Служивий мечник (ЛП) - Мартін Джордж - Страница 5

Пан Явтух витріщився на щита Малого Лева.

Дунк прочистив горло.

— Мосьпане, тут ще така справа… ми той, натрапили на копачів, ну і…

— Дунку, не надокучай його мосці всякими дурницями, — попередив Беніс. — Ну, повчив я одного тупака чемності, ото і все.

Пан Явтух гостро зиркнув на нього.

— Як саме повчили?

— Та мечем, як іще. Дряпнув трохи по щоці, ото і все, мосьпане.

Старий лицар довго дивився на нього.

— Це ви… це ви нерозважливо вчинили, пане мій. Та жінка має павуче серце. Замордувала трьох чоловіків. Усі її брати померли ще в пелюшках. П’ятеро їх було. Чи шестеро, не пригадаю вже. Вони стояли між нею та замком. Не сумнівайтеся, вона батогами здере шкіру з будь-якого хлопа, що їй не догодить. Але щоб ви самі порізали її людину… ні, такої образи вона не подарує. Це вже напевне. Вона вимагатиме вашої крові, як вимагала Лимової.

— Дейкової, мосьпане, — відповів пан Беніс. — Красно прошу вельможного пана пробачити мені, ви його знали, а я ні, та все ж його звали Дейком.

— З вашої ласки, пане, я можу поїхати до Золотогаю та розповісти князеві Рябину про цю загату, — мовив Дунк. Від Рябина, свого зверхнього володаря, тримали землю і старий лицар, і Червоняста Вдовиця.

— Рябину? Ні, там ви помічі не знайдете. Сестра князя Рябина вийшла заміж за Вендела, брата у перших пана Вимана, тож він є родичем Удовиці. А до того ж він мене недолюблює. Пане Дункане, назавтра ви маєте об’їхати мої села й зібрати усіх повнолітніх чоловіків, що можуть тримати зброю. Я старий, та ще не мертвий. Я покажу тій жінці, що клітчастий лев ще має кігті!

«Аж два», похмуро подумав Дунк, «і один з тих кігтів — я».

V

На землі пана Явтуха сяк-так животіли три крихітні села: три невеличкі купки хатин, загонів для овець та свиней. Найбільше могло похвалитися септом з однієї кімнатки під солом’яним дахом, де на стінах вугіллям були нашкрябані грубі подоби ликів Седмиці. Жмуд — зігнутий навпіл старий свинопас, який колись бував у Старограді — кожної седмиці очолював у септі поклоніння. Двічі на рік туди навідувався справжній септон, аби відпустити гріхи в ім’я Матері. Простий люд наче й радів, що його звільняють з лабетів гріха, та прихід септона все одно проклинав, бо його доводилося годувати.

Поява Дунка з Яйком їх теж не надто втішила. Дунка у селах знали — якщо не з імені, то хоча б як нового лицаря на службі пана Явтуха — але жодного разу й кухля води не подали. Чоловіки головним чином робили у полі, тому назустріч їм із хатин повилізали жінки й діти, а ще кілька дідів, що вже не мали сил до праці. Яйк віз корогву Осгреїв — клітчастого зелено-золотого лева навстоячки на білому полі.

— Ми прибули зі Стояка скликати до пана Явтуха його вірних підданих, — повідомив Дунк селянам. — Кожен чоловік від тринадцяти до п’ятдесяти років, здатний тримати зброю, має з’явитися до вежі назавтра вранці.

— Це що, війна? — запитала одна кощава жінка, в якої двоє дітей ховалися за спідницями, а ще одне немовля смоктало груди. — Знову чорний дракон нагодився, абощо?

— Немає тут ніяких драконів, ані чорних, ані червоних, — відповів їй Дунк. — Справу вирішують між собою клітчастий лев та павучиха. Червоняста Вдовиця відвела собі вашу воду.

Жінка кивнула, але зиркнула скоса, коли Яйк зняв бриля і став ним обвіюватися.

— Ти ба, в малого катма волосся. Чи він хворий?

— Він голений, — відповів Яйк, надів бриля, повернув Маестра та рушив геть.

Того дня малий мав кепський настрій. Ще й слова не сказав, відколи вони від'їхали. Дунк торкнувся Грома острогами й швидко нагнав мула.

— Чи ти, часом, не образився, що я вчора не став на твій бік проти пана Беніса? — спитав він свого насупленого зброєносця по дорозі до наступного села. — Він мені до душі не більше, аніж тобі, але ж є лицарем. Ти маєш розмовляти до нього, як належить.

— Я ваш зброєносець, а не його, — відповів хлопець. — Він брудний та чорноротий, а ще він мене щипає.

