Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви - Гудкайнд Террі - Страница 4

Клекотливе гарчання Гратча ставало все голоснішим. Воно нагадувало скрегіт залізних воріт, які відкривають вперше за сотню років.

Річард перевів погляд на пані Сандерхолт. Пані Сандерхолт, головна куховарка Палацу сповідниць, все ще відчувала себе незатишно в компанії Гратча і не дуже-то вірила запевненням Річарда, що гар не образить і мухи. Зловісне гарчання лише зміцнило її у власній думці з цього приводу. Пані Сандерхолт принесла Річарду свіжоспеченого хліба і миску смачного пряного супу.

Вона збиралася посидіти з ним поруч на східцях і поговорити про Келен, але тут прилетів Гратч. Втім, незважаючи на те що вона побоювалася гара, Річарду все ж вдалося вмовити її не йти.

Почувши ім'я Келен, Гратч теж зацікавився бесідою. Разом із драконячим зубом Річард повісив йому на шию локон її волосся, сказавши, що вони з Келен люблять один одного і вона теж хоче дружити з Гратчем, як Річард. Отже, цікавий гар нагострив вуха і, сівши поруч, приготувався слухати. Але не встиг Річард розкуштувати суп, а пані Сандерхолт почати бесіду, як гар несподівано насторожився. Тепер він з грізною увагою стежив за чимось таким, чого Річард не бачив.

— Що це з ним? — Прошепотіла пані Сандерхолт.

— Не знаю, — знизав плечима Річард. Пані Сандерхолт стривожено насупилася, і він постарався посміхнутися якомога безпечніше. — Мабуть, побачив кролика або щура. Гари — прекрасні мисливці, у них найгостріший зір, і вони відмінно бачать у темряві. — Вираз обличчя пані Сандерхолт не змінився, і Річард додав:

— Людей він не їсть. І ніколи нікого не образить. Не хвилюйтеся, пані Сандерхолт, все добре. Правда, все добре. — Він подивився на гара і тихенько шепнув:

— Гратч, перестань гарчати. Ти її лякаєш.

— Річард, — пані Сандерхолт присунулася ближче, — гари — небезпечні звірі.

Це не ручні звірятка. Їм не можна довіряти.

— Гратч дійсно не ручне звірятко, — кивнув Річард. — Він мій друг.

Я підібрав його, коли він був ще крихітним малюком. Він ласкавий, як кошеня.

Пані Сандерхолт недовірливо посміхнулася.

— Ну, Річард, раз ти так кажеш… — Раптово очі її розширилися. Адже він не розуміє того, що я кажу, правда?

— Важко сказати, — зізнався Річард. — Іноді він розуміє більше, ніж я міг би подумати.

Гратч, здавалося, не звертав на них жодної уваги. Він завмер і весь напружився, відчувши або побачивши щось таке, що йому дуже не подобалося. Річард подумав, що він вже чув колись таке гарчання Гратча, але не міг пригадати, коли саме і за яких обставин. Він напружив пам'ять, але спогади вислизали.

— Гратч? — Річард вхопив гара за могутню лапу. — Гратч, в чому справа?

Гар, нерухомий немов скеля, здавалося, навіть не відчув доторку. З тих пір як він виріс, вогонь в його зелених очах став яскравішим, але ніколи ще вони не горіли настільки лютим полум'ям.

Річард уважно придивився в тінь, туди, куди був спрямований погляд смарагдових зіниць гара, але не побачив нічого незвичайного. Ні в колонах біля підніжжя сходів, ні біля стін палацу не було ні душі. Напевно, все-таки кролик, вирішив нарешті Річард. Гратч обожнює кроликів.

Настав світанок, тільки-тільки починало розвиднюватися; хмари на сході порожевіли, і зірки меркнули одна за одною. З першим променем сонця подув легкий вітерець, для зими незвично теплий. Вітерець куйовдив шерсть гара і тріпав чорний капюшон плаща мрісвіза, який Річард накинув на плечі.

Коли Річард був у Старому світі у сестер Світла, його потягнуло в Хагенський ліс, де мешкали мрісвізи — злісні створіння, схожі наполовину на людину, наполовину — на ящірку. Після того як Річард бився з одним з них і вбив його, він виявив, що плащ мрісвіза володіє дивовижною властивістю повністю зливатися з навколишнім середовищем — настільки, що, якщо загорнутися в нього і зосередитися, можна стати в прямому сенсі слова невидимим. Крім того, плащ не дозволяв тим, хто наділений даром, відчути присутність того, на кому він надітий.

Проте з якоїсь невідомої причини дар, яким володів Річард, дозволяв йому відчувати мрісвізів — і ця особливість врятувала Річарду життя в Хагенському лісі.

