Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 71

Її батько ходив на вепра у вовчій пущі з Роббом та Джоном. Одного разу взяв навіть Брана, але Ар’ю не брав ніколи, хоч вона була й старша. Септа Мордана казала, що лови вепра — то не для панни, а мати пообіцяла, що як Ар’я підросте, то матиме власного сокола. Тепер вона вже підросла, та якби їй зараз дали сокола, вона б його тут-таки і з’їла.

— Що ти тямиш у вепрячих ловах? — спитав Мантулик.

— Та вже ж більше за тебе.

Гендрі не мав гумору слухати дурниці.

— Ану замовкніть обоє. Мені треба поміркувати, що робити далі.

Коли він думав, то завжди болісно кривився, наче то була для нього нестерпна мука.

— Здатися, — мовив Ломик.

— Я тобі казав, щоб ти про здачу мовчав. Ми навіть не знаємо, хто там сидить. Може б вдалося поцупити якихось харчів.

— Ломик украв би, якби не нога, — зазначив Мантулик. — Він у місті добряче злодіював.

— Кепсько, — заперечила Ар’я, — бо інакше не попався б.

Гендрі примружився на сонце.

— Найкраще підкрадатися у сутінках, на заході сонця. Як стемніє, я піду на розвідку.

— Ні, я піду, — мовила Ар’я. — Від тебе забагато шуму.

Гендрі негайно почепив ту саму пику.

— Підемо обоє.

— Арік хай іде, — наполіг Ломик. — Він підкрадається краще за тебе.

— Кажу, підемо обоє.

— А раптом не повернетеся? Мантулик мене один не понесе, ви ж бачите, він не подужає…

— Ще й вовки, — додав Мантулик. — Я їх тієї ночі чув, коли на чатах стояв. Близько.

Ар’я теж їх чула. Вона спала у гіллі в’язу, та виття її збудило. Вона сиділа без сну добрячу годину і слухала вовків, а спиною їй повзали мурашки.

— А ти навіть не дозволяєш нам ватру палити, аби їх відганяти, — пожалівся Мантулик. — Недобре це — лишати нас вовкам на поталу.

— Яку ще поталу, — скривився Гендрі. — Ломик має ощепа від вовків, і ви ж лишаєтеся удвох. Ми тільки подивимося, та й усе, а тоді повернемося.

— Хай там хто сидить, треба їм здатися, — заскиглив Ломик. — Мені треба чимсь ногу лікувати, вона жахливо болить.

— Як надибаємо якогось зілля для ноги, то принесемо, — буркнув Гендрі. — Аріку, гайда, хочу встигнути до заходу сонця. Мантулику, ти тримай Куну при собі, щоб не потяглася за нами.

— Минулого разу вона мене ногою копнула.

— От я тебе копну, як не втримаєш її при собі.

Не чекаючи на відповідь, Гендрі нап’яв на голову свого сталевого шолома і закрокував геть.

Ар’я мусила підстрибувати й дріботіти, аби встигнути за ним. Гендрі був старший на п’ять років, вершків на сім вищий, ще й ногами довший. Якийсь час він нічого не казав, лише сунув собі крізь щільні зарості з сердитим обличчям, роблячи надто багато шуму. Та нарешті спинився і сказав:

— Ломик, мабуть, помре.

Вона не здивувалася. Курц від своєї рани помер, а був же міцніший за Ломика. Коли наставала Ар’їна черга його нести, вона відчувала жар на його шкірі й сморід з ноги.

— Якби ж ми знайшли маестра…

— Маестри є тільки в замках. А якби ми й знайшли якогось, він все одно не став би бруднити руки таким, як Ломик.

На цьому Гендрі пірнув під низьку гілку.

— Неправда твоя! — Маестер Лювин радо поміг би будь-кому, хто б до нього прийшов. Цього Ар’я була певна.

— А він таки помре, і що скоріше, то краще для решти з нас. Треба його лишити, та й годі, як він сам каже. Якби поранили тебе чи мене, він би нас напевне лишив.

Вони спустилися у крутий вузький яр і видерлися протилежним його схилом, чіпляючись за корені.

— Мені обридло його тягнути, і його балачки про здачу в полон теж набридли. Якби він міг стояти на ногах, я б йому за них зуби вибив. Той Ломик — просто непотріб. І плаксиве дівчисько теж нам ні до чого.

— Куну ти не чіпай! Вона просто мала, злякана та голодна.

Ар’я зиркнула за себе, та цього разу мала не попхалася слідом. Мабуть, Мантулик таки втримав її, як йому звелів Гендрі.

— Ні до чого нам вона, — вперто повторив Гендрі. — Вона, Мантулик та Ломик — усі троє нас тільки затримують. Нас ще, мо’, через них повбивають. Ти з усієї зграї один до чогось вдатний. Хоча й дівчисько.

