Невеличка драма - Підмогильний Валер'ян Петрович - Страница 32

Степан Григорович сидів коло столу, обкладений розгорнутими книжками, зошитами, записниками, шпаргалами, і з цього паперового хаосу видобував конспекта своєї завтрашньої лекції про пістряк шлунку. Цю свою самотню працю професор скрашував різними вигуками, сованням на стільці, безпорадними й радісними жестами та хвилинами зосередженого міркування, коли втуплював очі в просторінь і поволі гриз олівця. Ретельно компонуючи докладний план, професор ніколи не користувався ним під час лекції, та коли б цей план не лежав йому в боковій кишені піджака, він не спроможен був би пов'язати своїх думок, втратив би точку опертя й доконче розгубився б. Стоячи на кафедрі перед аудиторією, він щодесять хвилин хапався рукою за кишеню, і переконавшись, що конспект при ньому, спокійно вів далі свій плавкий, образний, а то й дотепний виклад.

Об одинадцятій увечері Степан Григорович кінчав свою підготовчу чи якусь теоретичну працю, і тоді в кухні розлягався дзвінок, щоденне й непохитне гасло, що Пелагея мусить нести професорові кухоль кислого молока, яке, споживши, він задоволено вкладався спати. Звичай так само був, що турбувати Степана Григоровича, заглибленого у вечірню роботу, не дозволялось у жодній, справі, тому поява дружини в кабінеті його зараз сильно схвилювала.

- Це ти, Марусю? - злякано спитав він. - Я, бачиш, працюю. Сідайте, - додав він раптом, як ніби мав перед собою пацієнтку.

- Я хочу з тобою серйозно поговорити, Степане Григоровичу, - мовила дружина, зітхнувши.

- Серйозно?… Кажи, кажи. Але, Марусю, одна хвилинка! Один момент, я кінчаю. Будь ласка, я зараз.

- Пиши, - сказала Марія Миколаївна.

Минуло хвилин з десять, поки професор по-молодецьки кинув олівця.

- Чудово! - скрикнув він. - Марусю, люба моя, тепер поговоримо серйозно.

- Ти помітив, що Юрія Олександровича не було в нас уже місяць? - сухо й без манівців спитала Марія Миколаївна.

- Справді, давно не було… - здивовано озвався професор. - Але я помітив, помітив! Пам'ятаєш, я казав… Кому це я казав? Ну да, я тобі якось казав, що…

- А чи знаєш ти, що він майже жених був нашої Ірен, що Ірен любить його, тобто згодна з ним побратися?

- Цього я не помітив… Дуже радий! Хай женяться, я нічого не маю проти! Навпаки, Марусю, я завжди…

- Так його місяць уже не було, зрозумій ти, Степане Григоровичу, що це значить, - суворо спинила його дружина. - Місяць не з'являтись за такого становища, ти розумієш?

- Нічого не розумію, - відказав професор.

- Я питала Ірен, - вела дружина. - Я питала її, що все це значить. Але ти знаєш нашу Ірусю, яка вона горда. Вона така, що я, Степане Григоровичу, боюся її, скажу тобі щиро. «Не знаю», - сказала вона. Але як сказала! Ні, ні, я вже не можу її питати! Як вона сказала!

Професор зрадів.

- Бачиш, навіть Іруся не знає! А звідки я знатиму, ти подумай.

- Ми мусимо про все дізнатися, мусимо подбати за свою дитину… дину нашу дитину, - урочисто заявила Марія Миколаївна. - Ірен тепер двадцять дев'ять років, - додала вона. - На це треба зважати. Юрій Олександрович - найкраща партія нашій дівчинці, бездоганна партія… І все йшло чудово, ах, як чудово…

- Чудово, чудово, - пробурмотів професор.

- Ти заразив мене цим словом, - сумно промовила пані професорова, хитаючи головою.

Настала пауза. Професор обережно спитав:

- Ми вже поговорили, Марусю?

- Степане Григоровичу, - сказала та раптом. - Ми повинні вжити заходів. Так я вирішила. Може все ще можна буде якось направити.

- Воно само направиться, Марусю! Повір мені - скільки я живу, все само з себе направлялось на краще. Чудово направлялось.

- Ти на все дивишся крізь рожеві окуляри. А в мене найгірші передчуття… Подумай, як усе це раптом сталося! Останній раз, як він був, я спитала Ірен, чи сказав він їй що-небудь. «Він сказав усе, що треба». - відповіла вона. Скажу щиро, я заспокоїлась. І після того він зник…

- Може, він виїхав кудись? Ну, звичайно, він поїхав у командировку! - зміркував професор.

