Гаррі Поттер і в'язень Азкабану - Роулинг Джоан Кэтлин - Страница 94

Герміона притулила вухо до дверцят комірчини.

— Кроки у вестибюлі... так, схоже, що це ми йдемо до Геґріда!

— Ти хочеш сказати, — прошепотів Гаррі, — що ми є і тут у комірчині, і там також?

— Так, — підтвердила Герміона, не відриваючи вуха від дверцят. — Я впевнена... це ми... За звуком, там не більше трьох осіб... ми йдемо повільно, бо ховаємося під плащем-невидимкою...

Вона змовкла, й далі уважно прислухаючись.

— Ми спускаємося парадними сходами...

Герміона сіла на перевернуте відерце. У Гаррі назбиралося багато запитань.

— Де ти взяла цей піщаний годинник?

— Він називається часоворот, — прошепотіла Герміона, — мені його дала професорка Макґонеґел у перший день навчання. Завдяки часовороту я цілий рік встигала на всі уроки. Професорка Макґонеґел узяла з мене обіцянку, що я нікому про це не розповім. Щоб отримати дозвіл, вона написала сотні листів у Міністерство магії. Пояснила їм, що я відмінниця, і ніколи не скористаюся ним ні для чого, крім уроків. Я обертала його назад, скажімо, на годину, і йшла на інший урок — ось чому я могла відвідувати кілька уроків водночас. Але... Гаррі. я не розумію, чого від нас хоче Дамблдор. Чому він сказав повернутися саме на три години? Як це може допомогти Сіріусу?

Гаррі глянув на її затінене обличчя.

— Він хоче, щоб ми змінили щось таке, що відбулося в цей час, — поволі промовив він. — А що тоді відбулося? Три години тому ми йшли до Геґріда...

— Зараз і є три години, тому і ми якраз ідемо до Геґріда, — сказала Герміона. — Щойно ми чули самих себе...

Гаррі насупився. Він думав так зосереджено, що, здавалося, відчував, як стискається його мозок.

— Дамблдор сказав... він сказав, що ми можемо врятувати більше, ніж одне невинне життя... — І тут Гаррі осяяло. — Герміоно, я зрозумів: нам треба врятувати Бакбика!

— Але ж... як це допоможе Сіріусу?

— Дамблдор повідомив, де вікно кабінету Флитві-ка! Там вони тримають Сіріуса! Треба підлетіти до того вікна на Бакбику і визволити Сіріуса! Сіріус сяде на Бакбика — і вони обидва врятуються!

Навіть у пітьмі Гаррі побачив, яким наляканим стало обличчя Герміони.

— Якщо нам пощастить зробити все непомітно, це буде просто диво!

— Але ж спробувати можна? — Гаррі звівся на ноги і теж притулився вухом до дверцят. — Наче нікого... Пішли...

Гаррі відхилив двері. Вестибюль був порожній. Якомога тихіше вони вискочили з комірчини і збігли кам'яними сходами. Тіні вже видовжувалися, а вершечки Забороненого лісу знову зазолотіли.

— А раптом хтось визирне з вікна... — пискнула Герміона, озираючись на замок.

— Біжімо! — рішуче мовив Гаррі. — Просто в ліс. Сховаємося за деревом і подивимось...

— Добре, але побіжимо довкола оранжерей! — задихано сказала Герміона. — Нам не можна з'являтися перед вхідними дверима, ми можемо зіткнутися самі з собою! У цей час ми були вже біля Геґріда!

Так до кінця й не збагнувши її слів, Гаррі зірвався з місця, Герміона — за ним. Вони промчали повз овочеві грядки до оранжерей, хвильку там перечекали, а тоді щодуху майнули повз Войовничу Вербу під рятівне укриття Лісу...

Опинившись у безпеці, Гаррі озирнувся. За кілька секунд підбігла захекана Герміона.

— Так, — видихнула вона, — тепер треба прокрастися до Геґрідової халупи. Але, Гаррі, так, щоб нас ніхто не бачив...

Вони мовчки йшли між дерев на самому узліссі. Угледівши Геґрідову хатину, вони почули, як хтось постукав у двері. Хутко сховалися за стовбур високого дуба і скрадливо визирнули. На порозі з'явився блідий тремтячий Геґрід, роззираючись, хто це стукав. До Гаррі долинув власний голос.

— Це ми, — прошепотів Гаррі. — Ми під плащем-невидимкою. Впусти нас, і ми його скинемо.

— Вам не вільно було приходити! — прошипів Геґрід, відступаючи набік. Вони зайшли. Геґрід швидко зачинив двері.

— Це просто неймовірно! — схвильовано мовив Гаррі.

— Поспішаймо, — прошепотіла Герміона. — Треба підійти ближче до Бакбика!

Скрадаючись під деревами, вони наблизилися до стривоженого гіпогрифа, що був припнутий до огорожі біля гарбузової грядки.

— Зараз? — прошепотів Гаррі.

— Ні! — сказала Герміона. — Якщо ми викрадемо його зараз, ті люди з Комітету подумають, що Геґрід відпустив його на волю! Мусимо зачекати, поки вони пересвідчаться, що він тут прив'язаний!

— Тоді нам залишиться не більше хвилини, — мовив Гаррі. Уся ця афера починала здаватися нездійсненною.

Тієї миті з халупи долинув брязкіт черепків.

— Це Геґрід розбив глечик з молоком, — прошепотіла Герміона, — зараз я знайду Скеберса...

І справді, за кілька секунд вони почули здивований вереск Герміони.

— Герміоно, — сказав раптом Гаррі, — а що, як ми... якщо ми просто увірвемося й схопимо Петіґру...

— Ні! — налякано прошепотіла Герміона. — Ти що, не розумієш? Ми порушимо один із найважливіших чаклунських законів! Нікому не можна змінювати час, нікому! Ти чув, що казав Дамблдор: якщо нас побачать...

— Нас не побачить ніхто, крім нас самих і Геґріда!

— Гаррі, а що б ти подумав, якби побачив самого себе, що вривається в Геґрідову хату? — запитала Герміона.

— Я... я подумав би, що я... здурів... Або... що відбувається щось, пов'язане з чорною магією...

— Власне! Ти б нічого не зрозумів, а може, навіть напав би сам на себе! Невже ти не розумієш? Професорка Макґонеґел розповідала, які страхіття траплялися, коли чарівники втручалися в час... Вони дуже часто помилково вбивали самих себе — в минулому або в майбутньому!

— Ну, добре, добре... — змирився Гаррі. — Це була лише ідея, просто я подумав...

Але тут Герміона штовхнула його ліктем і кивнула на замок. Гаррі витягнув шию, щоб краще бачити далекі вхідні двері. Сходами спускалися Дамблдор, Фадж, старенький член Комітету і кат Макнейр.

— Зараз вийдемо ми! — видихнула Герміона.

І справді, за кілька секунд відчинилися задні двері Геґрідової халупи, і Гаррі побачив, як разом з Геґрідом звідти вийшли Рон, Герміона і він сам. Поза сумнівом, це було найхимерніше в його житті відчуття: стояти отак за деревом і бачити самого себе на гарбузовій грядці.

— Всьо файно, Бікі, — тихенько заспокоїв Бакбика Геґрід. — Всьо файно... — Він повернувся до Гаррі, Рона й Герміони. — Ідіть... Біжіть...