Невеличка драма - Підмогильний Валер'ян Петрович - Страница 48

- Я, правда, не вмію плавати, - пробурмотів Славенко.

- От бачиш… Хоч я навчила б тебе… Але я боюся, що це буде запізно… боюся кожної хвилини, що ми ще вдвох. Раптом ти розлюбиш мене несподівано! Ні, ні! Я думала. Іди. Так треба.

Його дивував спокій, з яким вона говорила. І він почував себе перед нею хлопчаком, якого повчають. Його повчають, що за нісенітниця!

- Я розумію, чого ти хочеш, - почав він, - навіть визнаю тобі рацію. Але це поважна справа, яку не годиться розв'язувати коло хвіртки, по-дитячому. Я пропоную піти до тебе й докладно все обговорити.

- Ні. Ніколи, - сказала вона.

Він почував її піднесення, але воно його принижувало. А втім, вірячи твердо в своє красномовство, професор побоювався, щоб у дальшій розмові з нею якось проти волі не похитнути її наміру. Це було б уже зовсім безглуздо. Тому вирішив своєї зверхності тут не доводити.

- Ти жорстока, Марто, - сказав він. - Але я розумію. Того, що ти боїшся, я боюся так само.

- Я знала це! - скрикнула дівчина. - Юрчику мій єдиний, я знала це! Яка я щаслива!

- Хай буде по-твоєму. - провадив він понуро й тужно. - Хай буде… Прощай, Марто.

Біохімік хотів поцілувати її, але вона відхилилась.

- Ні, це було б… як у пісні! Руку можна. Він поцілував її руку довгим поцілунком.

- Це все, - сказала вона. - Прощай, я люблю все, що ти робитимеш. Не пробуй побачити мене, це буде боляче, але згадуй про мене. Зараз я хочу цілувати тебе, бути з тобою, але я йду. Любий, єдиний, коханий Юрчику, прощай.

Вона повернулась і зникла. Він сказав їй услід:

- Прощай, Марто.

Але ще якийсь час стояв. Чув, як вона відчинила й зачинила двері. Отже, він вільний? Але такий спосіб розлуки здавався йому просто бридким. «Вона пошила мене в персонажі XVIII століття, в якісь дон-жуани, чорт бери!» - думав він, ідучи додому. Далеко краще й сучасніше було б, якби він виклав усі причини, з яких розлука неминуча, пояснив би їй усе гаразд, а вона, поплакавши, погодилася б. І навіть лягаючи спати, відчував іще прикрість.

Але вранці молодий професор, хоч і не переставав визнавати Мартину поведінку за геть нераціональну, своє становище визнав за цілком певне. Чи неоднаково, як саме дійшлось до того, що він хотів? Не процеси важать, а наслідки. До того ж, те дівча вганяє за ілюзіями, хай має їх! Зрештою, все обійшлось прекрасно, він вільний, це основне, і дурень він був, що вчора якось інакше до цього поставився. «В мене є ще рештки сентиментальності», - подумав він.

Цілий день професор завзято працював і передусім закінчив статтю про наслідки попередньої серії спроб, почату оце недавно вільними від побачень вечорами. Беручи під увагу роботу американського вченого, що з іншого приводу торкнувся, хоч і побіжно, його теми, Славенко свою статтю писав по-англійськи, щоб саме в Америці її видрукувати. Потім відповів на півтора десятка задавнених листів, кожен з них стереотипно починаючи: «Високошановний колего, тяжка хвороба стала мені на перешкоді своєчасно»… і т. ін. Нарешті о восьмій годині ввечері надів чорного костюма й рушив із візитом до професора Маркевича.

Цей відомий фахівець-терапевт кінчив якраз пити вечірній чай у родинному колі й тихо віддавався спочинкові в кріслі коло столу. Дружина його, що жила тепер у нескінченній тривозі, обмірковувала завтрашнє меню; Ірен перетирала чайний посуд тонким білим рушником.

Поява біохіміка, якого провела до їдальні сяюча Пелагея, подіяла, як раптовий сполох.

- А, от хто нас зовсім забув! - скрикнув професор, - Добридень, добридень! Чудово! Але хто ж приходить, коли самовар уже погас?

- Його можна підігріти, - мовила Марія Миколаївна, якої пальці від хвилювання тремтіли.

- Хочете чаю, Юрію Олександровичу? - спитала Ірен.

- Дуже хочу, але, на жаль, не можу, - відповів Славенко, посміхаючись. - У зв'язку з спробами, які я тепер проваджу, мені довелось самому перейти на сувору дієту, з якої чай також виключено.

- К бісу науку, якщо вона касує чай! - скрикнув терапевт. - Це ви, молоді, все вигадуєте. Передусім, треба нормально живитися й жити.

