Служивий мечник (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 17

Дунк скоса зиркнув на хлопця.

— А ти що, радше відтяв би її?

Яйк задумався.

— Інколи при дворі я услуговував на засіданнях малої ради. Радники, бувало, сперечалися про такі речі. Дядько Баелор казав, що зі шляхетним ворогом краще чинити милосердно. Якщо ворог потерпить поразку, але сподіватиметься на прощення, то складе зброю та схилить коліно. А інакше битиметься до останньої краплі крові й занапастить ще немало вірних чи невинних людей. Але князь Кровокрук заперечував. Казав, що коли пробачаєш бунтівників, то тільки сієш зерна нових бунтів.

У голосі малого бринів сумнів.

— Навіщо пан Явтух повстав проти короля Даерона? Усі кажуть, то був добрий, ласкавий король. Він приєднав до держави Дорн, зробив дорнійців нашими друзями та союзниками.

— Доведеться тобі, Яйку, спитати в самого пана Явтуха.

Дунк був певний, що знає відповідь, але гадав, що вона не припаде малому до смаку. Старий пан хотів собі замок із левом над брамою. Та вислужив лише могили серед ожини. Коли ти присягаєш панові на мечі, то клянешся служити та коритися, при нагоді битися за нього, а не лізти у його справи та винюхувати про вірність чи зраду… але ж пан Явтух пошив його у дурні. Він сказав, що сини його загинули за короля, і запевнив, що річка належить йому.

Ніч застигла їх у Гаковому Гаю.

Це була Дункова вина. Він мав би їхати просто додому тим самим шляхом, яким приїхав. Та натомість прийняв на північ, аби ще раз глянути на греблю. Він уже наважився був на спробу розтягнути її голими руками, та Свята Седмиця і пан Лукас Довговерх не бажали йому легких шляхів. Діставшись греблі, Дунк побачив, що її охороняють двоє арбалетників із павучими значками, нашитими на кубраки. Один сидів, звісивши голі ноги у вкрадену воду. Дунк радо задушив би його за одне це, та стражник почув їхнє наближення і хутко натяг тятиву. Його напарник наклав стрілу та підняв самостріла ще швидше. Дунк тільки й міг, що проминаючи їх, погрозливо нахмуритися в їхній бік.

Після того лишалося тільки йти по своїх слідах. Дунк знав цю землю гірше за пана Беніса, та заблукати у такому невеличкому ліску, як Гаків Гай — то була б зовсім ганьба. Поки вони перетнули річку, сонце спустилося зовсім низько, з’явилися перші зірки, а з ними — хмари дрібної мушви. Опинившись серед високих чорних дерев, Яйк знову віднайшов голос.

— Послухайте, пане! Товстий септон казав про мого батька, що вони бурмосяться у Перелітку.

— Слова — то вітер.

— А от і не бурмосяться.

— Ну, — відповів Дунк, — не знаю. Ти он, приміром, весь час бурмосишся.

— А от і ні. Пане. — Він спохмурнів. — А хіба?

— Коли-не-коли. Та хоч не часто. Бо інакше мав би вдосталь лящів у вухо.

— Ви мені біля брами одного дали.

— То було хіба що пів-ляща. Як отримаєш цілого, то не сплутаєш.

— А Червоняста Вдовиця дала вам цілого.

Дунк торкнувся напухлої губи.

— А ти б менше зловтішався.

«Твого батька, напевне ж, ніколи у вухо не били. Може, тому принц Маекар таким і виріс.»

— Коли король поставив князя Кровокрука Правицею, твій ясновельможний батько відмовився сидіти у його раді й поїхав з Король-Берега до свого столу, — нагадав він Яйкові. — Сидить у Перелітку вже рік з половиною. Як іще це назвати?

— Праведним гнівом, — бундючно заявив Яйк. — Його милість мали б призначити мого батька Правицею. Батько — брат короля і кращий полководець Семицарства після загибелі дядька Баелора. А князь Кровокрук навіть не справжній князь. Його так називають лише з дурної двірської чемності. Він ворожбит, ще й роду підлого.

— Не підлого. Він позашлюбний син, але роду чесного.

Може, Кровокрук і не був справжнім князем, та з обох боків походив з можновладних домів. Його мати була однією з численних коханок короля Аегона Негідного. По смерті старого Аегона королівські байстрюки стали справжньою чумою Семицарства. На смертному одрі король взаконив усіх своїх дітей. Не тільки Великих Байстрюків — Кровокрука, Лихого Булата, Даемона Чорножара, народжених від шляхетних пань — але й низькородних, від шльондр, корчмарок, купецьких дочок, дівок з вертепів та усіх гарненьких селянок, що траплялися йому на очі. Гасло дому Таргарієн — «Вогнем та кров'ю», але пан Арлан колись казав, що Аегон мав би взяти собі інше: «Підмийте і ведіть».

