Гаррі Поттер і келих вогню - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 73

— Як це ти так зумів, що й борода не виросла? Класно! — ревів Джордж.

— Та я ж нічого, — виправдовувався Гаррі. — Я й сам не знаю як...

Але тут до нього підлетіла Анжеліна. — Якщо вже не я, то добре, що хоч ґрифіндорець...

— Гаррі, тепер ти відплатиш Діґорі за той останній матч! — верескнула Кеті Бел, ще одна загоничка ґрифіндорських квідичистів.

— Гаррі, у нас є що їсти. Хочеш?

— Я не голодний. На бенкеті наївся...

Та ніхто й чути не хотів, що він не голодний. Ніхто й чути не хотів, що він не підкидав свого імені в Келих. Ніхто не помічав, що він зовсім не мав настрою святкувати... Лі Джордан видобув звідкілясь ґрифіндорський прапор і наполягав, щоб Гаррі загорнувся в нього, мов у плащ. Гаррі ніяк не міг вислизнути. Щоразу, коли він наближався до сходів у спальню, його оточувала юрба, примушуючи випити ще маслопива, пхаючи йому в руки хрустики й горішки... Усім кортіло довідатись, як він це зробив, як перехитрував лінію вікової межі і спромігся підкинути в Келих своє прізвище...

— Та ні ж, — повторював він знову й знову, — я не знаю, як це сталося.

Але ніхто не звертав на це уваги, тож він міг узагалі нічого не говорити.

— Я страшенно втомлений! — почав він благати, коли минуло майже півгодини. — Ні, Джордж, серйозно ... я йду спати...

Понад усе він хотів знайти Рона й Герміону, тобто людей зі здоровим глуздом. Проте їх у вітальні не було видно. Наполягаючи, що йому треба йти спати, і ледь не збивши з ніг малих братів Кріві, що підстерігали його біля підніжжя сходів, Гаррі нарешті вирвався й помчав до спальні.

На його превелику втіху, Рон був там. Він лежав на своєму ліжку в порожній спальні, навіть не роздягнувшись. Коли Гаррі грюкнув за собою дверима, Рон підняв голову.

— Де ти був? — спитав Гаррі.

— А-а, це ти, — озвався Рон.

Він усміхався, але дуже дивно й напружено. Гаррі раптом усвідомив, що й досі обгорнутий яскраво-червоним ґрифіндорським прапором, що ним обв'язав його Лі. Поспіхом почав його стягати, але той був прив'язаний дуже міцно. Рон лежав на ліжку нерухомо й стежив, як Гаррі намагається вивільнитись.

— Ну, — сказав він, коли Гаррі нарешті позбувся прапора й кинув його в куток. — Вітаю.

— З чим вітаєш? — глянув Гаррі на Рона.

З Роновою усмішкою було щось відверто не те — вона більше скидалася на гримасу.

— Більше ж ніхто не перетнув вікової межі, — мовив Рон. — Навіть Фред із Джорджем не зуміли. Чим ти скористався — плащем-невидимкою?

— Плащ-невидимка мені б не допоміг, — поволі відповів Гаррі.

— Справді, — погодився Рон. — Якби то був плащ, ти б мені, мабуть, сказав... бо ми б обидва могли під ним сховатися, правда? Але ти знайшов інший шлях, так?

— Послухай, — промовив Гаррі, — я не підкидав свого прізвища в Келих. Це зробив хтось інший.

Рон здивовано звів брови.

— Але навіщо?

— Не знаю, — знизав плечима Гаррі. Він відчував, що відповідь "щоб мене вбити" прозвучала б дуже театрально.

Ронові брови піднялися так високо, що ледь не сховалися під чубом.

— Усе гаразд, мені ти можеш сказати правду, — промовив він. — Якщо не хочеш, щоб знали всі інші, то нехай, але я не розумію, навіщо тобі брехати? У тебе ж через це чемпіонство неприємностей не було! Ота подруга Гладкої Пані, Віолетта, вже всім розстрекотала, що Дамблдор дозволив тобі брати участь у турнірі. Приз — тисяча ґалеонів! І ще тебе звільнили від річних іспитів...

— Я не підкидав свого прізвища в той Келих! — почав уже сердитися Гаррі.

— Ага, нехай, — проказав Рон не менш скептично, ніж Седрик. — Хоч зранку ти казав, що зробив би це вночі, щоб ніхто не побачив... Я не дурень.

— Але добре ним прикидаєшся, — буркнув Гаррі.

— Так? — перепитав Рон, і на його обличчі не залишилося й сліду усмішки. — Лягай спати, Гаррі, бо завтра доведеться вставати вдосвіта — фотографуватися чи інтерв'ю давати.

Він засунув запонами своє ліжко, а Гаррі так і залишився стояти коло дверей, втупившись у темно-червоний оксамит, за яким лежав один з небагатьох, хто мав би йому повірити.