Невеличка драма - Підмогильний Валер'ян Петрович - Страница 55

Тоді скинув піджака, приволік першу пару ящиків і розчинив першу шафу. Робота була марудна, але й доручити її комусь професор не зважився, - щось могли подерти, щось могло й зовсім пропасти, десь випасти сторінка, словом, міг бути порушений порядок, а це вскладнило б упорядкування бібліотеки на новому місці. Годин з чотири попрацювавши, Юрій Олександрович побачив, що сьогодні пакування не закінчить, що доведеться ще й завтра цілий ранок загубити на цю непожиточну справу. «Яке марнотратство енергії! - думав він. - Яка безглузда система нашого життя з його переїздами, одруженнями, з усім його жалюгідним клопотом, що відвертає нашу увагу від творчості й виснажує сили на нікчемні дрібниці! Які щасливі будуть прийдешні покоління, що житимуть в умовах цілковитої раціоналізації побуту, якого підвалини ми невтомно закладаємо! А тим часом мусимо приносити ці недоцільні жертви, вибирати менше лихо, щоб не спобігти більшого невиправдного лиха - дикунства й поезії».

Отак міркував біохімік, складаючи книжки, і настрій його туманився. Спокійний і стриманий смуток огортав його, і раптом серце його стиснулось на знак протесту проти дурниць людського існування й безтямності людського чуття. Він зітхнув, закурив і, присівши навкарачки коло ящика, знову взявся до книжок. Аж тут у двері його постукано; і до кімнати ввійшов товариш Роттер.

- А, старий зводнику! - скрикнув Славенко. - Щастя твоє, що потрапив мені під лагідний настрій!

- Добридень, Юрію, - сказав Льова. - Я зайшов на хвилину.

- Коли б прийшов трохи раніше, - казав біохімік, посміхаючись, - наприклад, тиждень тому, я дав би тобі чосу. Це ж тільки подумати, в яку історію ти мене заплутав! І я, як наївний дурень, як абсолютно безлобий індивід, як середньовічний… як його?… середньовічний трубодум трохи не надів плаща, трохи мандоліни в руки не взяв, я сам, чорт бери, трохи не почав писати віршів! Ось глянь, - сказав він, показуючи на купку книжок, відкинуту в куток кімнати. - Я дійшов до того, що купував поетичні збірки й читав їх! Ти он бачиш у мене колекцію творів української поезії, проти якої варт було б видавати такі самі плакати, як проти алкоголю та венеричних хвороб, бо вона не менше шкідлива та заразлива…

В цю мить двері тихенько відхилились, і в щілину спочатку просунув голову, а потім і зовсім увійшов сусідський кіт Нарцис - чистокровний ангорець, незалежний і пихуватий у поводженні. Він на мить спинився, неуважно глянувши по кімнаті, і нечутно попростував до столу.

- Тпруськи! - скрикнув Славенко, нагло женучи кота. - Оце символ мого недавнього занепаду, - роздратовано звернувся він до Льови. - Я теж зробився був таким лінивим, випещеним тюхтієм, і ця підла тварина зразу до мене внадилась, цілком справедливо відчувши спільність між собою та мною. І тільки завдяки організованості своєї натури, завдяки здібності й умінню логічно мислити та панувати над своїми чуттями, я врятувався з безодні, в яку ти мене свідомо чи несвідомо штовхнув.

- Ти женишся, Юрію? - спитав Льова.

- Я вже жонатий. Довгим міркуванням і прикрим досвідом я переконався, що найраціональніше розв'язання статевого питання є свідомий шлюб. Заспокоюючи потреби нашого організму, він заразом нормалізує їх, заводить у певну систему, яка заощаджує час та енергію. Я кажу - свідомий шлюб, бо це не шлюб з кохання, не шлюб з розрахунку, а той шлюб, що…

- Вона знає про це, - урвав його Льова.

- Вона? Можливо, що знає… Навіть напевне знає, і я здогадуюсь, до речі, звідки вона про це знає - їй переказав отой стрижений молодець, з яким я мав нагоду познайомитись у неї ж і який одружений з родичкою моєї дружини. Виходить, з нього не тільки інженер, але й добрий плетун… Але, зрештою, що їй до цього?

