Невеличка драма - Підмогильний Валер'ян Петрович - Страница 37

Товариш Безпалько говорив, упершись руками в коліна, в позі статечного гостя, що розважає господиню неодмінною розмовою.

- В цьому трагедія інтелігента: він не здібний на чистий вчинок. Інтелігент - це людина із зв'язаною волею, тобто він трапляється по всіх шарах суспільства. Замість діяти, він міркує. Шлях до вчинку позначений у нього всілякими застереженнями, дуже справедливими, але шкідливими, внаслідок яких дія або зовсім не відбувається або відбувається неповно. В інтелігента розум покинутий сам на себе, а такий розум є вічний сумнів, що точить ідею, як шашіль стільці. Це він є справжній творець песимізму й світових туг. Чим менше його застосовують, тим приємніше людям жити. Ви згадайте XVIII століття і його безоглядну віру в природну справедливість, природне право, природні закони й природну наперед установлену гармонію світу. Тоді розум був тільки за попихача, та він більшого й не заробив. XVIII століття з Лейбніцом і Руссо на чолі було добою оптимізму; Адам Сміт тоді доводив, що на одного нещасного припадає аж 20 щасливих, і запитував: «Що можна додати до щастя людини, яка має здоров'я, спокійне сумління і не має боргів?» Але в XIX столітті заговорив Шопенгауер.

- Я читала про нього, - сказала Марта. - Це справді був песиміст! Але, безперечно, він десь помилявся, бо, коли б на світі йшлося так безнадійно, то ніхто не схотів би жити. А проте всі чудово живуть.

- Шопенгауер дав на це блискучу відповідь; світ, писав він, такий поганий, як тільки можливо з тою умовою, щоб він усе-таки якось існував. Та коли б він був навіть ще гірший, люди на ньому все-таки жили б. Бо в переважній частині їм ніколи думати. Щоб думати, треба бути ситим і одягнутим, а це стільки часу відбирає, що на думання лишаються якісь крихти. І крім того, молоді покоління. Хіба їм важить щось чужий досвід і думки? Умовляти, доводити їм - це наймарніша в світі річ. Закасавши рукава, вони мерщій хапаються за якусь ідею - і прощай уся історія батьків! Як я це добре знаю! - скрикнув він роздратовано. - Адже я теж колись був ніцшеанець і навіть анархіст. Надлюдина - ну, чим це не привабливе? Вільні союзи середньовіччя - хіба це кепська економічна програма? Реформа людських відносин? Що простішого: скасувати державу, кари, всякий примус - і розквітнуть чесноти, бо людина добра, тільки зіпсована! І ви зверніть увагу - ідея не задовольняється тим, що існує зараз, ні, вона прагне пустити коріння глибше, переконати вас, що вона вічна. Тому ідея анархізму, бачите, подибується вже в творах хінця Лао-Тзе за шість століть до нашої ери. Не забудьте й давніх греків - Арістіпа, циніків, Платона… То дарма, що в похмурих творах Лао-Тзе сам чорт ногу зломить, а Платон був переконаний рабовласник! Що з того, що «вільні» союзи середньовіччя були часткою феодального, тобто кріпацького ладу! І знову-таки не важить, що держава й примус взагалі не народилися б, коли б людина була сповнена чеснот… Але я вчинив свого часу ретельне просвічення цій ідеї, і потім того витратив будь-яку охоту захоплюватись іншими.

- Так що ви живете тепер без ніяких ідей? - спитала Марта й трохи злякалась - чи не буде такий висновок надто глузливий.

Проте Безпалько аж ніяк не образився.

- Атож живу тепер без ніяких ідей, - відповів він, посміхаючись. - Почуваю себе непогано. Ви, звичайно, думаєте, що жити без ідей є міщанство. Ви не помиляєтесь, я і є міщанин. Але ви, товаришко Висоцька, помиляєтесь, якщо міщанство зневажаєте, як це всі роблять. Зневага до міщанства - це фальшива, самозакохана поза. Адже міщанство - це компактна нерухома маса, на якій тримається всякий громадський лад. Це - стовп суспільства, кістяк, на який натягують раз у раз нове вбрання. І завжди точиться боротьба не проти міщанства, а за міщанство. Ідея перемагає тоді, коли здобуває собі достатню масу міщанства, яке сприйняло її і не намагається її критикувати. Добре діло, якби всі мали свої ідеї! Це була б жорстока криза людського життя.

