Служивий мечник (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 19

— Чому, малий? Чому, питаєш ти мене? Бо Даемон був достойніший. Це знав і старий король. Він віддав меча Даемонові. Чорножар, меч Аегона Завойовника. Клинок, якого носив при боці кожен король Таргарієн, починаючи від Завоювання… він вклав цього меча у Даемонову руку того самого дня, коли висвятив його у лицарі. В руку хлопчика дванадцяти років.

— Мій батько кажуть, це тому, що Даемон був добрий мечник, а Даерон — зовсім ні, — відповів Яйк. — Навіщо дарувати коня тому, хто не вміє їздити верхи? Але меч — це ще не королівство, так батько кажуть.

Старий лицар так смикнув рукою, що вино вихлюпнуло зі срібного келиха.

— Твій батько — дурень.

— А от і ні, — відповів малий.

Осгреєве обличчя скривило від гніву.

— Ти запитав, я відповів. Але зухвальства від тебе не потерплю. Пане Дункане, ви мусите частіше бити вашого малого. Він не навчений чемного звичаю. Чи я сам мушу це робити?

— Ні, — перервав його Дунк. — Не мусите, пане.

Він усе вже вирішив.

— Зараз темно. Тому ми поїдемо на світанку.

Пан Явтух вражено витріщився на нього.

— Поїдете?

— Геть зі Стояка. Геть з вашої служби.

«Ви нам брехали. Кажіть, що хочте, але не треба патякати про честь.» Він відстібнув кирею, згорнув її та поклав старому на коліна.

Осгреєві очі звузилися.

— Значить, та жінка переманила вас до себе? Не терпиться залізти до шльондриного ліжка?

— Я не знаю, чи вона шльондра, — відповів Дунк, — чи відьма, чи отруйниця. А чи й взагалі ніхто. Мені байдуже. Наш шлях лежить до заплотів, а не до Холоднокопу.

— Еге ж. Тобто на велику дорогу. Їдете від мене, аби нишпорити вовками по лісах та чигати на чесних людей за кущами.

Його рука затремтіла, келих випав з пальців, покотився підлогою, розхлюпуючи залишки вина.

— То й забирайтеся. Геть звідси! Бачити вас не хочу. Дарма пригрів на грудях. Пішли геть!

— Воля ваша, пане.

Дунк кивнув Яйкові, й той рушив слідом.

XIV

Останню ніч Дунк хотів перебути якнайдалі від пана Явтуха Осгрея, тому вони з Яйком вклалися у підвалі разом з рештою жалюгідного війська Стояку. Нічка була неспокійна. Лим та червоноокий Баш хропли: один гучно, інший безупинно. З нижчих підвалів через ходи підіймалися гнилі випари, заповнюючи собою все повітря. Дунк крутився та підкидався на шорсткій постелі, то поринаючи у напівсон, то зненацька прокидаючись у темряві. Покусані в лісі місця нещадно свербіли, а на доданок у соломі жило повно бліх. «От би вже здихатися цієї домівки, цього старого, пана Беніса та решти їх усіх. Може, час уже звозити Яйка до Перелітку побачитися з батьком.» Він спитає хлопчика вранці, коли вони від’їдуть якнайдалі.

Втім, до ранку було ще далеко. У Дунковій голові змішалися дракони, чорні та червоні… а ще клітчасті леви, старі щити, стоптані чоботи… струмки, рови, греблі, грамоти під королівською печаткою, які він не міг прочитати.

І вона теж не йшла в нього з голови. Червоняста Вдовиця, Роганна з Холоднокопу. Він бачив її веснянкувате обличчя, тендітні руки, довгу руду косу. Від цього прокидалося почуття провини. «Мені б слід думати про Танселу. Танселу на прізвисько Зависока, зовсім не зависоку для мене.» Вона змалювала герба йому на щиті, а він врятував її від Ясного Принца, але дівчина зникла ще до суду Седмиці. «Вона не могла дивитися на мою смерть», часто казав собі Дунк. Але що він, тупіший за замковий кут, міг знати насправді? Те, що він зараз думав про Червонясту Вдовицю, казало саме про себе. «Тансела посміхалася мені, та ми жодного разу не обійняли одне одного, не торкнулися, не поцілувалися, навіть у щоку.» Роганна — та хоча б торкнулася; розпухла губа правила за вірний доказ. Та годі дурниць. «Вона не для таких, як ти.» Надто мала, надто розумна. І надто небезпечна.