— Король Аегон зробив з Кровокрука законного сина, — нагадав Дунк малому, — як і з решти.

— Старий верховний септон казав моєму батькові, що королівські закони — то одне, а божі — то інше, — вперто вів своєї хлопчик. — Законні діти зароджуються на шлюбній постелі, благословляються Батьком та Матір’ю. А байстрюки походять від хіті, слабкості духовної й тілесної. Хай король Аегон наказав не вважати своїх байстрюків байстрюками, але ж природи їхньої він не змінив. Верховний септон каже, що всі байстрюки схильні до зради… Даемон Чорножар, Лихий Булат, ба навіть Кровокрук. Князь Водограй хитріший за тих двох, та зрештою й він виявиться зрадником. Верховний септон радив моєму батькові не довіряти ані йому, ані іншим байстрюкам. Хоч великим, хоч малим.

«Уроджений зрадник», подумав Дунк. «Від хіті та слабкості. Не вартий довіри.»

— Яйку, — мовив він, — а чи не думав ти, що я теж, може, байстрюк?

— Ви, пане? — Хлопчик був застигнутий зненацька. — Та ні…

— Всяке може бути. Я ж не знав своєї матері, ба навіть її долі. Може, я народився надто великим, і це її вбило. Майже напевне вона служила при корчмі, а може, шльондрувала. В Блошиному Подолі шляхетних пань, бач, не водиться. А якщо вона таки вийшла заміж за мого батька… то де ж тоді він?

Дункові не подобалося, коли його змушували згадувати своє життя до пана Арлана.

— У Король-Березі є харчівня, куди я продавав пацюків, котів та голубів на бевку. Тамтешній кухар завжди казав, що мій батько — напевне, злодій або гаманоріз. «Може, я навіть бачив, як його вішали», бува, теревенив він. «А може, його на Стіну випхали.» Коли я служив панові Арлану, то питався, чи не поїдемо ми колись туди — присягнути Зимосічі або ще якомусь північному замкові. Я надіявся: а раптом, діставшись Стіни, зустріну там якогось дуже високого старого, схожого на мене. Але ми туди не дісталися. Пан Арлан казав, що на півночі немає заплотів, зате у лісах повно вовків.

Дунк похмуро похитав головою і додав:

— Власне, чого це я. А того, що майже напевне ти служиш байстрюкові.

Єдиний раз Яйк не знайшовся, що відповісти. Навколо них згущувався морок. Світлячки повільно шурхали між деревами, наче плаваючі зірки. Зірки також сяяли й у небі — стільки, що людині не порахувати, навіть якщо вона проживе так довго, як старий король Джаяхаерис. Дунк підняв очі й відразу побачив старих друзів: Огиря та Льоху, Королівського Вінця та Лампаду Стариці, Байдака, Привида, Місячну Діву. Але на півночі збиралися хмари, і блакитне око Крижаного Дракона, що вказувало на ту сторону світу, було затемнене.

Поки вони добралися до Стояка, високого й темного на своєму пагорбі, вже зійшов місяць. З вікон башти сочилося бліде жовте світло. Зазвичай пан Явтух вкладався до ліжка, щойно повечеряє, та схоже, цієї ночі він свій звичай порушив. «Чекає на нас», вирішив Дунк.

Чекав і Беніс Бурощит. Його вони знайшли на сходах вежі. Лицар жував кислолист та налощував меча-півторака при місячному світлі. Неквапне шурхання бруска по залізу розносилося далеко. Пан Беніс не надто дбав про власну особу та одяг, але зброю зберігав бездоганною.

— Овва, бовдунк повернувся, — вигукнув Беніс. — А я тут меча гострю, по тебе збираюся — від Удовиці рятувати.

— Де військо?

— Мет і Гак-Байрак чатують на даху — ану ж раптом Вдовиця у гості нагодиться. Решта, скиглячи, поповзла спати. Усі побиті, як підкови. Я їх не жалів. Випустив трохи крові з того дурника, аби розсердити — він коли розсердиться, то б’ється краще.

Беніс вишкірився своєю червоно-бурою посмішкою.

— Оце так губу нажив! Наступного разу не лізь перевертати камені, куди не просять. Що сказала та клята молодиця?