Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі - Страница 41

— Спасибі, не треба. Залиште мене в спокої, будь ласка.

— Тоді один мідний пенні…

— Ні!

Дженнсен відпихала торговця ліктем всякий раз, коли він, безперервно твердячи про заклинаннях, намагався схопити її за руку. А потім, човгаючи ногами, забіг вперед, озирнувся і скривив фізіономію в усмішці.

— Дуже хороші заклинання, міледі. Дженнсен спробувала обійти його і, витягнувши шию, знову обвела поглядом торгові ряди.

— Удача неодмінно буде з вами.

— Я сказала: ні! — Ледь не спіткнувшись об ногу торговця, вона не витримала і отпихнула його. — Будь ласка, дайте мені спокій!

Мипо пройшла літня людина, і вуличний торговець тут же ув'язався за ним. Дженнсен з полегшенням зітхнула. Вона слухала, як загасає вдалині його голос, і думала про іронію того відбувається: їй пропонують чаклунський обряд, а вона його відкидає, тому що поспішає знайти іншу людину, який здійснить чаклунський обряд…

Нарешті вона наткнулася на стіл з винними бочками і різко зупинилася. Троє братів були тут. Один наливав вино в шкіряний бурдюк, а двоє інших виволікали повну бочку з фургона. Але місце поруч з ними, де розташовувалася раніше торговка ковбасою, виявилося порожнім. Дженнсен відчула, що серце її готове вискочити з грудей. У Ірми залишилися коні, у Ірми була Бетті. Впавши в паніку, вона схопила за руку одного з братів:

— Ви не скажете мені, де Ірма?

Він подивився на неї, примружившись від сонця:

— Продавщиця ковбаси? — Дженнсен кивнула:

— Так. Де вона? Вона не могла піти так рано. Їй треба було розпродати свій товар. Чоловік посміхнувся:

— Вона сказала, що наше вино допомагає їй швидше продавати ковбаски.

Дженнсен стояла, широко розплющивши очі:

— Так вона вже пішла?

— Так, пішла. І її ковбаски допомогли нам у продажу вина. Люди воліють запивати пряні ковбаски з козлятини добрим вином.

— З чого ковбаски? — Прошепотіла Дженнсен, не вірячи своїм вухам.

Посмішка чоловіки згасла.

— Що сталося, пані? Ви виглядаєте так, ніби вас тільки що поплескав по плечу гість з потойбічного світу.

— Вона продавала ковбаски з козлиного м'яса? Він кивнув з заклопотаним виглядом:

— Так, серед інших. Я їх всі спробував, але особливо мені сподобалися ті, що з козлятини, зі спеціями. — Він кивнув на своїх братів. — Джо найбільше сподобалися яловичі, а Клейтону — свинячі. А по мені, так краще всього з козлятини.

Дженнсен затрясло.

— Де вона? Я повинна знайти її!

Чоловік почухав потилицю, розпатлані своє світле волосся.

— Прошу вибачення, не знаю. Вона часто приїзжає сюди з ковбасками. Гарна жінка, завжди посміхнеться, кожному знайде добре слово.

Дженнсен відчула, як остигаючі на холоді сльози біжать у неї по щоках.

— Але де ж вона? Де живе? Я повинна знайти її. Чоловік схопив Дженнсен за руку, наче боявся, що вона зараз впаде.

— Вибачте, пані, але я не знаю. А в чому справа?

— У неї мої тварини. Мої коні. І Бетті.

— Бетті?..

— Моя коза. І коні. Ми заплатили їй, щоб вона постерегти тварин, поки ми не повернемося.

— О-о! — Чоловік спохмурнів, у нього явно не було для Дженнсен хороших новин. — Мені дуже шкода. У неї так жваво йшла торгівля, що ковбаски швидко закінчилися, а зазвичай на те, щоб усе продати, вона витрачає цілий день. Вона ще тут з нами посиділа, і ми досить довго розмовляли. А потім вона сказала, що їй пора додому.

Дженнсен судорожно намагалася зрозуміти, що робити далі. Вона перебувала в цілковитому замішанні. Здавалося, все навколо мчить, обертаючись, з неймовірною швидкістю. Але немає нічого, крім самотності.

— Будь ласка, — сказала вона, і голос її затремтів від стримуваних сліз, — не можу я найняти у вас коня?

— Нашого коня? А як же ми відженемо фургон додому? Крім того, у нас не верхові коні. Немає ні сідел, ні стремен…

— Будь ласка! У мене є золото. — Дженнсен полізла за гаманцем. — Я можу заплатити.

Однак гаманця на місці не виявилося. Дженнсен відкинула поли плаща.

