Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі - Страница 68

Енн дивилася на Келен очима, повними сліз. Сніг виблискував у променях холодного світанку.

— Все не так, Келен. Просто тобі так здається, тому що ти зараз страждаєш.

— Все саме так, — відрізала Келен.

Губи Енн ворушилися, але вона не могла вимовити ні слова.

Келен простягла руку долонею вгору.

— Дорожній щоденник. Якщо ти думаєш, що я не зламаю цій жінці життя, ти нічого про мене не знаєш. Вона сестра, яка теж допомагає знищити світ. Якщо ти негайно не віддаси мені щоденник, вона приречена.

— І чого ти хочеш цим домогтися? — В розпачі прошепотіла Енн.

— Це буде початок кінця твого настирливого втручання в життя народів Серединних Земель. У моє життя. В життя Річарда. Це єдине, що я можу зробити для початку. Втім, я можу ще вбити вас обох, і я близька до такого рішення. А тепер дай сюди щоденник.

Енн втупилася на потягнути руку, зморгнула сльози. Нарешті вона зняла рукавицю і дістала з-за пояса маленьку книжечку. Якусь мить вона з благоговінням дивилася на щоденник, потім поклала в долоню Келен.

— Благий Творець, — прошепотіла Енн. — Прости це нещасне страждаюче дитя за те, що вона зараз вчинить.

Келен шпурнула щоденник в вогонь.

Енн і сестра Алессандра, збліднувши, дивилися на кинуту в багаття книжечку.

Келен схопила меч Річарда.

— Пора рухатися, Кара.

— Коні готові. Я як раз осідлала їх, коли прийшли ці дві.

Келен виплеснула з казанка гарячу воду, а Кара квапливо зібрала речі і повкидала в сідельні сумки.

Жодного разу не озирнувшись на Енн з Алессандрою, Келен вскочила в сідло. Вони з Карою повернули коней і поїхали геть, в снігову заметіль.

28

Як тільки Кален з Карою, немов два духи помсти, розчинилися в білій імлі, Енн впала на коліна і, засунувши руки в вогонь, вихопила подорожній щоденник.

— Аббатиса! — Заверещала сестра Алессандра. — Ви обпалите руки!

Морщачись від болю, Енн знову сунула руки в багаття. Вона скоріше відчула, ніж побачила, що дорогоцінна книжечка у неї в руці.

Порятунок щоденника зайняв декілька секунд, але через біль вони здалися вічністю.

Закусивши губу, Енн відкотилася вбік. Тут же підбігла Алессандра з жменями снігу в руках. Вона поклала сніг на чорні обгорілі пальці Енн і намертво затиснутий в них щоденник.

Коли холодний сніг торкнувся опіків, Енн застогнала. Алессандра взяла її за зап'ястя, ковтаючи сльози.

— Аббатиса! Ох, аббатиса, не треба було! Ох, Енн! Ну чому ти не скористалася магією? Або хоча б палицею!

Питання здивувало аббатису. Вона дуже боялася, що дорогоцінний подорожній щоденник згорить, і думала лише про те, щоб скоріше витягнути його, поки не пізно. Втім, вона дійсно повела себе нерозумно. Це все — через звинувачення Келен.

— Сиди смирно, — звеліла крізь сльози Алессандрі. — Сиди смирно і дай мені поглянути, що я зможу зробити. Все буде добре. Просто сиди смирно.

Енн сиділа на снігу, приголомшена болем і словами, все ще ще дзвеніли у неї в голові, Алессандра лікувала їй руки, але вилікувати їй серце сестра не могла.

— Вона не права, — промовила Алессандра, ніби прочитавши думки Енн. — Вона не права, аббатиса.

— Хіба? — Глухо запитала Енн. Ріжуча біль почала потихеньку стихати, змінившись неприємним поколюванням магії. — Хіба, Алессандра?

— Так. Вона знає далеко не так багато, як думає. Вона всього лише дитя. Навряд чи вона розміняла третій десяток. За такий термін люди і ніс-то собі витирати ще не можуть навчитися. — Енн розуміла, що Алессандра просто базікає, говорить дурниці через тривоги за подорожній щоденник, через біль, заподіяну словами Келен. — Вона всього лише дитя, вона нічого не розуміє. Все не так просто. Набагато складніше. Куди складніше, ніж вона думає.

Енн не була так в цьому впевнена. Все здавалося їй мертвим. П'ятсот років роботи. Невже все це — марна праця, слідування егоїстичним бажанням і дурній вірі? Якби вона була на місці Келен, чи не бачила б і вона все в такому ж світлі?

