Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 66

Настала Тиріонова черга всміхатися.

— Такі подарунки, які охоче дарують тільки друзям. Ліза Арин мусить зрозуміти.

— Ви потребуєте її дружби чи мечів її лицарів?

— І того, й іншого.

Мізинець попестив ошатну гостреньку борідку.

— Наразі Лізу турбують її власні негаразди. Гірські роди набігають з Місячних гір у більшому числі, ніж будь-коли раніше… і далеко краще озброєні.

— Яка прикрість, — поспівчував той самий Тиріон Ланістер, який їх озброїв. — А я ж міг би їй допомогти. Сказати потрібне слово…

— І чого б їй коштувало те слово?

— Я бажаю, аби пані Ліза разом з сином визнали Джофрі за короля, принесли йому клятву вірності та…

— …рушили війною проти Старків і Таллі? — Мізинець заперечливо хитнув головою. — У вашому пирозі — тарган, Ланістере. Ліза ніколи не виставить військо проти Водоплину.

— А я її не проситиму. Ворогів в нас вистачає. Її військо можна виставити проти князя Ренлі або ж князя Станіса, якщо останній вирушить з Дракон-Каменя. Навзамін я подарую їй правосуд по Джонові Арину і мир у Долині. Я навіть призначу оте її бридке дитя Оборонцем Сходу, яким раніше був його батько.

«Хай він полетить», сплив у пам’яті тихий хлопчачий голос.

— А для скріплення угоди я віддам їй мою небогу.

Приємно було бачити у сіро-зелених очах Петира Баеліша справжнє, невдаване здивування.

— Мирцелу?

— Коли вона досягне належного віку, то може вийти за князя Роберта. До того ж часу буде виховуватися в Лізи у Соколиному Гнізді.

— І що думає про цей намір її милість королева?

Коли Тиріон здвигнув плечима, Мізинець розреготався.

— Я так і гадав. А ви небезпечний чоловічок, Ланістере. Так, я міг би заспівати цієї пісні до Лізи.

І знову лукава посмішка, і знову хитрий погляд.

— Якби схотів.

Тиріон кивнув і зачекав, знаючи, що Мізинець однак не витримає довгої тиші.

— Отже, — невимушено продовжив пан Петир після мовчанки, на вид аніскільки нею не збентежений, — що у вашому казані вариться для мене?

— Гаренгол.

Було цікаво дивитися на його обличчя. Батько пана Петира був найдрібнішим з дрібних панів, а дід — заплотним лицарем без шматочка своєї землі. За правом народження Баелішеві належало кілька морг кам’янистої землі на вітристому узбережжі Пальців. Що до Гаренголу, то була одна з найсолодших ягідок у Семицарстві — замок, оточений багатими, родючими, широкими ланами, а сам по собі такий грізний та величезний, що поруч із ним карликом виглядав, приміром, той самий Водоплин, де Петир Баеліш виховувався серед дому Таллі й звідки був миттю вигнаний, щойно насмілився підняти очі на дочку князя Гостера.

Мізинець схилив голову, аби розправити якусь зморшку на одязі, але Тиріон побачив спалах жаги у його лукавих котячих очах. «Він мій», майнула думка.

— Гаренгол наврочено, — мовив пан Петир через якусь хвилину, вдаючи знудженість у голосі.

— То зрівняйте його з землею і вибудуйте собі новий замок, який забажаєте. Грошей вам не бракуватиме. Я маю намір поставити вас коронним намісником над Тризубом. Річкове панство показало себе не вартим довіри. Хай приносять вам присягу і тримають свої землі від вас.

— Навіть Таллі?

— Якщо по війні на білім світі ще залишаться якісь Таллі.

Зараз Мізинець скидався на хлопчака, що вкусив найласіший шматок від бджолиного стільника. Він стерігся бджіл, але не міг встояти проти солодкого меду.

— Гаренгол разом із землями та статками, — розмірковував він. — Єдиним помахом руки ви ладні зробити мене одним з наймогутніших князів держави. Не вважайте за невдячність, мосьпане, але дозвольте спитати… за віщо?

— Ви добре послужили моїй сестрі у справі передачі престолу спадкоємцеві.

— Так само, як і Янос Слинт. Якому зовсім нещодавно було жалувано той самий Гаренгол… і так само швидко відібрано, щойно він перестав бути корисним.

Тиріон засміявся.

— Ви мене впіймали, ласкавий пане. Що я можу сказати? Ви мені потрібні, аби привести до покори пані Лізу. А Янос Слинт свою користь вичерпав.

