Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 1

Пісня льоду та вогню-II

Чвара королів

Пролог

Хвіст комети простягся через увесь східний небокрай. Скидалося, що хтось мечем завдав рани рожево-ліловому небу, і тепер воно спливало кров’ю просто на стрімчаки Дракон-Каменя.

Маестер стояв на вітристому балконі, прибудованому до його помешкань. Саме сюди прилітали круки з листами зі своїх довгих подорожей. Послід густо заляпав химер у п’ять аршинів заввишки, що стовбичили по обидва боки від маестра. Подоби зображували пекельного пса та крилатого дракона; на доданок до цих двох, ще кілька тисяч їх було розкидано по мурах стародавньої твердині. Коли маестер тільки прибув на Дракон-Камінь, то почувався незатишно посеред сонму кам’яних потвор, але за минулі роки звик і тепер вважав їх старими друзями. От і стояли вони утрьох, як трійко приятелів, і витріщалися на небо з лихим передчуттям.

Маестер у знамення не вірив. Та все ж… за багато років, що Кресен прожив на світі, він досі не бачив комети, яка б палала хоч наполовину так яскраво і так жахливо: барвою крові, полум’я та вмираючого сонця. А чи бачили колись подібне оці двоє химер? Адже сиділи вони тут набагато довше за нього. І сидітимуть ще довго, коли його не стане. Якби ж кам’яні язики могли говорити…

«Дурниці.» Маестер сперся на бильця понад гнівливими хвилями моря, відчуваючи шорсткий чорний камінь пальцями. Подумати лишень: балакучі химери та пророцтва у небі! Вже й забув, коли чоло посивіло, а досі вигадує нісенітниці, мов нетямуще дитя. Невже мудрість, виплекана тяжкими трудами цілого життя, пішла геть разом зі здоров’ям та силою? Адже маестер здобув свою вченість та ланцюг не аби де, а у Цитаделі Старограду. І до чого тепер докотився? Лякається забобонів, наче сільський невіглас.

Та все ж… та все ж… комета палала в небі навіть при денному світлі, з гарячих фумарол Драконощовби позаду замку здіймався блідий сірий дим, а допіру вранці з самої Цитаделі білий крук приніс давно очікувану, та від того не менш бентежну звістку про кінець літа. Знамення, одне за одним. Надто багато їх, аби сліпо заперечувати. Маестер побивався з розпачу, намагаючись підступитися до розгадки.

— Маестре Кресене, маємо гостей. — Пилос казав так тихо, мовби не хотів турбувати Кресена за його поважними міркуваннями. Та якби він знав, який безлад чинився у маестровій голові, то заволав би на весь голос з переляку. — Принцеса бажає побачити білого крука.

Звикнувши у всьому триматися звичаю та закону, Пилос кликав принцесою дочку того, хто віднині величав себе королем — хай і королював лише над димною скелею посеред солоного морського простору.

— При панні також її блазень.

Старий відвернувся від світанку, тримаючись за дракона, аби не впасти.

— Допоможи дістатися крісла та запроси гостей до покоїв.

Підтримуючи маестра під руку, Пилос провів його всередину. Давно минули ті літа, коли Кресен хвацько крокував здоровими ногами; у переддвір’ї його вісімдесятих іменин вони стали слабкі й непевні. Позаторік маестер при падінні зламав собі стегно, і до сього дня воно не змогло належно зцілитися. А торік він захворів, і Цитадель прислала зі Старограду Пилоса, який встиг дістатися замку лише за кілька днів до того, як князь Станіс відрізав острів від світу. Новий маестер прибув начебто на поміч старому в його клопотах, але Кресен розумів, що насправді зустрічає свого наступника. Та не переймався. Хтось же мав його замінити, коли він помре — і то скоріше, ніж гадалося.

Молодий маестер посадовив старого між книжок та паперів.

— Піди приведи її. Недобре, щоб вельможна панна чекала.

Він майнув рукою в слабкому русі поспіху людини, вже неспроможної насправді кудись поспішати. Шкіра його вкрилася зморшками та плямами, висохла й витончилася так, що маестер вільно бачив під нею сітку жил і обриси кісток. Колись ці руки були такі сильні та вправні, а тепер безпомічно хапали дрижаків…

Пилос повернувся разом з дівчинкою — незмінно лякливою та сором’язливою. Її блазень дибав позаду звичною своєю чудернацькою ходою — коли підстрибував, а коли скрадався клишоного, наче краб. На голові він мав шолома зі старого бляшаного цеберка, вінчаного короною та оленячими рогами з коров’ячими дзвіночками. З кожним хитким кроком дзвіночки теленькали на всі голоси: «дзинь-телень-всенький-день, кинь-полинь-аж-у-синь».

