Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви - Гудкайнд Террі - Страница 60

— Так-так, ми з нею частенько розмовляли по ночах. Пані Енн була така чудова! Мудра і добра. Готова була вислухати будь-кого, навіть стару Міллі.

Верна, посміхнувшись, неуважно перевернула сторінку.

— З твого боку було дуже люб'язно. Я маю на увазі з перснем і письмом.

Міллі підняла голову. На її тонких губах заграла усмішка. На мить вона навіть перестала орудувати ганчіркою.

— А, так ви теж хочете про це дізнатися, як і інші!

Верна різко зачинила тому.

— Інші? Які такі інші?

Міллі занурила ганчірку у відро і міцно віджати.

— Так інші сестри. Леома, Дульче, Марена, Філіпа, хто ж ще. Вони вам всі прекрасно знайомі. — Міллі проворно стерла одній тільки їй видиму плямочку на книжковій полиці. — Хтось ще теж питав, тільки я вже не пам'ятаю хто.

Вік, знаєте. Після похорону мені від них відбою не було. Але всі приходили поодинці, майте на увазі. — Міллі хихикнула. — І знаєте що? Всі так і зиркали по кутках, коли запитували про це. Верна поставила фоліант на місце.

— І що ж ти їм відповідала? — Міллі знову сунула ганчірку у відро.

— Сказала правду, звісно. І вам скажу те ж саме, якщо ви хочете послухати.

— Хочу, — кивнула Верна, намагаючись не видати свого нетерпіння. — Оскільки я тепер аббатиса, значить, повинна знати правду. Передихни-но трохи, Міллі, і розкажи мені.

Болісно охнувши, Міллі піднялася на ноги і кинула на Верну гострий погляд.

— Що ж, спасибі на доброму слові, аббатиса. Але у мене є робота, знаєте. Мені зовсім не хочеться, щоб ви подумали, ніби я ледащо і волію працювати язиком, а не ганчіркою.

Верна поплескала її по плечу.

— Не турбуйся з цього приводу, Міллі. Розкажи мені про аббатису Аннеліну.

— Ну, значить, бідолаха лежала на смертному одрі, коли я її бачила востаннє. Адже я прибирала і в покоях пророка. Там я її і побачила, коли прийшла прибирати. Нікому, крім мене, аббатиса не довіряла прибирати в покоях Натана. Не скажу, що я її засуджую за це; пророк був зі мною завжди добрий.

Хіба що іноді раптом виходив з себе і починав кричати. Ну, та ви знаєте. Ні, не на мене, а обурюватися, що сидить під замком стільки років. Я його розумію. На його місці будь-хто звихнувся би від такого сидіння.

Верна відкашлялась.

— Напевно, тобі було важко побачити аббатису при смерті?

Міллі торкнулася руки Верни.

— Ви навіть уявити собі не можете, як важко! У мене просто серце розривалося. Їй було дуже боляче, я бачила, але вона нічим цього не показувала.

Була такою ж лагідною, як завжди.

Верна нетерпляче покусивала губу.

— Ти хотіла розповісти мені про перстень і про лист.

— Ах так. — Міллі простягнула руку і зняла з плеча Верни ворсинку. — Давайте я буду час від часу чистити вам плаття? Недобре, щоб люди подумали…

Верна ласкаво, але рішуче прибрала з плеча зморщену руку старенької.

— Міллі, для мене це важливо. Не могла б ти розповісти, як до тебе потрапив перстень? — Міллі винувато посміхнулася.

— Енн сказала, що вмирає. — Так от прямо і заявила: «Міллі, я вмираю».

Ну, я, звичайно, розплакалася. Адже ми стільки років були подругами! А вона посміхнулася, взяла мене за руку, от як ви зараз, і сказала, що хоче дати мені останнє доручення. Потім зняла з пальця каблучку і віддала мені. А в іншу руку сунула запечатаний лист з відбитком кільця на печатці. Вона звеліла, щоб, коли всі підуть на похорон, я поклала кільце з листом на постамент, який мені потрібно буде взяти тут і перенести. Попросила бути обережною і потім вже не підходити, бо як закляття, яке вона наклала на лист і кільце, мене вб'є. Енн кілька разів повторила мені, що я повинна робити і в якій послідовності. Я і зробила все, як вона говорила. А після того, як вона віддала мені кільце, я її більше не бачила.

Верна подивилася у вікно, на сад, куди до цих пір не знайшла часу вибратися.

— І коли це було?