- Дозвольте не повірити, що ви міщанин! - сказала Марта, також посміхаючись. - Адже ви, певно, багато читаєте…

- От і маєш! - вибачливо урвав її Безпалько. - Звичайно, читаю. Гадаю навіть, що культурній людині тепер треба читати щонайменше чотири години на день. Інакше вона безнадійно відстане… Ба більше: дуже люблю театр, розуміюся добре й на малярстві. Але чому міщанин доконче мусить бути дурним і обмеженим? Ви відкидаєте освічене міщанство, до якого належу й я. Освічений міщанин любить спорт і книжку, він дбає за тіло й за душу. Та й як не читати? - спитав він зненацька. - Товаришко Висоцька, ви ще не знаєте, що таке час - довгі, одноманітні вечори… Але ви також ще не знаєте мети мого візиту, - закінчив він несподівано.

- Ви обіцяли сказати.

- Безперечно, скажу. Не сказати було б зовсім безглуздо… Але шоколад я вже вам доручив? - спитав він, уже дратуючись. - Отже, ми поступуємо, їжте, будь ласка. Свої погляди на життя я теж уже виклав - у них нема нічого небезпечного. Навпаки, це спокійні погляди, в яких уже не може бути перевороту. Тепер годиться сказати про себе. Це буде коротко: в моєму житті не була ніяких визначних подій. Свого часу я був одружений, але дружина моя померла. Це була чудова жінка… А втім, усяка дружина по смерті здається більш-менш чудовою. Смерть очищає не тільки того, хто вмирає, але й близьких до померлого людей. Вам ще це невтямки. В двадцять два роки смерть здається нісенітницею, про яку не варт і думати. Чи були в мене діти? Звичайно. Як і водиться, я надто пізно зрозумів, що найбільша любов до дітей - це не мати їх. Але з двох у мене лишився тільки один син, який, увійшовши в літа, не проминув вилаяти мене безнадійним консерватором і людиною, яка нічогісінько не тямить у житті. Я не дуже на нього образився, бо свого часу так само трактував власного батька…

По цьому він ще взяв шоколадину й глянув на дівчину. А перед тим дивився просто перед себе, немов усе, що казав, пригадував, і сидів у незмінній позі, трохи схилившись у бік до дівчини. Повернуте на три чверті до неї обличчя було смугле, трохи одутле, але ще не зруйноване. Його губи ворушились розмірено, сивина скронь надавала йому виразу розважливого спокою, тільки м'ясень на горлі, смикаючись вряди-годи, зраджував його хвилювання, яке він старанно приховував. Проте й тон мови його був ламаний. Марта вже достоту зрозуміла, що Безпалько в неї закоханий і прийшов з якоюсь пропозицією. Вона дивувалась, ніяковіла, але не обурювалась, бо мимоволі в ній повставало співчуття до цього статечного, підстаркуватого чоловіка, що став жертвою її ненавмисних чарів. Тому їй хотілось сказати йому щось ласкаве, у всякому разі вона боялась образити його. Та й те її плутало, що Безпалько говорив, ніби глузуючи, так що першої-ліпшої хвилини міг підвестися й піти, пояснивши свої одвідини та слова звичайним, хоч і несподіваним жартом. І вона вирішила чекати.

- Ви мусите знати, - провадив завідувач, - що цей син живе в іншому місті, моя особиста доля його зовсім не обходить. Так, ви не розумієте ще, що таке довгий вечір у кімнаті, де горить електрика, при якій читає людина, - сказав він спокійно. - Такого вечора зароджуються неможливі чуття. Спочатку на них дивишся як на щось стороннє, так ніби в руках яку річ крутиш, що тебе зацікавила. А потім вони починають тобою крутити. Вони стукають спочатку в душу, як жебраки, яким треба дати копійку, а входять у неї для грабунку з розломом. Звичайно, тут важило те, що я вас щодня бачив. День у день. Ви пригадуєте той день, коли ви вперше прийшли до махортресту?

- Ні… це було давно, - відповіла вона, з полегшенням почуваючи, що розмова набирає, нарешті, виразності.

- А я пам'ятаю, - сказав Безпалько, посміхаючись. - Перед тим я працював у тресті рік, звик до помешкання, до шпалер на стінах, до людей. Я заходив у нього вранці, як у якусь суцільну масу. А тоді побачив, що махортрест став якийсь новіший, просторіший, так ніби його непомітно для мене відремонтовано. Коли б моя змога, я ту ж мить усунув би вас із посади, щоб надати махортрестові нормального вигляду. А що зробити цього я не міг, то влаштував ваше переведення до своєї частини. Звичайно, я підвів під це законну базу.