Невеличка драма - Підмогильний Валер'ян Петрович - Страница 43

Його грубовате співчуття зворушило Марту.

- Дуже вдячна вам, але… не треба, - промовила вона, подаючи йому руку.

- Ех, ви ж, інтелігенточка, - сказав Ворожій з жалем. - За такими тільки й живуть такі чорти… Ви, коли хочете, навіть права не маєте замовчувати таке діло. Шкода, шкода!

Але вона мовчки потиснула йому руку й поволі вийшла сходами на вулицю. Було вже зовсім тепло, вона розстібнула коміра. Ранкові події геть знесилили її, а теплінь повітря додавала їй стоми. Її думки плуталась між кооператором і Безпальком, від одного тікаючи, щоб потрапити на іншого. Отже, вона не служить! Що ж далі робитиме? А що робити їй не було чого, вона рушила просто додому.

В кімнаті сіла на стільця й сиділа довго, не роздягаючись, з торбинкою в руках. Раз у раз згадуючи про все, що сталося, дівчина тужно хитала головою. Цей рух заспокоював її, приколисував, і вона, скинувши нарешті пальто, лягла й відразу заснула.

Прокинулася від струсу. Професор Славенко енергійно будив її. Прийшовши о дев'ятій годині, він здивовано переступив поріг темної кімнати й побачив дівчину одягнуту на ліжкові в міцному сні.

- Он як ти мене чекала! Заснула з нудьги, - казав він. - Я ледве тебе розбуркав.

- Ох, що зо мною? - прошепотіла дівчина, прочунявшись. - Вибач, Юрчику! Я сплю, мабуть, з дванадцятої години.

- Ти хвора?

- Ні, любенький, я цілком здорова… Яка ганьба, отак заснути! Але не дивись на мене хвилинку, я трохи опоряджуся.

Він глянув на неї, заспану й розкуйовджену. «А вона не така вже й «смазливая», - подумав він, відвертаючись.

Сьогодні біохімік обміркував докладно плани свого майбутнього життя. Щоб застерегти себе надалі від любовних несподіванок, він твердо вирішив негайно одружитись. «Котре лихо менше, те й вибирай», - подумав він цілком підставно. Яка грубезна помилка була, що він того зимового буряного вечора звернув свою путь від будинку, де живе Ірен, до Мартиної халупи! Але мусив мислити спокійно. «Нераціонально було б шукати когось іншого перше, ніж удатися до тої, з ким справа була вже цілком налагоджена. Я мушу спробувати вернутись, це буде найраціональніше, бо тоді коло моєї легковажності таким робом замкнулося б у вихідній точці. І тільки коли Ірен не відгукнеться на моє звертання, я муситиму - леле! - шукати іншої жінки до одруження!»

Тому він написав сьогодні й відіслав поштою такого листа (російською, звичайно, мовою):

«Глибокошановна Ірено Степановно!

З незалежних від мене і для мене прикрих та несподіваних обставин я не міг останній час відвідувати Вас і втратив Ваше, таке приємне й дороге для мене товариство. На щастя, ці обставини вже минулись, не лишивши найменшого сліду, і радість моя була б цілковита, якби ви дали мені дозвіл знову Вас бачити.

Я нетерпляче чекатиму Вашої відповіді, від якої залежатиме багато що в моєму житті.

Вам щиро й глибоко відданий

Юрій Славенко».

Покінчивши з листом, молодий професор привітав себе за розважливість і пішов на побачення з дівчиною в тому піднесеному настрої, з яким наймит добуває терміну немилої роботи. Сон дівчини видався йому дуже неввічливим. «Я стільки про неї думаю, а вона спокійнісінько тим часом спить», - казав він сам собі, курячи цигарку.

Нарешті Марта причепурилася і, підійшовши ззаду, ніжно оповила йому шию руками.

- Любий, єдиний, коханий, - шепотіла вона.

Він гладив їй руки, що з'єднались у нього на грудях.

- Коханий, любенький, - шепотіла вона, пригортаючись, - однісінький, милий незабутній Юрчику!

«Яке це все старе!» - подумав біохімік, притискуючись головою до її щоки. Але спитав:

- Чому ми сьогодні спали через цілий день, Марто? Дівчина сіла йому на коліна.

