Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 21

Подорожній у зеленому кобеняку вів далі:

— Чув я, що одного дня та пекельна потвора увійшла просто до села… день був базарний, навколо повно людей, а вона отак собі, не змигнувши оком, заходить і видирає немовля просто з материних рук! Коли до князя Мутона дійшла звістка, вони з синами присягнулися, що живою тварюку не випустять. Вистежили її з вовкодавами аж до барлога, та заледве самі звідти вибралися. А з собак жодна не повернулася.

— То пусті балачки! — вигукнула Ар’я, не зумівши спинитися. — Вовки не їдять немовлят!

— А ти що про теє знаєш, малий? — запитав чоловік у зеленому кобеняку.

Перш ніж вона придумала відповідь, Йорен вхопив її за руку.

— Хлопчину знудило від пива, ото й усе.

— Ні, не знудило! Вовки не їдять немовлят…

— Ану геть надвір, хлопче… і не приходь, поки не навчишся припинати язика у поважному товаристві. — Він суворо штовхнув її до бічних дверей, що вели до стайні. — Йди собі. Перевір, щоб стайняр напоїв коней.

Ар’я вибігла надвір, повна люті.

— Не їдять, — бурмотіла вона, даючи копняка якомусь камінцеві на дорозі. Камінець покотився і зник під возами.

— Хлопчику, — покликав дружній лагідний голос. — Любий хлопчику.

До неї заговорив один з чоловіків у кайданах. Ар’я обережно підібралася до воза, не знімаючи руки з руків’я Голки.

Брязкаючи ланцюгами, бранець підняв порожнього кухля.

— Чоловік радо б випив іще пива. Чоловік дуже спраглий, бо носить такі важкі прикраси.

Він був з-поміж трьох наймолодший: стрункий, вродливий, завжди усміхнений. З одного боку голови волосся він мав руде, а з другого — біляве, але від клітки та подорожі воно усе сплуталося та загидилося. Побачивши, як на нього дивиться Ар’я, він додав:

— Чоловік радо б і помився теж. А хлопчик міг би завести собі друга.

— В мене є друзі, — відповіла Ар’я.

— Щось жодного не видно, — бовкнув безносий. Він був опецькуватий, кремезний, з величезними долонями. Руки, ноги, груди і навіть спину йому вкривало чорне хутро. Ар’ї він нагадав один малюнок, що його вона бачила колись у книжці — зображення подібної до людини мавпи з Літніх островів. З-за дірки на обличчі дивитися на нього було моторошно.

Лисий відкрив рота і засичав, наче велетенська біла ящірка. Ар’я затремтіла і відсахнулася, а він роззявив пащеку якнайширше і зателіпав на неї язиком. От тільки від язика в нього лишився самий пеньок.

— Припини! — вирвалося в неї.

— Чоловік ньє може вибирати собі сусідів по кам’яному мішку, — мовив красунчик з рудо-білявим волоссям. Він говорив так, що вона зразу згадала про Сиріо; його вимова була схожа, але трохи інша. — Ці двоє, вони ньє знають гарного звичаю. Чоловік мусить просити вибаченья. Твоє ім’я — Арік, хіба ні?

— Бибка, — сказав безносий. — Бибка-Кізяк, бійкуватий хлопак. Ти обережніше, лоратський — він тебе дрючком як віддухопелить, ото заплачеш!

— Чоловік соромиться свого товариства, Аріку, — мовив до неї красунчик. — Чоловік має честь бути Якен Ха-Гар, прибув з Вільного Міста Лората власною особою. І дарма — краще сидів би вдома. Погано виховані товариші чоловіка по полону звуться Рорж… — він майнув кухлем на безносого, — …і Гризло.

Гризло знову на неї засичав, показуючи повного рота зжовтілих зубів, підпиляних на гостряки.

— Усякий чоловік повинен мати якесь ім’я, хіба ні? Гризло ньє вміє говорити, Гризло ньє вміє писати, але зуби в нього дуже гострі, тому чоловік називає його Гризло, і той усміхається. Хіба тебе ньє причарувала його посмішка?

Ар’я позадкувала від воза.

— Ні.

«Вони не можуть мені зашкодити», сказала вона собі, «вони ж у кайданах».

Він перевернув кухля догори дінцем.

— Чоловікові жаль аж до сліз.

Безносий Рорж вилаявся і жбурнув свого кухля у неї. З-за кайданів кидок вийшов поганенько, та важкий олов’яний кухоль однак добряче саданув би їй по голові, якби Ар’я не відстрибнула убік.

— Принеси пива, чиряк дурний! Негайно!

— Стули пельку! — Ар’я спробувала придумати щось таке, що зробив би Сиріо. І витягла дерев’яного навчального меча.

