Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Гудкайнд Террі - Страница 47

Ніккі нахилилася ближче до м'якого і зворушливого лиця Кари й доторкнулася до її шиї. Річард звернув увагу, що моторошне тремтіння нарешті залишила Кару. Могло здатися, що це — зміна на краще, але це було лише поверхневе поліпшення.

— Вона… Що…

Ніккі озирнулася через плече. — Вона ще дихає, але, боюся, все повільніше.

Річард ледь міг вимовляти слова пересохлим ротом. — А ти знаєш, що у Кари є коханий?

— Коханий? Насправді?

Річард кивнув. — Усі вважають, що Морд-Сіт не вміють любити, але це не так. Вони теж люблять. Кара закохана в солдата. Генерал Мейфферт, Бенджамін, теж її любить.

— Ти його знаєш?

— Так. Він — хороша людина. Річард втупився на біляву косу, що спадала з плеча Кари на покривало. — Я дуже давно його не бачив. Він командує армією Д'хари.

Всім своїм виглядом Ніккі висловлювала недовіру.

— І Кара сама зізналася, що любить цю людину?

Річард струснув головою і втупився на красиве і таке знайоме обличчя. Тепер воно було змарнілим і блідим. Це було лише примарне відображення вигляду колишньої Кари.

— Ні. Мені розповіла Келен. У той рік, що вони провели з армією Д'хари, вони дуже зблизилися. Поки ти тримала мене тут, в Алтур-Ранзі.

Ніккі почала поправляти ковдру Кари старанно відводячи погляд. Річард присунувся ближче і Ніккі прибрала стілець, який заважав йому. Він відчував себе так, немов перебував поза власним тілом, спостерігаючи з боку за подіями в кімнаті. Бачив, як опускався на коліна, як узяв Кару за холодну руку, як притиснув її до своєї щоки.

— Милосердні духи, не робіть цього, — шепотів він. — Будь ласка, — додав він зі здавленим схлипом. — Не забирайте її.

Він подивився поверх Ніккі. — Вона мріяла померти як Морд-Сіт — в бою, не в ліжку.

Ніккі трохи посміхнулася. — Її бажання здійснилося.

Слова, що прозвучали так, немов Кара вже померла, вразили його, як удар. Він не міг дозволити цьому статися, як не міг дозволити Келен канути в прірву небуття без сліду. Він цього не допустить.

Він провів рукою по крижаному лицю Кари. Відчуття було таким, ніби він доторкнувся до мертвого тіла. Річард сковтнув сльози.

— Ніккі, ти володієш магією. Ти врятувала мене, коли я був на межі смерті. Ти змогла знайти вихід з безнадійного становища, знайшла рішення, яке не кожному прийшло б в голову. Можливо, крім тебе ніхто не зміг би мене врятувати. Невже ж ти нічого не зможеш зробити для Кари?

Ніккі зісковзнула зі стільця, опускаючись на коліна поруч з ним. Вона взяла його руку і піднесла до губ, тримаючи її так, немов вимолювали його прощення. Тильною стороною руки він відчував її сльози.

— Мені дуже шкода, Річард, але це неможливо. Ти ж знаєш, я зробила б все, що тільки можливо, щоб врятувати її, але я не можу. Це вище моїх здібностей. Для кожного з нас настає час померти. Зараз прийшов час Кари, і я не можу змінити цього.

Річард прикрив очі, щоб не бачити картини смерті. У кімнаті, освітленій лише слабким світлом двох маленьких ламп, ліжко з лежачої на ній Карою здавалася плотиком, несучи її в чекаючу темряву.

Він кивнув. — Будь ласка, Ніккі, ти можеш залишити мене з нею наодинці? Я хочу бути один, коли настане її час… Ти тут ні при чому. Просто я вважаю, що в цю годину вона і я повинні бути одні.

— Я розумію, Річард. — Ніккі встала і провела пальцями по його спині. Потім доторкнулася до плеча, немов боячись піти і розірвати цей контакт з життям. — Я буду поблизу, якщо раптом буду потрібна тобі, — сказала вона, і її живий дотик перервався.

Двері за нею м'яко зачинилися, залишаючи кімнату занурену в тишу. Зовні долинали крики цикад, незважаючи на закрите вікно і запнуті важкі штори.

Він більше не міг стримувати сльози. Поклавши голову на груди Кари, він заплакав, стискаючи її мляву руку.

— Кара, мені так шкода. Це — моя вина. Воно прийшло не за тобою, а за мною. Кара, як же це боляче. Будь ласка, Кара, не залишай мене. Ти так мені потрібна.

