фундамент, її капітал. І поводитися з інформацією слід дбайливо, як з грошима, негоже даремно нею розкидатися. Коли Майкла призначили радником, він став всіляко заохочувати тих, хто йому першим приносив новини. Він уважно вислуховував будь-якого відвідувача, будь-то навіть селянин з віддаленого, нікому не відомого села. І якщо розповідь виявлялася правдивою і корисною, вісник міг розраховувати на щедру винагороду.