— А ось цього питання мені ніхто не ставив, — пробурмотіла собі під ніс Міллі і задумливо потеребила губу. — Дайте-но згадати… Давненько це сталося… Ще до зимового сонцестояння. Так, в той день ви якраз поїхали з молодим Річардом. Ось хто був хорошим хлопчиком! Ясний, як сонячний день.

Завжди вітався зі мною і посміхався. Інші молоді люди мене не помічають, навіть якщо я стою прямо у них перед носом, а у Річарда завжди знаходилося ласкаве слівце для старої Міллі.

Але Верна її вже майже не слухала. Вона згадала той день, про який говорила Міллі. Вони з Уорреном поїхали з Річардом, щоб допомогти йому уникнути щита, що не дозволяє вихованцям покинути Палац пророків. Потім вони вирушили в землі народу бака-бан-мана — Долина заблукалих була батьківщиною цих людей. Батьківщиною, яку вони втратили три тисячі років тому. Річард обіцяв повернути їм її, і йому потрібна була допомога їх мудрої правительниці.

Щоб знищити Вежі Згуби і відродити долину, Річард використав неймовірну міць, вдавшись не тільки до Магії Прирости, а й до магії Збитку. А потім він відправився в далеку подорож, щоб перешкодити Володарю пройти крізь браму і вторгнутися в світ живих. Зимове сонцестояння прийшло і минуло, тому Верна знала, що Шукач впорався з цим практично неможливим завданням.

Раптово вона різко повернулась до Міллі:

— Це було майже місяць тому. Задовго до її смерті.

— Ну так, біля того, — кивнула Міллі.

— Ти хочеш сказати, що Енн віддала тобі кільце ще за три тижні до смерті? Міллі знову кивнула.

— Але чому?

— Вона пояснила, що хоче віддати його мені, поки вона ще в свідомості і може попрощатися зі мною і дати точні вказівки.

— Зрозуміло. А коли ти прибирала в цих покоях потім, вона дійсно була вже без свідомості? Міллі, зітхнувши, знизала плечима.

— Я ж кажу, що більше її не бачила. Коли я наступного разу хотіла прибрати там, стражники мене не пустили. Сказали, що це наказ Натана і аббатиси. Натан лікував аббатису і, я так розумію, не хотів, щоб йому заважали.

Ну, я і пішла назад навшпиньках, намагаючись менше шуміти.

Верна зітхнула.

— Що ж, спасибі тобі за розповідь, Міллі. — Вона оглянула завалений паперами стіл. — Мабуть, пора і мені повертатися до роботи, а то всі подумають, що я ледащо.

— Ох, як мені шкода вас, аббатиса! Ніч така чудова, тепла! Саме час гуляти по саду!

— У мене стільки роботи, що немає часу навіть ніс туди висунути. — Хмикнула Верна.

Міллі втупилася на відро з водою і раптом стрепенулася.

— Аббатиса! Я тільки що згадала: Енн сказала мені ще дещо!

Верна поправила сукню на плечах.

— Ще дещо? Тобто ти розповіла про це іншим, але мені повідомити забула?

— Ні, аббатиса, — прошепотіла Міллі, підходячи до неї впритул. — Ні, вона веліла передати тільки новій ігумені, і нікому більше. Чомусь у мене це зовсім вилетіло з голови, і я згадала аж тепер.

— Можливо, вона наклала закляття, щоб ти забула її слова для всіх, крім нової ігумені.

— Все може бути, — потеребивши губу, погодилася Міллі і подивилася Верні прямо в очі. — Енн таке запросто могло прийти в голову. Іноді вона бувала жахливо хитрою.

Верна невесело посміхнулася.

— Та вже знаю не з чуток. І що ж вона просила мене передати?

— Вона сказала, щоб ви не надривалися з роботою.

— Це і є послання?

Міллі кивнула й прошепотіла їй на вухо:

— Ще Енн просила мене передати, що вам потрібно частіше відпочивати в саду. І неодмінно зайти в притулок аббатиси.

— Притулок? Що ще за притулок? Міллі, повернувшись, вказала через вікно:

— Там, в саду, є маленький будиночок, його майже не видно за деревами і кущами. Енн називала його своїм притулком. Я ніколи не бачила, що там всередині.

Вона не дозволяла мені там прибирати. Сама все і мила, тому що, як вона говорила, це місце, де можна побути наодинці з собою, і тому туди не можна пускати сторонніх. Вона віддалялася туди час від часу — може, щоб помолитися Творцеві або просто для того, щоб побути одній. І вам обов'язково треба туди сходити, так вона мені сказала.