- Але міг би попередити… Правда, він дзвонив раз телефоном - якось чудно: переказав Пелагеї, що хворий і прийти не може. Чому саме Пелагеї він це сказав?

- Бо Пелагея, мабуть, підійшла до телефону.

- Так, але він міг попросити Ірен, мене, нарешті, тебе, Степане Григоровичу. Але казати покоївці - це зневага до нас, до господарів!

- Він тримається поступових поглядів на покоївку, - несміливо зауважив професор, але дружина мов і не чула його слів. Натомість сама сказала дуже твердо:

- Степане Григоровичу, ти батько своєї дочки. На тобі лежить відповідальність за нашу єдину тепер дитину. О, коли б живі були мої сини…

Вона затулила хусточкою очі, а професор підхопився із стільця.

- Що ж я мушу робити? - розпачливо спитав він.

- Мусиш розвідати геть усе про Юрія Олександровича: як він живе, що робить, де буває і що він думає, надто останнє.

Степан Григорович полегшено зітхнув.

- Та це, я зараз, Марусю! Ось телефоном подзвоню йому…

- Телефоном! Та в телефон він тобі скаже все, що йому схочеться… Ні, треба довідатись стороною… Об'єктивні дані треба мати! А тоді ми побачимо, що робити. Слухай, Степане Григоровичу, я все обмислила. Ти знаєш, де Юрій Олександрович живе?

- Не уявляю, - жваво відповів професор.

- Неправда. Ти знаєш, що він живе на помешканні в Сліповського, якого ти лікував.

- А, це був цікавий випадок! І як я вилікував його, Марусю! Той самий принцип: медицина може тільки допомагати організмові. Якнайменше ліків!

- Так ти заїдеш до Сліповського з візитою…

- Але ж він цілком здоровий і не кликав мене!

- Ти лікував його більше, як рік, і маєш право поцікавитись здоров'ям свого пацієнта. Цим ти зробиш йому велику честь… Заїдеш по-простому, і в розмові розпитай про Славенка. Все розпитай, тільки вміло, так ніби ненавмисно…

- В жодному разі, - скрикнув професор. - Чудово! Ти шпика з мене хочеш зробити! Ніколи! Марусю, зрозумій, що це нечесно, прошу тебе зрозуміти!

Він благально спинився коло дружини. Та підвелася.

- Ради щастя Ірен ти завтра поїдеш до Сліповських, - сказала вона безапеляційно. - Ти батько.

Вона велично вийшла з кабінету, покинувши професора в стані оцепеніння. Але за кілька хвилин у кухні пролунав дзвінок, а ще за кілька до кабінету вступила Пелагея з кислим молоком.

- Щось ви рано сьогодні, Степане Григоровичу, - мовила вона.

- Мушу раніше встати, бо завтра маю на одну візиту більше, ніж гадав… Спасибі, Пелагеє… А як Ірусь? - спитав він раптом. - Здорова? Не плаче?

Пелагея мало помітно, але дуже лукаво посміхнулась.

- Ні, Ірена Степановна здорові й не плачуть.

Професор зітхнув і сказав покоївці:

- Яка ви щаслива, Пелагеє, що не маєте родини… Чудово! Ви не знаєте цього клопоту й можете цілком віддаватись своїй праці.

Другого дня професор Маркевич учинив за розказом дружини своєї і ввечері склав перед нею звіта про денні розвідини.

- Він живе чудово, Марусю, ти за нього не турбуйся, - сказав він. - Абсолютно здоровий, свіжий, бадьорий, словом, молодець, та й годі!

- Ти його бачив? - спитала Марія Миколаївна.

- Його побачиш! Казала пані Сліповська, що й вони його рідко бачать. Зранку десь у інституті, а ввечері, як тільки за чверть сьома, так і подався. Сміються вони, що годинника можна перевіряти за його вечірнім виходом. І знаєш, Марусю, ця акуратність у ньому мене просто захоплює!

- А коли вертається?

- Також точно! На дванадцяту вже дома. Чудовий режим! Встає о восьмій. Ти бачиш, я все дізнався, і все ніби ненавмисно. Та й питати не довелося, пані Сліповська така балакуча, я ледве витримав…

- О дванадцятій годині, - тихо мовила професорова, розмірковуючи. - І це щодня?

- Щодня, Марусю! Оце найбільше дивує пані Сліповську. Сидів собі чоловік щовечора вдома, чудово, знаєш, сидів, а то зразу, каже пані Сліповська, як зірвався.

- А де ходить? Оце найголовніше, Степане Григоровичу, в цьому вся річ!