- Це тому, - сказала вона, - що в мене вранці було тисяча й тисяча неприємностей, і я стомилась, страшенно стомилась…

- Неприємності справді стомлюють, - мовив Славенко. - Зужиття психічної енергії під час хвилювання відбувається надзвичайно інтенсивно і, звичайно, зовсім недоцільне. Чи хвилюватись, чи ні - становища це не змінює, навпаки, заваджає розв'язувати його силами розуму. З цього погляду хвилювання треба визнати за явище хворобливе, якого мусимо так само стерегтися, як, наприклад, застуди.

- Але як не хвилюватись, коли тебе, наприклад, скоротять з посади?

- Хіба тобі це утрапилось?

- Сьогодні вранці.

- Ого, це велика неприємність. Що ж ти думаєш робити?

- Що? Як звичайно в такому становищі: піду на біржу.

Вона говорила про своє скорочення дуже весело, недбайливо, з посмішкою, щоб якнайменше його стурбувати. Але замовчати й цю неприємність їй здавалось неможливим, надто коли він застав її сонну.

- Одначе, ти не дуже журишся, - сказав він.

- Але в мене єсть ти і… досить добра кваліфікація!

- Я навряд чи зможу тобі допомогти, - посміхнувся Славенко. - Кваліфікація - далеко певніша річ.

- Мені не так страшно, як прикро. Розумієш, неприємно, коли тебе вигнали.

- Яка ж причина твого скорочення?

- О, причина тобі сподобається: раціоналізація апарату!

- Ти не помиляєшся, Марто, - сказав біохімік. - Це єдина причина змін у побуті, яку я цілком і беззастережно визнаю. Раціоналізація, в якій би формі вона не виявлялась, є руйнування старих звичок, безглуздих традицій, шкідливих забобонів, що передали нам у спадок минулі, нетямущі покоління. Тобто раціоналізація, широко взята, як загальний процес нормалізації людської праці й людських, найінтимніших навіть відносин, є поступ до вищих життєвих форм, побудованих на принципах розуму. Тисячі консервативних чуттів, цілий отой звір, що сидить і ричить у нас, обурюються, скаженіють від клітки, в яку запроваджує їх розум крок по кроку, день у день, невпинно й систематично. І я щасливий, що живу в ту добу й у тій країні, коли й де розум гостро протиставлено всьому кволому, нікчемному, чуттєвому, чим так щедро обдаровує нас природа. На моє глибоке переконання, поняття раціоналізації, як я її розумію, цілком покриває поняття комунізму. Вони тотожні, це той самий процес, названий з різних поглядів. Звичайно, втратити посаду прикро, але не забувай, що раціоналізація є єдина достойна причина скорочення.

- От я і вдостоїлась, - сказала дівчина.

- Ти в іронічному настрої, Марто.

- В якому ж настрої можна бути, коли тебе зраціоналізовано?

- В настрої свідомості події, - сказав Славенко, цілуючи її. - Так, як я, Марто, - додав він. Спроби мої розгортаються дедалі більше, вони забирають увесь мій час, і я змушений тобі сказати, що нам доведеться…

- Ще годину? Але що ж тоді лишається? - скрикнула дівчина в жахові.

Він затримав її в себе на колінах.

- Розважливості, Марто, спокою! Тобі важко, я знаю, але мені важко так само… Ні, я гадаю, що недоцільно було б зменшувати наші побачення ще на годину. Далеко краще буде залишити те саме число годин, але бачитись через день…

- Через день? - прошепотіла дівчина. - А потім зовсім не бачитись?

- Навіщо ти робиш такі хапливі висновки?… Але ж ти не заперечуєш, що я повинен працювати? Вона мовчала. Тоді він сказав лагідно:

- Твої висновки передчасні. Але коли б нам і довелося колись розлучитись, я гадаю - ми повинні були б зробити це без зайвих плачів та вболівань, без усього того старого, я сказав би, непристойного для нової людини. Ти подумай, у скількох піснях оспівано розлуку, і ти зрозумієш, що ми нічого нового не змогли б додати до цієї безлічі…

- Перестань, перестань! - крикнула дівчина. І, припавши до нього геть, просто звиснувши на ньому, вона тихо засміялась, уже голосно, рвучким, судорожним сміхом, всуміш із стогоном і зойками. Тепер він уже казав їй злякано:

- Перестань, Марто! Що тобі? Чуєш, перестань!

І пригноблено думав: «Я знав, я знав, що ці історії будуть! Ах, чорт бери, яке безглуздя!»

- Слухай, Марто! - казав він, шарпаючи її. - Перестань плакати! Так не можна! Ну, що я такого сказав? Адже сусіди почують! Марто, перестань!

Згадка про сусідів зразу протверезила дівчину.