На уявному суді перед нею лежали незліченні гори трупів. Що вона може сказати на свій захист? У неї були тисячі відповідей на звинувачення Матері-сповідниці, але зараз всі вони здавалися порожніми. Як взагалі вона може виправдатися перед мерцями?

— Ти — абатиса сестер Світла, — продовжувала Алессандра, на мить припинивши роботу. — Келен повинна була віддавати собі звіт, з ким розмовляє. Повинна була виявити повагу. Вона нічого в усьому цьому не розуміє. Тут все набагато складніше. Незмірно складніше. Зрештою, сестри Світла вибирають собі аббатису не за красиві очі. Як і сповідниці не за красиві очі вибирають Мати-сповідницю.

Минула година, потім друга. Нарешті Алессандра завершила лікування. Весь цей час Енн безпорадно сиділа на снігу і слова Келен терзали їй душу.

Коли Алессандра закінчила, Енн стиснула ще саднячі пальці. Ще трохи поболювало, і вона знала, що це надовго. Але нічого, все гаразд.

Втомлена і замерзла, Енн прилягла поруч з догораючим багаттям. Зараз їй хотілося не вставати ніколи. Здавалося, прожиті нею роки, вся тисяча, разом обрушилися на неї.

Енн раптом страшенно затужила за Натаном. Вже пророк-то напевно сказав би зараз що-небудь мудре. Чи дурне. І все одно б її втішив. У Натана завжди було що сказати. Енн сумувала за його низьким голосом, його добрими, дитячими і мудрими очима. Їй не вистачало дотику його рук.

Тихенько схлипуючи, аббатиса заснула. Але через важкий сон спала погано і не відпочила. Вона прокинулася пізнім ранком, відчувши на плечі долоню Алессандри. Сестра підкинула хмизу в багаття, було тепло.

— Тобі вже краще, аббатиса?

Енн кивнула — і збрехала. Перша думка була про дорожній щоденник. Він благополучно лежав на колінах Алессандри. Енн сіла і обережно взяла почорнілу книжечку.

— Абатиса, я турбувалася про тебе.

Енн тільки сумно відмахнулася і нічого не відповіла.

— Поки ти спала, я оглянула книгу. Енн крякнула:

— Виглядає паршиво. Алессандра кивнула:

— Я теж так думаю. Сумніваюся, що його можна врятувати.

Енн легким торканням Хань утримувала сторінки — від яких мало що залишилося, крім попелу, — поки гортала книжечку.

— Він протримався три тисячі років. Будь це звичайний папір, він не підлягав би відновленню, але ця річ — магічна, Алессандра, створена могутніми чарівниками, рівних яким не народжувалося три тисячі років… до Річарда.

— Що ми можемо зробити? Ти знаєш, як його відновити?

Енн, вивчаючи обгорілі сторінки, похитала головою.

— Не знаю, чи можна його відновити. Я просто кажу, що це чарівна річ. А там, де є магія, є і надія.

Енн витягла з-під своїх численних одежинок носовичок, обережно поклала щоденник на тканину, загорнула, пов'язала кінці хустки і наклала захисне закляття.

— Доведеться мені відшукати спосіб відновити його. Якщо зможу. Якщо його взагалі можна відновити. Алессандра витерла руки об поділ.

— Значить, зараз наш зв'язок з армією втрачено. Енн кивнула:

— Ми не дізнаємося, чи вирішить Імперський Орден нарешті вийти з місця на півдні і рушити в глиб Серединних Земель. І я не зможу направляти Верну.

— Аббатиса, що, по-твоєму, відбудеться, якщо Орден вирішить атакувати, а Річарда там не буде? Що вони стануть робити? У відсутність Магістра Рала…

Енн постаралася на якийсь час забути слова Келен і обміркувати ситуацію.

— Тепер Верна — аббатиса. У всякому разі, для тих сестер, що зараз з армією. Вона буде мудро керувати ними. З ними Зедд. Він допоможе сестрам підготуватися до битви. Як Чарівник Першого Рангу він і раніше брав участь у великих війнах. Доведеться нам увірувати в те, що Творець догляне за ними. Я не зможу допомогти їм порадою, поки не відновлю щоденник. Я навіть не буду знати, що там у них взагалі відбувається.

— Ти можеш туди поїхати, аббатиса. Енн струсила сніг з плеча.

— Сестри Світла вважають, що я померла. І тепер вони покладали свої надії на Верну як їх аббатису. Приїхати туди зараз — значить нанести важкий удар і по Верні, і по сестрах. Звичайно, багато хто з них будуть раді моєму приїзду, але в багатьох це породить сумніви і розгубленість. А війна — невідповідний час для сумнівів.