Ар’я застигла на місці.

— Я не дівчисько!

— Та дівчисько ж. Чи ти гадаєш, що я такий самий тупак, як вони?

— Тупак-тупацюра! Нічна Варта не бере до себе дівчат, це кожен знає!

— Оце правда. Не знаю, навіщо Йорен тебе з нами віз, та мабуть, він знав, навіщо. Але ти дівчисько і є.

— Ні!

— То виймай цюцюрку і сци просто тут. Ну ж бо, давай!

— Я не хочу. А якби схотів, то й посцяв би.

— Брешеш. Ти не можеш вийняти цюцюрку, бо її не маєш. Коли нас було тридцять душ, то я не помічав, але ж ти завжди бігала до лісу, щоб відлити зайве. А Мантулик такого не робив, і я теж. Якщо ти не дівчисько, то напевне, якийсь євнух-різанець.

— Сам ти євнух.

— Ти ж знаєш, що ні, — вишкірився Гендрі. — Хочеш, вийму свою цюцюрку і покажу? Мені ховати нічого.

— А от і є чого! — вигукнула Ар’я, палко бажаючи звернути з розмови про цюцюрки. — Ті золотокирейники приїхали до корчми по тебе, а ти й не казав, навіщо!

— Якби ж я сам знав. Гадаю, знав Йорен, та мені не сказав. А чому ти вирішила, що вони шукали тебе?

Ар’я вкусила губу. Вона згадала, що їй сказав Йорен того дня, коли відрізав волосся. «Половина тієї наволочі видасть тебе королеві, як раз плюнути, за прощення гріхів і кілька срібних монет. А інша половина перед тим ще й згвалтує.» Гендрі один був не такий, і королева розшукувала його теж.

— Я тобі скажу, якщо спершу скажеш ти, — сторожко проказала вона.

— Кажу ж тобі, Аріку, сам не знаю… тебе що, справді так кличуть, чи ти маєш якесь дівчаче ім’я?

Ар’я втупилася у покручений корінь в себе під ногами. Вона розуміла, що прикидатися вже годі. Гендрі здогадався, а вона в штанях не має нічого такого, щоб переконати його в іншому. Їй лишалося або дістати Голку і вбити його на місці, або довіритися йому. Та вона не була певна, чи зможе його вбити, навіть якщо зважиться — він сам мав меча і був значно сильніший. Лишалося тільки сказати правду.

— Ломикові й Мантуликові знати не можна, — мовила вона.

— Вони не знатимуть, — заприсягся хлопець. — Від мене — ніколи.

— Ар’я. — Вона здійняла на нього очі. — Мене звати Ар’я. З дому Старк.

— З дому… — Він на хвильку завагався, тоді мовив, — Старком звали Правицю Короля. Отого, що стратили як зрадника.

— Він не був ніякий зрадник! Він був мій тато.

Гендрі широко розкрив очі.

— То он чого ти гадала…

Вона кивнула.

— Йорен віз мене додому, до Зимосічі.

— Виходить, ти… ти ж чесного роду… виростеш у вельможну пані…

Ар’я опустила очі на свое подерте ганчір’я та голі ноги, потріскані й стерті. Побачила бруд під нігтями, ціпки на ліктях, подряпини на долонях. «Ручуся, що септа Мордана мене б і не впізнала. А Санса впізнала б, та прикинулася, що не знає.»

— Ні, то моя мати — вельможна пані, а сестра напевно нею стане. А я ніколи такою не була.

— Та була ж. Ти дочка князя, жила в замку, хіба ні? А ще ти… ласка божа, що ж це я… — Раптом Гендрі знітився, трохи не злякався. — Базікаю тут про цюцюрки… Не треба було такого казати. А ще ж я сцяв просто в тебе на очах, і таке інше… благаю пробачити мені, ясна панно.

— Ану припини! — засичала Ар’я. Та він що, знущається з неї?!

— Я знаю шляхетне поводження, панно, — вперто вів своєї Гендрі. — Як до майстерні приходили дівчата з шляхетними батьками, то хазяїн казав ставати на коліно, говорити тільки тоді, коли мене питають, і називати їх паннами.

— Якщо станеш кликати мене панною, то помітить навіть Мантулик. А сцяти тобі краще так само, як і сцяв.

— Як забажає панна.

Ар’я щосили пхнула його в груди обома руками. Він запнувся на камені й важко гепнувся на дупу.

— Отака мені князівська дочка! — зареготав він.

— Еге ж, отака! — Вона копнула його ногою в бік, але він тільки гучніше засміявся. — Смійся собі, смійся. А я піду подивлюся, хто там у селі.

Сонце вже спустилося нижче дерев; ще мить, і впадуть сутінки. Цього разу підганяти довелося вже Гендрі.