По вогонь - Рони-старший Жозеф Анри - Страница 20

Тікаючи, синові Леопарда доводилося повсякчас кружляти, що змусило його збочити далеко на схід, і на восьмий день він уже опинився біля Великої річки. Він стояв на високій гранітній скелі, якій повідь, дощі, рослинність поїли боки, подовбали дірки, поодламували багато шматків, але вона протягом сотень тисячоліть витривало противилась як непомітному під'їданню, так і раптовим ударам ворожих стихій.

Річка котила свої могутні хвилі. З тисячі кам'янистих, степових та лісових місцевостей пила вона кринички, струмочки, менші річки. Для неї купчився лід по щілинах високих похмурих гір, дзюрчала з печер вода криниць, цокотіли камінчиками з граніту й вапняку джерела, спадали дощами велетенські пухнаті губки-хма-ри, текли в своїх глиняних ложах підземні води. Бадьора, бурхлива, з шумовинням пролітала вона поміж тісних скелястих берегів, розливалася тихими озерами по рівних місцевостях, освіжувала стоячу воду боліт, розбивалась об острови, лютувала на порогах, несамовито ревла на водоспадах.

Повна життя, вона скрізь невпинно плодила нове. Від теплих до холодних країв, від тисячолітніх родючих намулів до сухих земель – скрізь завдяки їй виникали цілі держави дерев: орди фіг, маслин, сосон та ясенів; племена сикомор, платанів, каштанів, кленів, буків та дубів; табуни горіхів, ялинок, берестів, беріз; низки білих, чорних, попелястих, тремтячих та сріблястих тополь; родини вільх і білих, рожевих та плакучих верб.

У її глибинах ворушиться безліч німих молюсків, ховаючись у свої перлові домівки, ракоподібні з міцним панциром; прудкі риби, що від одного маху хвоста пронизують важку воду так само швидко, як птахи хмару; риби мляві, що повагом хлюпаються біля намулу; гади, гнучкі, як очерет, чорні, шершаві й міцні. У певні сезони, чи через негоду, стихійні катастрофи, чи через війну, річку відвідують трикутні табуни журавлів, гурти жирних гусей, зграї качок, турпанів, сивок і чапель, хмари ластівок, чайок і чорних куликів, дрохви, лебеді, деркачі, мартини і безліч горобців. Яструби, круки й ворони раюють, маючи досхочу падла; орли чатують під хмарами, соколи крають повітря своїми гострими крильми; кібці й кібчики кружляють над високими горбами; несподівано й полохливо з'являються та швидко зникають шуліки, а вночі нечутно для вуха линуть на своїх волохатих крилах сови й пугачі.

Хитаючись, сунеться грубий, наче стовбур клена, гіпопотам; нищечком сновигають в очеретах куниці та водяні пацюки, схожі на зайців; біжать до води табуни полохливих оленів, сарн, козуль, мегасеросів, прудконогих сайгаків, гірських козлів, ослів і коней, важкі армії мамонтів, турів та зубрів. Носоріг обхлюпує в затоці свій міцний панцир; кабан трощить і ламає сухий верболіз; перевалюється, мов чорна гора, миролюбний, хоч і страшний, печерний ведмідь; рись, пантера, леопард, сірий ведмідь, тигр, жовтий і чорний леви ховаються в засідки і хапають звідти теплу здобич; смердючий дух свідчить про присутність лисиці, шакала й гієни. Зграї вовків і собак вистежують слабих, поранених та потомлених звірів. Скрізь гомозиться дрібна звірипа: зайці, кролі, польові миші, гадюки й ужі; черви, хробаки, гусінь; коники, комашки, жужелиці; свинки, бабки, довгорожці, джмелі, оси, бджоли, шершні й мухи; білани-капустянки, довгоносики, цвіркуни, світлячки, хрущі, таргани…

Річка несла з собою гниле дерево, пісок, глину, трупи, листя, стовбури, коріння.

Нао любив її могутні хвилі.

Він з захопленням стежив за ними очима, як вони переможними лавами бігли в осінньому роздратуванні. Вони бились об острови і налітали на береги лютими горами піни, широкими, рівними, як озеро, просторами, малахітовими вирами – все це на бризки розбивалось об стрімкий берег, пінячись та молодо, жваво й захоплено ревучи.

Уламр визнавав Воду, як і Огонь, за незліченну істоту. Як і Огонь, вона зменшується, росте з непомітної краплинки і шириться по величезних просторах, поїдаю-чи звірів і людей; вона падає з неба і напуває землю; невтомно їсть кручі, тягне каміння, пісок і глину; жодна рослина чи звір не можуть жити без неї. Вона свистить, реве, гуде; вона співає, сміється й плаче; вона проходить там, де не пройде найдрібніша комашка; її чути під землею; вона слаба в криничці, дужчає в струмені, могутня, як мамонт, у річці, широка, як ліс, у великій річці. Вона спить у болоті, відпочиває в озері, моторна в ручаях, вона перекидається на порогах, плигає, як тигр чи муфлон, на водоспадах.

Так міркував Нао перед могутніми водами. Однак треба було знайти притулок. Можна розташуватися на якомусь з островів, але, даючи спокій від звірів, він не забезпечував од людей; острів зв'язав би вільний рух, зробив би неможливим завоювання Вогню, сприяв би всякій ворожій засідці. Нао волів краще лишитися на березі. Він вибрав для спочинку високу скелю, яка трохи панувала над місцевістю. Боки її спадали сторч, а шпиль являв собою площину, де вільно могло б уміститися десять чоловік.

Розшуки притулку уламри закінчили вже смерком. Між ними та їхніми ворогами була чимала відстань, що давало їм безпеку майже до ранку.

Було холодно. Кілька хмарок пливло над червоним заходом.

Сидячи за вечерею з сирого м'яса, горіхів та грибів, мисливці в присмерках оглядали місцевість… Пригасле світло дозволяло ще бачити коли не той берег, то острови. Пробігли осли; спустився до води табун коней. Це були кремезні звірі, скуйовджені гриви збільшували їхні голови. їхні рухи милували око; очі, широкі й свавільні, горіли блакитним огнем, вічна турбота за своє життя тримала їх у постійній напрузі. Нахилившись над водою, вони похапцем пили воду, сповнені страху й недовіри. Швидко напившись, коні так само швидко й утекли.

Ніч огортала землю своїм попелястим крилом. Вона панувала вже на сході, борючися з рожевим пурпуром на заході. Несподівано повітря розітнув рев.

– Лев! – прошепотів Гав.

– На березі безліч здобичі, – відповів йому Нао. – Лев розумний: він плигне швидше на антилопу або оленя, ніж на людей.

Рик віддалився, потім загавкали шакали, і можна було бачити їхні легкі тіні. Уламри поспали по черзі до світанку, а потім знову рушили берегом.

Шлях їм перегородили мамонти. Їхній табун займав площу в тисячу ліктів завдовжки і втричі більшу завширшки. Вони паслися, висмикуючи молоді рослинки з корінням. Уламри бачили їх життя – щасливе, упевнене, розкішне. Подеколи вони з життєвої радості чи з повноти своїх сил починали ганятися по м'якій землі, жартівливо оперізуючи одне одного своїми волохатими хоботами. Для їхніх велетенських ніг лев-велетень був би як глина; своїми величезними іклами вони виривали з корінням дуби, ламаючи їх міцними, як граніт, головами. І, дивлячись на їхні гнучкі хоботи, Нао не міг утриматися, щоб не сказати: