Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви - Гудкайнд Террі - Страница 72

Верна була в сказі.

— Я її удавлю, — бурмотіла вона собі під ніс. — Удавлю власними руками!

Нехай мене забере Володар, але я її задушу!

— Про що це ти? Що ти дізналася? Верна, та зупинися ж хоч на хвилинку!

— Не говори зараз нічого, Уоррен! Ані слова! Стиснувши кулаки, вона мчала по пустельних вулицях як ураган. Вируюча в ній лють загрожувала виплеснутися назовні. Вона не бачила вулиць, не чула барабанного бою. Забула про Уоррена, який біг слідом. Верна не бачила нічого, крім картин страшної помсти, яку малювала їй уява.

Вона отямилася тільки на мосту до острова Халзбанд і зупинилася так різко, що Уоррен ледь не налетів на неї.

Верна схопила його за розшитий сріблом воріт балахона.

— Ти зараз же підеш в сховище і займешся пророцтвом!

— Яким?

— Тим самим. — Вона струснула його. — Про лже-аббатису. Знайди всі його гілки, знайди все, що з ним пов'язано. Все, що зможеш знайти! Ти зрозумів?!

Уоррен різко вивільнився і обсмикнув балахон.

— Так у чому справа? Що цей могильник тобі наговорив?

— Не зараз, Уоррен.

— По-моєму, ми з тобою друзі. Верна. І тільки сьогодні ти говорила, що ми в одному човні. Я хочу знати…

— Роби, що я сказала! — Голос Верни був схожий на віддалені гуркіт грому. — А якщо ти далі будеш до мене приставати, Уоррен, то я відправлю тебе скупатися. Іди і займися пророцтвом, і як тільки щось виявиш, негайно повідом мені!

Верна прекрасно знала, як багато в сховищі зібрано пророцтв. І розуміла, що на пошуки можуть піти роки. Навіть століття. Але хіба у неї є вибір?

Уоррен ретельно струсив пил з балахона.

— Як накажете, аббатиса.

Коли він повернувся, щоб піти, Верна зауважила, що очі в нього почервоніли. Вона хотіла зловити його за руку, зупинити, але він вже відійшов. Їй хотілося гукнути його і сказати, що не на нього вона сердиться і він не винен в тому, що лже-аббатиса — це вона, але голос її зрадив.

Дійшовши до знайомого каменю, Верна підійнялася на стіну, в два стрибки спустилася по грушевому дереву в сад і пустилася бігом. Задихаючись, вона з розмаху кілька разів шльопнула долонею по дверях в криївку.

Безрезультатно. Зміркувавши, в чому справа, вона дістала з потайної кишені перстень. Зайшовши всередину і закривши за собою двері, вона в люті жбурнула кільце через всю кімнату. Ударившись об протилежну стіну, перстень впав на підлогу.

Верна витягла з-за пояса дорожній щоденник і з розмаху плюхнула на триногий стіл. Намагаючись відновити дихання, вийняла з книжечки стилос.

Розкривши щоденник, вона втупилася на чисту сторінку.

Відчайдушно борючись із гнівом і огидою, вона спробувала зібратися з думками. Не можна виключити можливість того, що вона помиляється. Але ні. Не помиляється. І все ж вона — сестра Світла. Їй чудово відомо, що не можна ризикувати, грунтуючись на одному лише припущенні. Потрібно придумати, як з'ясувати, у кого другий щоденник, причому так, щоб не видати себе, якщо її здогад помилковий. Але вона не помилилася. Їй точно відомо, у кого він.

Поцілувавши кільце на пальці, Верна помолилася Творцеві, просячи у нього підтримки і сили.

Їй хотілося дати волю гніву, але ще більше хотілося переконатися у своїй правоті. Взявши тремтячими пальцями стилос, вона написала:

Спочатку ти повинна сказати мені, чому вибрала мене в той останній раз. Я пам'ятаю кожне слово. Одна помилка з твого боку — і щоденник полетить у вогонь.

Верна закрила щоденник і прибрала його в потайну кишеню. Потім, тремтячи як осиковий лист, взяла з скрині плед і попленталася до крісла. Відчуваючи себе самотньою, як ніколи в житті, вона сіла в нього і згорнулася калачиком.

Верна відмінно пам'ятала розмову, яка відбулася між нею і аббатисою Аннеліною, коли вона привезла Річарда. Аннеліна не хотіла її приймати. Пройшли тижні, перш ніж Верна добилася аудієнції. До самої смерті вона буде пам'ятати цю зустріч і ніколи не забуде ті слова, що сказала їй аббатиса.