— Ану підійди, — вишкірився Рорж, — я тобі того дрючка в сраку запхаю і гойдатиму, аж з горла вилізе.

«Страх ріже глибше, ніж меч.» Ар’я змусила себе підійти до воза. Кожен наступний крок давався тяжче за попередній. «Люта, мов росомаха. Спокійна, мов тиха вода.» Слова піснею звучали в голові. Сиріо б не боявся. Вона вже трохи не торкалася колеса, коли Гризло зіп’явся на ноги і спробував її вхопити, брязкаючи залізом. Кайдани зупинили його руку за якихось пів-стопи від її обличчя. Він засичав.

І вона його вдарила. Міцно, добряче, просто між маленьких очиць.

Гризло заверещав і відскочив, але миттю кинувся вперед, усією тушею налягаючи на ланцюги. Їхні ланки перекрутилися, ковзнули, напружилися, мов струна; Ар’я почула скрип старого сухого дерева на підлозі хури, в яке забиті були кільця ланцюгів. Велетенські бліді долоні тяглися до неї, на руках Гризла понапиналися жили, але кайдани втрималися, і чолов’яга зрештою відкинувся назад. З мокрих болячок на його щоках цебеніла кров.

— Хлопчик має більше хоробрості, ніж здорового глузду, — зазначив той, хто назвав себе Якеном Ха-Гаром.

Ар’я обережно позадкувала від хури, а тоді відчула на плечі руку, крутнулася і знову виставила уперед дерев’яного меча. Але то був лише Бичок.

— Що це ти робиш?!

Він підняв руки, наче вибачаючись.

— Та ж Йорен наказав нікому й близько не підходити до тих трьох.

— Я їх не боюся, — мовила Ар’я.

— Бо дурний. А я боюся. — Рука Бичка лягла на руків’я меча, і Рорж зареготав. — Ходімо від них подалі.

Ар’я копнула землю носаком, але дозволила Бичкові відвести себе кругом до передніх дверей корчми. Слідом летів Роржів сміх та сичання Гризла.

— Хочеш побитися? — запитала вона в Бичка. Їй кортіло когось вдарити.

Він блимнув на неї очима. На сині очі впали рясні пасма чорного волосся, ще мокрі після лазні.

— Я зроблю тобі боляче.

— Не зробиш.

— Ти не знаєш, який я дужий.

— А ти не знаєш, який я швидкий.

— Ти сам напросився, Аріку. — Він витяг Праедового меча. — Криця тут поганенька, зате клинок справжній.

Ар’я витягла з піхов Голку.

— А оце — добра криця, і клинок ще справжніший за твій.

Бичок хитнув головою.

— Обіцяєш не ревіти, якщо поріжу?

— Обіцяю. І ти теж обіцяй.

Вона повернулася боком, у стійку водотанцівника. Але Бичок не рухався, натомість витріщився на щось позаду неї.

— Що таке?

— Золотокирейники. — Його обличчя напружилося, щелепи стиснулися.

«Неможливо», подумала Ар’я, але коли зиркнула назад, то побачила їх на гостинці — шістьох у чорних кольчугах та золотих киреях міської варти Король-Берега. Один з них був очільник і носив чорного полив’яного панцира, прикрашеного чотирма золотими бляхами. Перед корчмою вони стали в лаву. «Дивись очима», наче прошепотів до неї голос Сиріо. Очі побачили білу піну під сідлами: коней гнали довго і важко. Спокійна, мов тиха вода, вона взяла Бичка за руку і потягла за високий квітучий живий запліт.

— Що таке? — спитав він. — Що ти робиш? Пусти.

— Тихо, мов тінь, — прошепотіла вона, тягнучи його донизу.

Дехто з інших підопічних Йорена сидів перед лазнею, чекаючи на свою чергу митися.

— Гей, парубки! — гукнув один із золотокирейників. — Це ви поїхали з міста вдягати чорне?

— Може, й ми, — обережно відповіли йому.

— Та краще б ми до вас подалися, — підхопив розмову старий Рейзен. — Кажуть, на тій Стіні трохи зимно.

Очільник золотавих спішився.

— Я маю наказ затримати одного хлопця…

З корчми вийшов Йорен, куйовдячи пальцями кошлату чорну бороду.

— Кому це раптом до хлопців закортіло?

Інші золотокирейники теж позлазили з коней і стали коло них.

— Чого ми ховаємося? — зашепотів Бичок.

— Бо їм потрібен я, — зашепотіла Ар’я у відповідь. Вухо хлопця пахкотіло милом. — Сиди тихо.

— Хлопця вимагає королева, діду. Хоча то не твій клопіт, — відповів очільник, витягаючи з-за паса стрічку. — Осьде печатка і наказ її милості.