Дунк довго куняв, а тоді нарешті заснув і побачив сон. Він біг по галявині посеред Гакового Гаю, біг до Роганни, а вона пускала на нього стріли. Кожна стріла знайшла ціль, кожна стріла прохромила йому груди, та біль був на диво солодкий. Йому б обернутися та тікати, а він натомість біг до неї — повільно, як це роблять уві сні, де навіть повітря стає густим, як мед. Прилетіла ще стріла, тоді ще. Вони, здавалося, не кінчалися в неї в сагайдаку. Очі вона мала сіро-зелені, повні лукавства. «Ваше вбрання підкреслює колір очей», хотів сказати він, але вбрання на ній не було. Геть ніякого. Малими груденятами розсипалося дрібненьке ластовиння, а соски були червоні та тверді, як малі вишеньки. Коли він запнувся та впав до її ніг, то від стріл був схожий на великого їжака, але десь знайшов сили, аби вхопити її за косу, звалити на себе та пристрасно поцілувати.

Прокинувся він несподівано — навколо кричали.

У темному льосі правив безлад. Усі волали, лаялися, скиглили, запиналися один об одного, шукаючи хто списи, а хто штани. Ніхто не знав, що коїться. Яйк знайшов сальну свічку та запалив її, аби пролити якесь світло на хід подій. Дунк першим видерся сходами і майже збив з ніг Сема Горбика, який поспішав униз, щось белькочучи та ухкаючи, наче ковальский міх. Дункові довелося вхопити його за плечі, аби той не впав.

— Семе, що таке?

— Небо, — заскиглив старий. — Там небо!

Більше нічого вичавити не вдалося, й усі кинулися на дах, аби самим роздивитися. Пан Явтух з’явився ще раніше: стояв коло парапету в халаті та витріщався вдалину.

На заході сходило сонце.

Минула довга мить, перш ніж Дунк зрозумів, що робиться.

— Гаків Гай горить, — глухо вимовив він.

Знизу башти почулися Бенісові лайки та прокльони — бурхливий потік такого бруду, що почувши його, зашарівся б навіть Аегон Негідний. Сем Горбик почав проказувати молитву.

Самого вогню звідси видно не було, але червоне сяйво вкрило половину західного обрію. Над ним потроху зникали зірки. Половини Королівського Вінця вже не лишилося — його затулило віяло диму.

«От і прийшла. З вогнем та мечем», подумав Дунк.

XV

Вогонь палав до самого ранку. Тієї ночі не спав ніхто у Стояку. Через деякий час почало тхнути димом; вдалині, наче дівчата у кармазинових спідницях, танцювали язики полум’я. Всі питали себе, чи не добереться вогонь аж сюди. Дунк стояв за парапетом і палаючими очима видивлявся вершників у ночі.

— Бенісе! — покликав він, коли бурий лицар піднявся на дах, жуючи кислолист. — Вона хоче вас. Вам би краще тікати.

— Тікати? — заїржав він ослячим сміхом. — На моєму коні? Та я б далі утік на одній з тих клятих курок, що гасають у дворі.

— Тоді здавайтеся. Вона хоче тільки вирвати вам ніздрі.

— Мій ніс, бовдунку, мені до вподоби разом з ніздрями. Хай приходить та спробує мене узяти. І ми ще побачимо, хто кому що вирве.

Він сів спиною до зубця муру, схрестивши ноги, видобув з мішечка при поясі гострильного бруска та узявся до свого меча. Пан Явтух став над ним, і вони почали тихо перемовлятися про свою війну.

— Довговерх чекатиме на нас коло греблі, — почув Дунк слова старого лицаря, — а ми йому натомість ниви попалимо. Вогонь за вогонь.

Пан Беніс погодився, що саме так і слід вчинити, але додав, що непогано пустити за вітром ще й млин.

— Дотуди тридцять верстов з іншого боку замку. Довговерх там нас не чекатиме. А ми їй спалимо млин та вб’ємо мірошника — ото вона пожаліє.

Яйк теж усе чув. Він кахикнув і глянув на Дунка величезними побілілими очима.

— Пане, ви маєте їх зупинити.

— Як? — запитав Дунк. «Їх зупинить Червоняста Вдовиця. А ще пан Лукас Довговерх.» — Вони тільки пилюку в очі пускають, Яйку. Їм лишилося або вихвалятися, або зі страху обісцятися. Та нам до них вже немає діла.

На світанку небо було сіре та похмуре, а повітря щипало очі. Дунк хотів вирушити якнайскоріше, але після ночі без сну не був певний, чи далеко вони заїдуть. Разом з Яйком він поснідав вареними яйцями, поки Беніс зганяв селянське військо на ще одну муштру. «Тепер вони — Осгреєві служиві люди, а ми — ні», казав Дунк собі. Сам він з’їв чотири яйця — завважив, що хоча б їх він в пана Явтуха вислужив. Яйк з’їв два. Сніданок вони запили пивом.