Він здвигнув нерівними плечима.

— Я краще терпітиму вас на гаренгольському столі, аніж Ренлі — на Залізному Троні. Чи можна висловитись ясніше?

— Навряд чи. Але ж ви мусите розуміти, що задля згоди Лізи Арин на шлюб мені доведеться знову лягати з нею в ліжко.

— Бажаю вам наснаги у цій нелегкій справі.

— Колись я сказав Недові Старку, що коли вже опиняєшся у ліжку з негарною жінкою, то слід заплющити очі й швидко зробити справу.

Мізинець сплів пальці й уважно вдивився у різнокольорові Тиріонові очі.

— Дайте мені два тижні, щоб упоратися зі справами тут, і надайте корабель до Мартинова.

— Не бачу жодних перепон.

Гість підвівся з місця.

— Гарний вийшов ранок, Ланістере. Ще й вигідний… хочеться вірити, що для нас обох.

Він вклонився і пішов до дверей, змахнувши накидкою на плечах.

«Два», подумав Тиріон.

Він піднявся до своєї опочивальні, аби зачекати на Вариса, що скоро мав з’явитися. Надвечір, гадав він. Може навіть, як зійде місяць, хоча він сподівався, що раніше, адже хотів ще встигнути до Шаї. Тому приємно здивувався, коли Галт з Кам’яних Гав доповів через якусь годину, що коло дверей стоїть напудрований добродій.

— Які ви жорстокі, так змучили великого маестра, — дорікнув йому євнух. — Він аж помирає з цікавості, щойно винюхає чиюсь таємницю.

— Чи не гаву я тут чую? Ту саму, яка кпинить із крука, чорним пір’ям йому доріка? Може, ви не хочете навіть послухати, що я запропонував Доранові Мартелу?

Варис захихотів.

— Може статися, мої маленькі пташечки вже мені розповіли.

— Ти ба! — Тиріонові аж закортіло самому почути. — То розповідайте ви мені.

— До сього дня дорнійці ухилялися від війни. Доран Мартел скликав корогви, та й по тому. Його ненависть до дому Ланістер добре відома, і про нього всі думають, що він приєднається до князя Ренлі. Ви хочете переконати його цього не робити.

— Сказане вами цілком очевидно, — зазначив Тиріон.

— Єдина загадка — що ви маєте запропонувати йому в обмін на військову підтримку. Великий князь любить свою родину і досі тужить за сестрою Елією та її милими дітками.

— Колись батько казали мені, що сліпа любов до родичів не повинна заступати можновладцеві очі… а після відбуття пана Слинта до чорного братства в малій раді лишилося вільне місце.

— Місце у раді зневажати не слід, — визнав Варис, — і все ж чи достатньо його, щоб гордовитий володар забув про вбивство своєї рідної сестри?

— Навіщо забувати? — посміхнувся Тиріон. — Я обіцяв йому заразом і вбивць сестри, живими чи мертвими — на вибір його ясновельможності. По закінченні війни, певна річ.

Варис кинув на нього лукавий погляд.

— Мої пташечки кажуть, що принцеса Елія вигукнула… певне ім’я… коли по неї прийшли.

— Що ж то за таємниця, яку знають геть усі?

В Кастерлі-на-Скелі було загальновідомо, що Елію з дитиною вбив Грегор Клеган. Казали, що він згвалтував принцесу, навіть не витерши з рук крові та мізків її сина.

— Але ж ця таємниця — воїн, що присягнув службою вашому батькові.

— Мій батько першим скаже вам, що п’ятдесят тисяч дорнійського війська варті життя одного скаженого собаки.

Варис попестив напудровану щоку.

— А якби великий князь Доран завимагав крові того можновладця, який віддав наказ, на додачу до крові лицаря, що його виконав…

— Повстання очолював Роберт Баратеон. Усі накази зрештою походили від нього.

— Але Роберта тоді не було у Король-Березі.

— Дорана Мартела теж тут не було.

— Отже… кров для гордості, місце у раді для честолюбства. Золото і земля — це вже напевне, тут і казати нема чого. Щедра пропозиція… але ж щедрою рукою можна й отрути налити. На місці великого князя я б вимагав іще чогось, перш ніж вхопити ложку з медом. Якогось знаку доброї волі й довіри, чогось такого, аби бути певним, що тебе не зрадять… — Варис посміхнувся найслизькішою посмішкою, на яку був здатен. — Цікаво, котрого з дітей ви йому віддасте?