Втім, у цю хвилину Річарду неохота було дошукуватися до причин гарчання Гратча. Гіркота втрати, біль від думки, що він втратив кохану, зникли вчора немов за помахом чарівної палички, коли з'ясувалося, що страта була всього лише обманом і Келен жива. Вони провели удвох цілу ніч в якомусь дивному місці між світами, і сьогодні Річард був на сьомому небі від щастя. Він раз у раз ловив себе на тому, що посміхається на всі зуби, сам того не помічаючи, і навіть настирливе гарчання Гратча не могло зіпсувати йому настрою.

Втім, якщо цей скрипучий рик лише злегка відволікав Річарда, то пані Сандерхолт від нього кидало в дрож. Вона злякано загорталась в шаль і від страху не могла вимовити ні слова.

— Гратч, вгамуйся, — сказав йому Річард. — Ти щойно з'їв баранячу ногу і півбуханки хліба. Ти ще не міг зголодніти.

Гратч як і раніше виглядав щось за колонами в темряві, але його рик змінився низьким бурчанням, наче він намагався виконати наказ.

Річард ще раз окинув поглядом лежаче перед ним місто. Пані Сандерхолт з'явилася трохи невчасно. Він саме збирався знайти коня і відправитися назустріч Келен і Зедду, який був його дідом і одночасно другом — старим, з самого дитинства. Річарду не терпілося швидше побачити Келен, і він сильно скучив за Зеддом. Правда, розлучилися вони всього три місяці тому, але Річарду здавалося, що минули роки. Крім того, Зедд був Чарівником першого рангу, і Річарду, який за останній час дізнався про себе чимало нового і цікавого, було необхідно багато про що з ним поговорити. Але пані Сандерхолт принесла суп і свіжий хліб, а Річард був голодний.

Він перевів погляд на блискучі стіни з темного каменю, на бастіони, мости і вежі величезного замку Чарівника, розташованого на гірському схилі. На тлі гори замок нагадував гігантську похмуру інкрустацію і чомусь здавався живим — він немов спостерігав за Річардом з висоти. До його темних стін від міста вилася широка дорога. Вона перетинала міст, який на відстані виглядав вузьким і крихким але тільки на відстані, — потім йшла у ворота і зникала в чорних надрах замка. Різних залів і кімнат там, напевно, було не менше тисячі — правда, за умови, що вони там справді були. Здригнувшись під холодним кам'яним поглядом замку, Річард щільніше закутався в плащ і відвів погляд.

В цьому місті, Ейдіндрілі, в палаці сповідниць виросла Келен. Тут вона прожила майже все життя — до минулого літа, коли перейшла кордон Вестланда, щоб відшукати Зедда, і зустріла там його, Річарда.

А в замку Чарівника виріс Зедд — і жив там до того дня, коли покинув Серединні Землі. Це сталося задовго до того, як народився Річард. Келен розповідала йому, що коли вона вчилася, то проводила досить багато часу в замку. У її розповідях замок не виглядав похмурим — але зараз, наяву, він здавався Річарду страхітливим.

Втім, усмішка повернулася до нього, коли він уявив собі Келен маленькою дівчинкою, ученицею сповідниць, яка стрімголов носиться по залах палацу або чинно крокує коридорами замку серед чарівників і жителів міста.

Але Ейдіндріл упав під натиском Імперського Ордена і перестав бути вільним містом, осередком влади Серединних Земель.

За допомогою магії Зедд створив ілюзію того, що Келен стратили, а сам разом з нею втік з Ейдіндріла, користуючись тим, що всі були впевнені, ніби Мати-сповідниця мертва. Пані Сандерхолт знала Келен з самого її народження і була щаслива до божевілля, коли Річард сказав їй, що Келен жива і здорова.

Продовжуючи усміхатися, Річард запитав:

— А якою була Келен в дитинстві? Пані Сандерхолт задумливо подивилася вдалину і теж посміхнулася.

— Вона завжди була дуже серйозною — і разом з тим найчарівнішою дівчинкою з усіх, що я бачила. Вже в дитинстві вона мала не тільки магічний дар, але й сильний характер. Ніхто не здивувався, коли вона стала Матір'ю-сповідницею. Хоча Келен притаманне прагнення діяти переконанням, а не силою, той, хто насмілювався суперечити їй без достатніх підстав, швидко переконувався в тому, що цій дівчині не позичати твердості. Я не знаю іншої сповідниці, яка була б так віддана народу Серединних Земель, і завжди вважала, що для мене велика честь бути з нею знайомою. — Пані Сандерхолт тихенько засміялася. — Втім, це не завадило мені якось раз покарати її, коли вона без дозволу потягла щойно засмажену качку!