— Хто це до нас навідався з самого рання, Пилосе? — лагідно запитав Кресен.

— Це ми з Пістрявчиком. — Щирі й простосерді блакитні очі заблимали на маестра. Та на жаль, личко не дуже пасувало до гарних оченят. Дитина успадкувала видатну кутасту щелепу свого ясновельможного батька і незугарні материні вуха, а до них додала власне надбання: ще в колисці пережила хворобу, знану як сіра лускачка, що мало не відібрала її в батьків. На половині щоки дівчинки та добряче униз шиєю плоть її лишилася жорстка й мертва; шкіра тріскала, лупилася, мережилася чорним і сірим, а на дотик нагадувала камінь. — Пилос казав, що нам можна подивитися білого крука.

— А й справді, можна, — погодився Кресен. Він ніколи не ображав дитину відмовою, бо життя образило її аж занадто. Звали бідолаху Ширеною, наступних іменин їй виповнювалося десять років, і сумнішої дівчинки маестер Кресен не бачив за всі свої роки. «Її сум — то моя ганьба», подумав старий, «ще одна незагоєна рана». — Маестре Пилосе, будьте ласкаві, принесіть птаха з крукарні для панни Ширени.

— Матиму за честь і задоволення.

Пилос був чемний юнак, не старший за двадцять і п’ять років, але такий урочистий та поважний, мовби наміряв усі шістдесят. Якби ж він мав більше доброго гумору, більше життя… саме цього тут так бракувало. У похмурих місцях потрібно більше світла й радощів, а не підстаркуватої розважливості. А місця, похмурішого за Дракон-Камінь, годі було й знайти: самотня твердиня посеред мокрої пустки, оточена буревіями та солоною водою, з димною тінню гори позаду себе. Але маестер має їхати туди, куди його посилають, от Кресен і приїхав сюди разом зі своїм володарем десь із дванадцять років тому. Служив він ревно й чесно, але ніколи не любив Дракон-Каменя, ніколи не почувався тут удома. Останнім часом, прокидаючись від неспокійного сну — завжди за участі зловісної червоної жінки — маестер навіть не одразу тямив, де знаходиться.

Блазень повернув пістряву, наче латану, голову, аби подивитися, як Пилос видирається крутими залізними сходами до крукарні. Дзвіночки теленькнули від його руху.

— А у морі, під водою пташки поросли лускою, — бовкнув він, калатаючи на всі лади. — Отакої, йой-ой-ой.

Пістрявчик навіть для блазня являв із себе жалюгідне створіння. Може, колись він і міг здійняти хвилі реготу влучним жартом, та давно розгубив весь хист, а з ним разом і пам’ять, і розум, у бурхливому морі. Він був жирний та м’якотілий, його час від часу смикало і крутило, а белькотів він завжди щось недоладне. Тепер дурник смішив саму лише дівчинку, свою панну, і тільки їй не було байдуже, чи він і досі живий.

«Незугарне дівча і жалюгідний блазень… додати до них старого немічного маестра, і не знайдеш повісті сумнішої на світі.»

— Сядь біля мене, дитино, — підкликав Кресен. — Година рання, щойно почало світати. Ти б краще згорнулася бубликом у ліжку та поспала.

— Мені наснилося щось страшне, — мовила Ширена. — Про драконів. Вони прилетіли мене з’їсти.

Дівчинку мучили нічні жахи, скільки Кресен її пам’ятав.

— Ми ж з тобою про це балакали, — лагідно нагадав він. — Дракони не можуть повернутися до життя. Вони вирізьблені з каменю, дитинко. За старих часів наш острів був західним переддвір’ям славетного Валірійського Вільноземства. Саме валірійці вибудували цю твердиню, бо знали способи роботи з каменем, давно втрачені для нас. Кожен замок задля оборони мусить мати башти там, де дві стіни зустрічаються під кутом, але тільки валірійці мурували башти у подобі драконів, щоб твердині їхні наганяли на ворога жах, і для того ж самого увінчували мури тисячами химер замість простих зубців.