Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 14

— Добре сказали, Ланістере. Отака людина мені до душі.

Тиріон вимушено посміхнувся до нього, пригадуючи такий собі кинджал з руків’ям драконячої кістки та клинком валірійського булату. «Треба нам буде про нього побалакати, і то скоро.» Йому стало цікаво, чи звеселить пана Петира їхня майбутня розмова.

— Отже, дозвольте просити, панове, — мовив він до ради, — про честь прислужитися престолові тут, при дворі. Яка б крихітна не була з мене поміч.

Серсея ще раз перечитала листа.

— Скільки ти привів з собою людей?

— Кількасот. Переважно моїх власних. Пан батько не надто прагнули розлучатися зі своїми. Вони там, зрештою, війну ведуть.

— Як нас врятують твої кілька сотень, коли на місто насунеться Ренлі або з Дракон-Каменя припливе Станіс? Я вимагала війська, а батько надіслав мені карлика. Правицю може призначити тільки король зі згоди ради! І він поставив Правицею нашого ясновельможного батька.

— А наш ясновельможний батько поставив Правицею мене.

— Це не в його владі. Правиця призначається тільки зі згоди Джофа.

— Якщо бажаєш обговорити межі влади нашого батька з ним особисто, пошукай у Гаренголі — князь Тайвин якраз стоїть там разом з військом, — чемно відповів Тиріон. — Але це може почекати, а тим часом, панове, чи не дозволите мені перемовитися з сестрою наодинці?

Варис м’яко звівся на ноги, посміхаючись особливо вкрадливо, як умів тільки він.

— Певна річ! Ви, напевне, так скучили за голосом вашої любої сестри. Прошу вас, панове радники, вшануймо брата і сестру кількома хвилинами наодинці. Буремні негаразди нашої держави можуть трохи зачекати.

Янос Слинт підвівся, вагаючись, великий маестер Пицель підвівся повільно та бундючно, але обидва підвелися. Останнім зіп’явся на ноги Мізинець.

— Чи не наказати підкоморієві, хай наготує вам покої у Маегоровому Острозі?

— Дякую, пане Петире, та я краще займу колишні помешкання князя Старка у Башті Правиці.

Мізинець засміявся.

— А ви хоробріші за мене, Ланістере. Хіба вам не відома доля останніх двох наших Правиць?

— Двох? Якщо вже хочете лякати мене, то кажіть: чотирьох.

— Чотирьох? — підняв брову Мізинець. — А хіба Правиці до князя Арина стрічали свій страшний кінець у Башті? На жаль, я тоді був надто молодий, і нічого про них не знаю.

— Останній Правиця Аериса Таргарієна був убитий під час Погрому Король-Берега. Маю сумнів, що він встиг заселитися в башту, бо ж і Правицею служив усього два тижні. А того, що був перед ним, спалили живцем. А ще двоє перед ним померли у вигнанні без землі та статків. До речі, їм, так би мовити, навіть пощастило. Наш пан батько, здається, був останнім Правицею, який виїхав з Король-Берега, зберігши ім’я, статки та всі частини тіла недоторканими.

— Чарівно, — мовив Мізинець. — Я б краще ночував десь у темному підвалі, ніж у тій башті.

«Твоє бажання ще може здійснитися», подумав Тиріон, а вголос сказав:

— Мужність та дурість у родичах ходять — так люди кажуть. Якщо на Башті Правиці й справді лежить прокляття, то я молитимуся, щоб йому не впала в око така мала істота, як ваш покірний слуга.

Янос Слинт зареготав, Мізинець посміхнувся, а великий маестер Пицель вивів їх обох геть, задкуючи та кладучи поштиві поклони.

— Сподіваюся, батько тебе не для того прислав, аби ти нудив тут своїми уроками історії, — мовила сестра, лишившись із ним наодинці.

— О як я весь цей час сумував за звуками твого чарівного голосу, — зітхнув Тиріон.

— О як я весь цей час прагнула вирвати євнухові язика розжареними кліщами, — відповіла Серсея. — Чи не з’їхав, бува, наш панотець з глузду? Чи може, ти підробив його листа?

Вона перечитала листа ще раз, дратуючись дедалі більше.

— Навіщо він прислав тебе на мою голову? Я хотіла, щоб батько приїхав сам.

Серсея зім’яла листа князя Тайвина у кулаку.

— Я є намісницею при Джофрі, я надіслала йому королівський наказ!

