Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 59

Паничі з Білої Гавані мали з’явитися пізніше, а з ними їхні лицарі та стражники. До тієї пори двір належав їхнім зброєносцям, віком від десяти до сорока років. Бран раптом так зажадав стати одним з них, що йому аж живіт зсудомило.

У дворі поставили два щитові опудала, кожне — на товстому стовпі, з перечкою, що крутилася навколо стовпа і мала на одному кінці щита, а на іншому — м’якого лантуха. Щити були розмальовані черленню та золотом, а ланістерівських левів на них зображали якісь опецькуваті потвори, добряче побиті хлопцями, які нападали на опудала першими.

Бран у кошику притяг до себе погляди тих, хто раніше його таким не бачив, та він навчився не зважати на погляди. Принаймні видно було добре: на Ходоровій спині він височів над усіма. Вальдери саме сідали у сідла. Вони привезли з собою з Близнюків гарну броню: блискучі сріблясті повні лати з вкритим блакитною поливою карбом. На маківці шолома Великого Вальдера височів замок, а Малий Вальдер надав перевагу пасмам сіро-блакитного шовку. Їхні щити та вапенроки також відрізнялися гербовими знаками. Малий Вальдер ніс у чвертях щита на доданок до башт-близнюків Фреїв ще смугастого вепра дому своєї бабусі та орача материного дому: то були герби Кракеголів і Даррі. У чвертях Великого Вальдера виднілися крук на дереві дому Чорноліс і переплетені змії Пужелів.

«Скільки ж їм треба гербів? Мабуть, вони дуже спраглі до честі та слави», подумав Бран, поки спостерігав, як Вальдери беруть до рук списи. «А Старкам досить одного лютововка.»

Їхні зозулясто-сірі румаки були швидкі, сильні й дуже добре навчені. Біч-обіч двійко хлопців ринули на опудала, чисто вдарили по щитах і промчали далеко повз них, коли м’які гулі на інших кінцях перечок крутнулися у спробі наздогнати вершників. Малий Вальдер завдав дужчого удару, але Бранові здалося, що Великий Вальдер краще сидить у сідлі. Він би віддав обидві свої нікчемні ноги за можливість виїхати проти когось із них у поле.

Малий Вальдер відкинув потрощеного списа, помітив Брана і натяг повід.

— Що це за бридка коняка? — докинув він про Ходора.

— Ходор — не коняка, — заперечив Бран.

— Ходор, — додав Ходор.

До свого братика у перших ристю підлетів Великий Вальдер.

— Еге ж, до коняки він розумом не доріс, то вже напевне.

Кількоро хлопців з Білої Гавані пхнули одне одного ліктями та реготнули.

— Ходор. — Шкірячись дружньою посмішкою, Ходор водив очима від одного Фрея до іншого, не розуміючи їхніх кпинів. — Ходор-ходор?

Малий Вальдер скривив рота.

— Ти ба, вони ще й між собою балакають. Мабуть, конячою говіркою оте «ходор» значить «я тебе кохаю, любчику».

— Стулив би ти пельку, Фрею. — Бран відчув, як запашіли щоки.

Малий Вальдер дав остроги коневі, присунувся ближче і пхнув Ходора так, що той подався назад.

— А що ти зробиш, як не стулю?

— Напустить на тебе свого вовка, родичу, — попередив Великий Вальдер.

— А нехай. Завжди хотів собі опанчу з вовчої шкури.

— Мій Літо відгризе тобі твою жирну макітру, — мовив Бран.

Малий Вальдер вдарив закольчуженим кулаком по грудині панцира.

— Чи твій вовк, часом, не має сталевих зубів, щоб гризти кольчуги та лати?

— Ану годі! — Крізь галас та брязкіт навчального двору голос маестра Лювина вдарив, наче грім. Скільки саме він почув, Бран сказати не міг… але напевне досить, щоб розлютитися. — Подібні погрози не личать шляхетним паничам, і я не хочу їх більше чути. Хіба так ви поводитеся в себе у Близнюках, Вальдере Фрею?

— Я поводжуся, як забажаю. — З висоти сідла Малий Вальдер зиркнув на Лювина похмуро й грізно, наче промовляючи: «Ти тут лише маестер, як ти насмілився докоряти самому Фреєві з Переїзду?».

— Нехай. Але в Зимосічі вихованці пані Старк так не поводитимуться. З чого все почалося? — Маестер перевів очі з одного малого на іншого. — Ану хутко кажіть, бо інакше…

— Ми кепкували з Ходора, — зізнався Великий Вальдер. — Прошу вибачити, якщо я образив принца Брана. Ми тільки хотіли трохи розважити товариство.