- Їй боляче, - сказав Льова.

- Відмовляюсь будь-що розуміти, - роздратовано відповів біохімік. - Чи не вона ж сама звільнила мене, так би мовити, від любовних обов'язків в ім'я якихось високих та ідеальних мотивів? І тепер їй боляче! Нема прикрішого, як мати справу з людьми, що не уявляють собі добре, чого власне їм хочеться. Психіка цієї дівчини завжди здавалась мені химерною, але мені не пощастило її виправити, хоч я й уживав до цього заходів.

- Ти навіть не маєш до неї жалю, - мовив Льова розгублено.

- Жаль, жаль! - пробурмотів Славенко. - Найнікчемніше з людських почуттів, загалом теж досить нікчемних. На щастя, люди не так дуже йому піддаються. Про це свідчить історія, якої великі події не могли б відбутись, коли б людськість хоч трохи жалем керувалася. Жаль шкідливий і смішний. Він породжує дурні товариства проти вівісекції, вегетаріанства, пацифізм… А втім, жаль я все-таки маю. Ти ж знову від неї прийшов? - спитав він раптом.

Льова кивнув головою.

- Так прошу тебе переказати їй, що я з почуттям глибокого жалю згадую той час, який вона мені відібрала.

- Ти жорстокий! - скрикнув Льова, підводячись.

- А ти юродивий, - відповів Славенко.

Льова понуро йшов від біохіміка на Жилянську вулицю. Як могла вона покохати цю бездушну істоту? Чому сталося, що не йому, не Льові Роттерові, сповненому найясніших почувань, віддала вона свою любов? «Іноді ми не можемо зрозуміти людських вчинків», - подумав він, і це міркування його заспокоїло.

Зайшовши до кухні, він постукав у Мартині двері. Йому ніхто не відповів. Льова вмить похолов. Він постукав ще - дуже, настирливо. І знову відповіді не дістав. Невже немає? Він розпачливо розчинив двері й спинився на порозі.

О, ні! Вона була.

В м'якій напівтемряві кімнати, прикрита до пліч пальтом, дівчина спала глибоким непорушним сном, сном великої і довершеної стоми, її груди ледве помітно здіймались, вбираючи разом з повітрям спокій і затишок кімнати, а теплінь її крові, живий дух її єства осідав їй прозорим рум'янцем на щоках. Вона спала! Усім тілом, усім серцем вона поринула в цей могутній спочинок, що з глибин болю підносив її назустріч новому сонцю, що зійде завтра над землею.

Льова, заспокоївшись, причинив за собою двері й обережно підійшов до столу. Тут, на аркушику, де адресу залишив, він унизу дописав: «Всьому правда». Далі йому хотілось висловити все те, що бажає їй, але слів він не міг добрати. Та й навіщо? Хіба не відчує вона й сама, прокинувшись завтра вранці? І він тільки додав: «Прощайте, Марто!»

ПРИМІТКИ

[1] Епіграф (лат.)

[2] Ви - німкеня? (нім.)

[3] Я питаю, чи Ви - німкеня?… У Вас німецька вимова (нім.).

[4] Так, так, я - німкеня, цілком правильно… Мій батько приїхав сюди механіком і тут помер… Заходьте, будь ласка, чим я можу прислужитися? (нім.).

[5] Я шукаю родича, і мені дали цю адресу… Жилянська, 42 (нім.).

[6] Гарна, добра дівчина, шкода лише, що стрижена! (нім.).

[7] Ох, який статечний чоловік, дуже елегантний і гарний! (нім.).

[8] Це небезпечно для дівчини, в якої немає батьків, і взагалі це до добра не доведе… (нім.).

[9] Найлюб'язнішою жінкою з усіх, яких вона знала будь-коли (нім.).

[10] Дівонько, красунечко, віддайся за мене… (нім.)

This file was created

with BookDesigner program

[email protected] /* */

30.08.2010