— А батько взяв та й начхав на твій наказ, — зазначив Тиріон. — Бо має велике військо і робить все, що йому заманеться. І не він один, до речі. Хіба не так?

Серсея стиснула губи. Тиріон бачив, як вона починає червоніти.

— А якщо я оголошу цього листа підробкою і накажу кинути тебе у холодну? Обіцяю тобі — на цей наказ ніхто не начхає!

Тиріон розумів, що ходить по тонкому льоду: один невірний крок, і під ногами розскочиться темне провалля.

— Ніхто, — погодився він, — а найменше наш батько. Той самий, який має військо. Але навіщо тобі, люба сестро, кидати мене у холодну, коли я сам, з доброї волі, заїхав у таку далину, щоб тобі допомагати?

— Твоєї допомоги я не потребую. Це батькові я наказала прибути сюди негайно!

— Еге ж, — спокійно відповів він, — а насправді прагнула, щоб повернувся Хайме.

Сестра вважала себе хитромудрою, але ж він виріс поруч з нею і читав її обличчя, мов улюблені книжки. Зараз на ньому читалася лють, страх та відчай.

— Хайме?! Та Хайме…

— …такий самий мій брат, як і твій, — закінчив за неї Тиріон. — Підтримай мене, і ми звільнимо Хайме та повернемо його до нас неушкодженим.

— Як саме? — вимогливо запитала Серсея. — Старків малий та його мамуня навряд чи забудуть, що ми стяли голову князеві Едарду.

— Навряд, — погодився Тиріон, — але ж у тебе досі в полоні його доньки, так? Я бачив старшу дівчинку в дворі поруч з Джофрі.

— Так, Сансу, — мовила королева. — Я дала всім зрозуміти, що менша драпіжниця теж у нас, але то неправда. По смерті Роберта я надіслала Мерина Транта, щоб її схопити, але втрутився той клятий вчитель танців, і мала втекла. Досі її ніхто не бачив. Мабуть, загинула. Того дня чимало людей полягло.

Тиріон розраховував на обох старківських дівчат, але мусив вдовольнитися тим, що є.

— Розкажи-но мені про наших друзів з малої ради.

Сестра зиркнула на двері.

— Що саме розказати?

— Батько, здається, не надто їх шанує. Коли я від’їжджав, наш панотець зволили виявити цікавість, як їхні голови виглядатимуть на мурі поруч з головою князя Старка.

Тиріон перехилився через стіл і спитав:

— Ти певна їхньої вірності? Ти їм довіряєш?

— Я не довіряю нікому! — гримнула Серсея. — Але вони мені потрібні. То батько вважає, що радники нас дурять?

— Радше підозрює.

— Чому? Що йому відомо?

Тиріон стенув плечима.

— Батькові відомо, що коротке царювання твого синка — то суцільна вервечка прикрих негараздів і відвертих дурниць. Природньо думати, що хтось дає йому дуже погані поради.

Серсея уважно вивчила обличчя брата.

— Джофові не бракує і добрих порад. Але він завжди мав сильну волю. Ставши королем, він забрав у голову, що має чинити зі своєї ласки, а не за порадою та обов’язком.

— Корона часто-густо дивно впливає на голову, на яку її чіпляють, — зазначив Тиріон. — А оця прикрість з Едардом Старком… теж справа рук Джофрі?

Королева болісно скривилася.

— Йому ж казали: пробачити Старка і дозволити вдягти чорне. З нашого шляху Старк зник би назавжди, а з його сином ми б якось домовилися. Але Джоф вирішив подарувати натовпові яскраве видовисько. Що я мала робити? Він вимагав страти князя Едарда перед половиною міста! Я й оком не встигла змигнути, як Янос Слинт і пан Ілин Пейн, не чекаючи мого наказу, кинулися з місця і вкоротили Старка на голову. — Рука її стиснулася у кулак. — Верховний септон заявляє, що ми зганьбили Септ Баелора кровопролиттям, а на доданок ще й збрехали йому про наш намір.

— Важко з ним не погодитися, — кивнув Тиріон. — А оцей наш князь Слинт, він же брав участь у всій оборудці, так? Скажи-но мені, чия то була блискуча думка: жалувати його Гаренголом та ввести до ради?

— Про все домовився Мізинець. Ми потребували Слинтових золотокирейників, бо Едард Старк змовлявся з Ренлі та писав князеві Станісу, пропонуючи йому престол і корону. Ми могли б втратити усе. До речі, усе й висіло на волосині. Якби до мене не прийшла Санса і не переказала задуми батька…

Тиріон здивувався.