Верна була в люті, дізнавшись, що аббатиса так багато від неї приховала. Аббатиса просто використала її, не потрудившись нічого пояснити. Аннеліна запитала, чи знає Верна, чому саме її вибрали для поїздки за Річардом. Верна відповіла, що бачить в цьому знак довіри. А аббатиса сказала, що Верну вибрали тому, що вона, аббатиса, підозрювала, що сестри Грейс і Елізабет, які їхали разом з Верною, були сестрами Тьми. З пророцтва аббатисі було відомо, що перші дві сестри загинуть. Аннеліна скористалася своїм правом і призначила Верну третьою сестрою.

«Ти вибрала мене, тому що вірила, що я не можу бути сестрою Тьми?» — запитала тоді Верна.

«Я вибрала тебе, Верна, — незворушно відповіла аббатиса, — тому що ти стояла в самому кінці списку. Але головним чином тому, що ти абсолютно нічим не примітна. Я сумнівалася, що ти можеш бути однією з сестер Тьми. Аж надто ти непримітна. Я впевнена, що Грейс і Елізабет опинилися на чолі списку тому, що той, хто керує сестрами Тьми, порахував їх придатними для своїх цілей. Я керую сестрами Світла. І вибрала тебе з тих же причин. Є сестри, цінність яких виключно велика для досягнення наших цілей. Я не могла ризикувати ними. Хлопчик, звичайно, представляє певну цінність, але він не так важливий, як інші стоячі перед нами завдання. Він може виявитися корисним. Але він являє собою всього лише певну можливість, якою я вважала за краще не знехтувати. Якби виникли проблеми і ніхто з вас не повернувся б назад… Ну, ти ж розумієш, що ніякий мало-мальськи грамотний генерал не стане ризикувати головними силами для досягнення незначної мети».

Жінка, яка своєю усмішкою осяяла життя маленької дівчинки, в цю хвилину розбила їй серце.

Верна натягнула плед вище і втупилася в стінку. Все життя вона мріяла стати сестрою Світла, однією з цих незвичайних жінок, які своїм даром служать Творцеві. Вона віддала своє життя Палацу пророків.

Верна згадала той день, коли їй повідомили, що її мати померла. Від старості, так їй сказали.

Мати Верни не володіла даром, і від неї Палацу не було ніякого пуття. Вона жила далеко, і Верна рідко з нею бачилась. Приїжджаючи до Палацу побачити дочку, мати всякий раз дуже плуталася, бо Верна не старіла, як звичайні люди.

Мати так і незмогла цього зрозуміти, як Верна не намагалася їй пояснити. Зате Верна розуміла, що мати просто боїться. Боїться магії.

Хоча сестри не робили секрету з існування чар, що уповільнюють старіння, у простих людей це не вкладалося в голові. На їхньому житті ця магія ніяк не позначалася. Люди пишалися тим, що живуть біля Палацу, пишалися його багатством, і могутністю, але при цьому ставилися до нього з настороженістю, що межувала зі страхом. Вони не наважувалися замислюватися про магію, подібно тому, як людина радіє сонячним променям, але не наважується глянути на сонце.

Коли мати померла, Верна жила в Палаці вже сорок вісім років а виглядала на п'ятнадцять.

Вона пам'ятала і той день, коли дізналася, що померла Лейтіс, її дочка. Теж від старості.

Дочка Верни і Джедіді не володіла даром і Палацу була не потрібна. Верні сказали, що буде краще, якщо дівчинку виростить інша сім'я, де її любитимуть і забезпечать нормальне життя. Позбавленим дару важко жити в Палаці, а Верна повинна була працювати в ім'я Творця. Вона погодилася.

Відповідно до існуючої в таких випадках практики Лейтіс не знала, що її виростили чужі люди. Верна вважала, що так воно й на краще. Що за матір з сестри Світу? Палац добре забезпечив сім'ю, яка удочерила Лейтіс, так що Верна могла не хвилюватися за благополуччя доньки.

Вона кілька разів відвідувала її як сестра, яка приносить благословення Творця добропорядній працьовитій сім'ї. Лейтіс виглядала цілком щасливою. Коли Верна бачила її востаннє, вона була сивою і старою, ходила лише з паличкою. Лейтіс не пам'ятала, що Верна — та сама сестра, що приходила до неї шістдесят років тому, коли вона ще грала з друзями в салочки.