«Якби він знав, хто ти такий, то обісцяв би собі ноги при самій думці торкнутися тебе бодай пальцем.»

— Мене він теж колись щипав.

Дунк вже й забув про те, поки Яйкові слова не повернули йому спогади. Свого часу пан Беніс та пан Арлан були в загоні лицарів, найнятих дорнійським купцем, аби убезпечити собі проїзд із Ланіспорта до Великокняжого Проходу. Дунк тоді був не старший за Яйка, хоча вже вищий. «Як ущипне, бува, за руку, то аж синця лишить. Пальці-бо мав, як залізні кліщі, але я тоді панові Арлану не жалівся.» Поблизу Камінного Септу один з лицарів загону зник, і подейкували, що Беніс його випатрав після сварки між ними.

— Якщо вщипне тебе ще раз, скажи мені. Я це припиню. А до того з тебе не убуде подбати про його коня.

— Комусь та треба про нього дбати, — погодився Яйк. — Беніс ніколи його не вичісує. І стійла ніколи не вичистить. Та він навіть імені йому не дав!

— Деякі лицарі не дають імен коням, — повідомив Дунк. — Коли кінь без імені гине на полі бою, його лицар менше за ним сумує. Простих коней завжди можна знайти ще, а от вірного друга втратити дуже тяжко.

Так казав старий лицар, але своєї поради сам не дотримувався і давав імена усім своїм коням. Дунк чинив так само.

— Побачимо, скільки люду з’явиться до вежі. Але п’ять їх буде чи п’ятдесят, про них теж треба буде подбати.

Яйк, здається, обурився.

— То я тепер маю служити хлопам?

— Не служити. А допомагати. Ми маємо перетворити їх на бійців.

«Якщо Вдовиця дасть нам час.»

— З ласки богів можуть знайтися такі, що вже служили у війську. Але більшість буде зелена, як літня трава. Їхні руки звикли до сапок, а не до списів. Та може настати день, коли від них залежатиме наше життя. У якому віці ти вперше взяв меча до рук?

— Я був дуже малий, пане. Та й меч був дерев’яний.

— Прості хлопчаки теж б’ються дерев’яними мечами — всілякими палицями, зламаними з дерев гілками. Послухай-но, Яйку! Тобі ці люди здадуться якимись дурниками. Вони не знають, як назвати частини обладунку, вони ніколи не бачили гербів великих домів, вони не відають, який король скасував панське право першої ночі… та однак ти мусиш поводитися з ними шляхетно. Хоч ти і зброєносець вельможного роду, але за віком лише малий хлопчина. Ті ж люди в більшості — дорослі чоловіки, а чоловік завжди має свою гідність, якого б низького роду не був. Якби поселити тебе до їхньої хати у селі, ти б там почувався тупаком, будь певний. А якщо не віриш, просапай грядку, пострижи вівцю і назви мені усі трави та квіти у Гаковому Гаю.

Хлопчина поміркував якусь мить.

— Я міг би розповісти їм про герби великих домів і як королева Алісанна переконала короля Джаяхаериса скасувати право першої ночі. А вони б розповіли мені, з яких трав краще робити отрути, і чи безпечно їсти оті зелені ягоди.

— Так, — погодився Дунк, — але перш ніж братися до короля Джаяхаериса, допоможи їм навчитися, як братися за спис. А сам просто не їж нічого, що не їсть Маестер.

VI

Наступного ранку тузінь майбутніх воїнів дістався-таки Стояка і розташувався у дворі купою посеред курей. Один був застарий, двоє — замалі, а один миршавий хлопчисько виявився миршавим дівчиськом. Цих Дунк розігнав по їхніх селах, залишивши вісьмох: трьох Гаків, двох Вілів, Лима, Баша і Великого Роба-дурника. «Жалюгідне військо», мимоволі майнуло в Дунковій голові. Хвацькі селянські хлопці — красені, зухи та майбутні підкорювачі сердець високородних панн — чомусь не з'явилися. А з тих, які з'явилися, один був брудніший за іншого. Лимові стукнуло п’ятдесят, як один день, а в Баша сльозилися очі, але ці двоє хоча б служили у війську — ходили з паном Явтухом та його синами на війну з Чорножаром. Решта шестеро були такі зелені, як Дунк і передбачав. Усі восьмеро мали воші, а двоє Гаків були рідними братами.

— Мабуть, ваша мати іншого імені й не знала, — зазначив Беніс, квохчучи сміхом.

Що ж до зброї, то вони принесли з собою косу, три сапки, старий ніж, кілька міцних київ. Лим мав при собі загострену жердину, яка могла правити за спис, а один з Вілів зізнався, що непогано кидає каміння.