- Я цілком з вами згоден, професоре, - сказав Славенко. - Тільки сказав би, що ми повинні жити не нормально, а нормалізовано. Нормальність є наслідок традиції, нормалізація - ознака поступу. В моєму випадкові з дієтою традиційну норму порушено заради норми вищого порядку, а саме - в ім'я наукової роботи. Це є раціональне порушення, яке нічого спільного не має з різними ганебними збоченнями, яким ми часом несподівано підпадаємо і які штовхають нас назад у безглуздий романтизм. На превелике лихо, треба визнати, що наш розум не завжди ставить цим зухвалим виступам чуття належний опір.

- Але вони переборюються в процесі життя і розвою, - мовила Ірен.

- Чудово, я згоден, - сказав професор.

Славенко вдячно глянув на молоду господиню, радіючи її відповіддю: «Вона ніби відгадала мої думки», - подумав він.

Марія Миколаївна мовчала. Вона могла б тільки сказати біохімікові: «Яка ви пара з Ірен, яка пара!» - але сказати це було б незручно.

Юрій Олександрович розповідав іще з півгодини про свої спроби й наслідки, яких він сподівається, потім звернувся до Ірен.

- Чи не були б ви ласкаві пограти? За цей час я зовсім не чув музики.

- Залюбки. Але раніш я хочу показати вам щось таке, що може вас потішити. Прошу до моєї кімнати, Я покажу вам пару симпатичних ведмедиків.

- Цяцькових, сподіваюсь?

- Не цяцькових, але в усякому разі скляних.

- Слава богу, слава богу, - прошепотіла Марія Миколаївна, коли вони вийшли.

- А як я вистежив його тоді, Марусю, не можу забути! - сказав професор. - Але в мене ще два візити. Чудово… Тепер пошесть черевного тифу, доглядай пильно, щоб усе милось окропом.

За ввесь час знайомства біохімік уперше зайшов до Ірен у кімнату, і витончений, теплий порядок у ній вразив його. Він схвильовано почував пухкий килим під ногами й думав: «Як гарно буде тут спочивати по праці!».

- Ось мої ведмедики, Юрію Олександровичу, - мовила Ірен, подаючи йому два вироби старовинної української гути.

- Я не здогадуюсь про їх призначення, - сказав він нерішуче.

- Ах, сором! Це ж посуд ваших предків. Сюди наливали вино й пили його ось із цих чарок.

І вона показала кілька синьо-фіалкових скляночок одного з ведмедиками віку.

- Вони нагадують лампадки, на них позначився релігійний дух доби, але й самопевність ваших предків - собі й богові вони наливали приблизно в однаковий посуд. А ви якої думки про це скло?

- Я про нього тої думки, - сказав Славенко, - що посуд моїх предків був нераціональний. Всякий посуд повинен передусім бути зручний до життя. Цього не можна сказати про цих покарлючених ведмедиків:… Але ви, Ірено Степанівно, я бачу, цікавитесь старовиною?

- О, старовина тепер у великій пошані. І в мене справді зібралась уже чимала колекція.

Початок її збірки й нахилу до старовинних речей належав до минулого часу її «першого заміжжя», коли вона від свого милого діставала коштовні подарунки. Такого походження була й каблучка з великим діамантом, що блищала в неї на руці, плетена гадючкою обручка старої французької роботи й камея з витонченим римським профілем у неї на грудях.

- Подивіться, - вела вона, показуючи на етажерку. - Тут порцеляна, майоліка, бронза… Ці хінські статуетки надзвичайно давні… А ось знову ваше рідне - старі межигірські вироби, які я недавно придбала… Я трохи грабую татка на це безділля, але справді, воно того варте.

Професор біохімії дивився на рідкощі, і його погляд спинився на хінських та гіндуських божествах, що нагадували людський відбиток у ввігнутих і опуклих дзеркалах.

- В одному я згоден дати давнім перевагу, - сказав він, - це в тому, що вони краще вміли відтворити ницість людських інстинктів. Але в цьому ніяка їхня заслуга, бо вони жили виклично цими інстинктами, навіть поклонялись їм, утіливши їх дуже влучно в постатях оцих божків. Подивіться пильно на ці потворно витягнуті й потворно сплющені фігурки! Хіба не вособлена в них уся бридота й ганьба нашого чуттєвого шаленства?… Так, ці ідоли ще живуть у нас, ще порушують іноді чистоту нашої думки. Ми вже повалили їх зовні, але в собі ще до кінця не викорінили. Тепер, незважаючись уже виступити в своїй голизні, ці ідоли надівають личини мрій, безумних солодких поривів і бунтують нашу кров, що повинна спокійно живити мозок. Таким способом вони досягають заповітної своєї мети - похитнути віру в наш розум… Я повинен одверто сказати вам, Ірено Степанівно, - мовив він схвильовано, - що останній час переживав щось подібне. Це позначилось не тільки на моїй роботі, але й на мисленні. Облудно виправдуючи свою власну кволість, я почав був добачати щось непереможне в людській консервативності, похитнувся в певності щодо науки, як абсолютної перетворниці людської психіки. За цей час я висловив більше дурниць, ніж сказав розумного за все життя.