На поясі, поряд з ножем, були тільки короткі шматочки ремінців, начисто зрізані.

— Мій гаманець… Мого гаманця немає. — У неї перехопило подих. — Мої гроші…

Чоловік сумно дивився, як вона чіпає обрізки на своєму поясі.

— Тут нишпорить безліч підлих людей, які так і норовлять що-небудь вкрасти…

— Як же так? Мені ж треба!

Він мовчав. Дженнсен озирнулася, намагаючись знайти торговця заклинаннями. У мозку, як спалах, пронісся спогад. Торговець хапав її за руку, підштовхував. А насправді в цей час зрізав гаманець. Вона навіть не пам'ятала, як він виглядав — хіба лише плечі були обсипані лупою. Їй тоді зовсім не хотілося дивитися йому в обличчя, зустрічатися з ним очима.

— Ні… — застогнала вона. — Ні, будь ласка, ні! — Вона важко сіла на землю поруч із прилавком. — Мені потрібен кінь. Милостиві духи, як мені потрібен кінь!

Чоловік квапливо наповнив чашку вином і присів перед заплаканої Дженнсен навпочіпки.

— Ось, випийте.

— У мене більше немає грошей, — тільки й змогла вона вимовити крізь ридання.

— Безкоштовно. — Торговець вином співчутливо посміхнувся, оголивши в усмішці рівні білі зуби. — Це допоможе. Випийте до дна.

Два інших брата, Джо і Клейтон, теж світловолосі, стояли за прилавком, тримаючи руки в кишенях і співчутливо схиливши голови, дивилися, як їхній брат заспокоює Дженнсен.

Він підніс чашку прямо до рота ридаючої дівчини, намагаючись змусити її випити. Частина вина пролилася на підборіддя, трохи потрапило в рот, і їй довелося проковтнути його.

— Навіщо вам потрібен кінь? — Запитав чоловік.

— Я повинна дістатися до будинку Алтеї.

— Алтеї? Старої чаклунки?

Дженнсен кивнула, витираючи вино з підборіддя і сльози зі щік.

— Ви запрошені до неї?

— Ні, — зізналася Дженнсен. — Але мені туди треба.

— Навіщо?

— Це питання життя і смерті. Мені потрібна допомога Алтеї, інакше може загинути одна людина.

Зігнувшись перед нею і все ще тримаючи в руках чашку, чоловік відвів погляд від її очей і глянув на руді кільця волосся, що вибиваються з-під капюшона. Постояв так, впираючись лівою рукою об коліно, випростався і повернувся до своїх братів, а Дженнсен тим часом намагалася перестати плакати.

Упоратися зі сльозами виявилося важко. Бетті була її другом, помічницею і якимось зв'язком із загиблою матір'ю. Дженнсен віддала б зараз все на світі, тільки б побачити, як Бетті привітно махає стирчачим вгору хвостиком.

Тим не менше треба було брати себе в руки. Плачем вона нічого не доб'ється. Треба щось робити. Тут, поруч із палацом лорда Рала, допомоги не знайдеш, а тепер ще й грошей немає. І немає поруч Себастяна, на якого тільки й можна було сподіватися. Навпаки, тепер його життя залежало від того, що вона зробить. Не можна сидіти, жаліючи себе. Вона не мала уявлення, як визволити Бетті, але в ще меншому ступені вона уявляла, як допомогти Себастяну. Це було найважливіше, саме це їй і належало зробити. А вона тут втрачає дорогоцінний час!..

Дженнсен сердито витерла сльози з обличчя, а потім приставила руку козирком до лоба, захищаючись від сонця. Вона довго перебувала в Палаці, і швидше за все вже наближався вечір. Прийнявши до уваги положення сонця на небі в цей час року, вона зметикувала, де знаходиться захід. Будь з нею Расті, можна було б пересуватися швидше. А були б гроші, можна було б найняти або купити іншу кінь…

Втім, який сенс сумувати за тим, чого не повернути. Доведеться зібратися з силами і йти пішки…

— Дякую за вино, — сказала Дженнсен білявому торговцю вином, який нервово метушився біля прилавка, не перестаючи дивитися на неї.

— Нема за що, — сказав він, опускаючи очі. Вона рушила геть, і тут торговець, схоже, набрався хоробрості.

— Почекайте! — Він вийшов з-за прилавка і взяв Дженнсен за руку. — Що ви збираєтеся робити?

— У мене немає вибору. Треба йти. Від мого походу до Алтеї залежить життя людини.

— Що це за людина? Що могло статися, щоб його життя залежало від чаклунки Алтеї?