Він мав совість почервоніти і похнюпитися з винуватим виглядом. Але Малий Вальдер тільки кривився невдоволено.

— Я теж, — буркнув він. — Я теж хотів розважити товариство.

Бран бачив, як зачервонілася лиса маківка маестрової голови; здається, Лювин розлютився ще дужче, аніж раніше.

— Добрий пан втішає і захищає слабких та безпорадних, — суворо заявив він до Фреїв. — Я забороняю вам робити з Ходора опудало для ваших жорстоких жартів, зрозуміли? Він добросердий хлопець, слухняний і старанний, чого не можна сказати про жодного з вас.

Маестер тицьнув пальцем на Малого Вальдера.

— А ти не пхай свого носа до божегаю і вовків, які там сидять, бо начувайся.

Ляпаючи рукавами, мов крилами, він крутнувся на підборах, зробив кілька кроків і озирнувся.

— Бране, ходімо! Князь Виман чекає.

— Ходор, іди з маестром, — наказав Бран.

— Ходор, — відповів Ходор.

Довгими кроками довгих ніг він наздогнав маестра, який розлючено тупотів двором попереду, аж на сходах великого кам’янця. Маестер притримав двері, а Бран обійняв шию Ходора і пригнувся, щоб пройти.

— Вальдери… — почав був він.

— Не бажаю нічого чути! Справу скінчено. — Маестер Лювин виглядав старим і стомленим. — Ти правильно вчинив, що захистив Ходора, але найперше за все ти не мав там з’являтися. Пан Родрік та князь Виман вже поснідали, поки на тебе чекали. Чому це я мушу сам по тебе ходити, наче по малу дитину?

— Не мусите, — засоромився Бран. — Даруйте мені. Я ж лише хотів…

— Знаю я, чого ти хотів, — дещо лагідніше мовив маестер Лювин. — Якби ж твоє бажання могло справдитися, Бране. Чи не маєш ти якихось питань перед зустріччю?

— Ми говоритимемо про війну?

— Ти не говоритимеш ні про що. — До голосу Лювина повернулася гострота. — Ти восьмирічна дитина, тому…

— Мені майже дев’ять!

— Восьмирічна дитина, — твердо повторив маестер. — Не кажи нічого, крім ввічливих вітань. Хіба що пан Родрік або князь Виман про щось запитають.

Бран кивнув.

— Так і робитиму.

— Я не казатиму панові Родріку нічого про те, що сталося між тобою та малими Фреями.

— Дякую вам.

Брана посадили у старе батькове дубове крісло з сірими оксамитовими подушками, за довгий стіл з дощок на кобильницях. Одесну сидів пан Родрік, ошую — маестер Лювин, озброєний пером, каламарем та пакою білого пергамену, щоб записувати все, про що йтиметься.

Бран посовав рукою по грубих дошках столу та попрохав вибачення в князя Мандерлі за своє запізнення.

— О ні, принци ніколи не запізнюються, — дружньо заперечив князь Білої Гавані. — Це ті, хто приходять перед ними, з’являються зарано.

Виман Мандерлі сміявся гучно, наче з діжки. Не диво, що він вже не міг їздити на конях, бо давно став важчий за більшість з них. Але галасливий і на вид легковажний черевань чіпко та ревно дбав про свої справи. Він почав з того, що попрохав Зимосіч затвердити на посадах нових митників, яких він поставив у Білій Гавані на місця старих, що притримували срібло для Король-Берега замість виплачувати новому Королю-на-Півночі.

— Король Робб муситиме карбувати власну монету, — заявив він, — а де ж іще це робити, як не в Білій Гавані!

Князь запевнив, що з дозволу короля про все подбає, а далі перейшов до розмови про зміцнення портових укріплень, докладно розписуючи вартість усіх виконаних робіт.

Окрім монетного двору, князь Мандерлі запропонував також збудувати Роббові флот.

— Ми не маємо власної військової сили на морі вже кількасот років, відколи Брандон-Палій підніс смолоскипа до батькових кораблів. Відшкодуйте мені витрати, і за рік я спущу на воду стільки галер, що вистачить взяти приступом і Дракон-Камінь, і Король-Берег.

Бран сіпнувся з цікавості при згадці про бойові галери. Ніхто не питав його думки, та про себе він зазначив, що князь Мандерлі затіяв чудову справу. Кораблі миттю постали перед його внутрішнім зором, і він зацікавився, чи не зможе навіть такий каліка, як він, керманити бойовою галерою. Та пан Родрік обіцяв лише надіслати пропозиції князя на розгляд Роббові, а маестер Лювин зробив закарлючку на пергамені.