Кара була єдиною, хто слідував за ним тільки тому, що вірила в нього. Нехай вона і погодилась з Ніккі, що він вигадав Келен, але все ж довіряла йому. Вона ніколи не суперечила йому. Останнім часом ця віра була всім, що підтримувало його, допомагало зосередитися на тому, що він повинен зробити. Навіть у хвилини, коли він сам втрачав впевненість у собі. Як важко було протистояти всьому світу, коли всі думали, що він марить. Як важко робити щось, коли ніхто в тебе не вірить. Але Кара довіряла йому навіть коли не вірила в існування Келен. У цьому її почутті було щось унікальне, що відрізнялося від ставлення до нього Ніккі або тієї поваги, яку виявляв Віктор.

Взявши в долоні обличчя Кари, він поцілував її чоло.

Він сподівався, що вона не страждає. Він сподівався, що це буде мирний кінець життя, яка ніколи не була мирною.

Вона була блідою, її подих — майже непомітним.

Її тіло було холодним, як смерть.

Прийшовши в лють від того, що їй так холодно, Річард відкинув убік покривало і обійняв її, сподіваючись, що зможе її зігріти.

— Візьми моє тепло, — шепотів він їй у вухо. — Візьми все, що тобі потрібно. Будь ласка, Кара, візьми моє тепло.

Так, лежачи і обіймаючи її, Річард опускався в туман агонії. Він знав, як страждала ця жінка. Він уявляв, якою було її життя, адже і сам він зазнав дещо з тих мук, яким вона була піддана за наказом його батька, Даркена Рала. Частина того болю і безнадійності дісталися і на його частку. Можливо, він міг поспівчувати їй більше, ніж хто-небудь ще. Він знав, як це — жити в світі безумства і болю, тому що і сам побував там. Він дуже хотів з тьми і жаху повернути її назад.

— Бери моє тепло, Кара. Воно — твоє.

Він відкрився їй, відкрив свою необхідність в ній, відкрив себе тому потоку енергії, якого вона потребувала.

Він з силою стискав її в обіймах і плакав у неї на плечі. Йому здавалося, що якщо він буде обіймати її досить сильно, вона не зможе вислизнути в смерть.

Тримаючи її в обіймах, Річард відчував, що вона ще жива, і що він не винесе, якщо все закінчиться. Він жалкував, що Ніккі не змогла зробити більше того, що робила. Якщо хтось і заслуговував зцілення, то це була Кара. Він ніколи нічого так не хотів, як у цей момент хотів зцілити Кару.

Всього себе, всю свою душу Річард вклав у досягнення цієї мети.

Він вкладав всього себе в співчуття цій жінці, яка дала йому так багато. Щоб слідувати його наказам, вона не раз ризикувала життям. І не раз ризикувала життям, відкрито кидаючи виклик його наказам. Вона готова була, не роздумуючи, слідувати за ним куди завгодно. Незліченну кількість разів між смертю і життям Келен і його власним Кара залишалася єдиною перешкодою. Вона заслужила життя у всій його реальності. Він не хотів нічого, тільки б вона знову була здорова. Він весь був лише одне це бажання. Не залишилося жодних перепон для його потреби зробити так, щоб Кара залишилася серед живих.

У цьому відчайдушному бажанні він свідомо почав шукати іскру життя в потоці її страждання. Його думки доторкнулися до її розуму, наповненого пекучим болем. Напружено тримаючи її в обіймах, він плакав від випробовуваного нею болю.

Зціпивши зуби, затримавши подих, він почав забирати її біль собі. Він намагався забрати її всю. Він навіть не намагався захиститись від того натиску болю, що раптово наповнив його. Він відчував все, що відчувала вона. Він виніс все, що вистраждала вона. Її плечем він затиснув свій відкритий рот, щоб приглушити крики від хвилі болю, що проходила через нього.

Вони були в темряві й порожнечі, повної безнадії… на пустельні місці.

Він струсив її страждання, знімаючи частину її тягаря. Вона напружилася, не бажаючи передавати йому свій біль. Особливо йому. Але в такому стані вона була занадто слабка, і йому вдавалося забирати болю все більше і більше.

Піднімаючись все вище і відкриваючи все нові пласти її страждання, він відчув крижану присутність смерті.

Крижана тьма заподіювала фізичну біль, таку, з якою йому ще не доводилося зустрічатися ніколи. Це вселяло моторошний, нелюдський жах. Його вражала сила цього впливу. Це щось володіло такою потужністю, якій йому ще жодного разу не доводилося протистояти. А Кара була наповнена тією крижаною темрявою. Він був вражений стражданням, яке ділив з нею, жахом, в який вони падали разом. Його свідомість змішувалося з важким болем, але ця жахлива і здавалося безнадійна боротьба тільки підтримувала в ньому бажання продовжувати її.