Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи - Страница 31

Фуньо трохи зблід, борлак у нього застрибав, як білка.

— А-але ж, ша-ша-новна пані… Й-й-й-я? В розмову втрутилась Ганка.

— Шановна пані Ірено, — мовила вона, вклоняючись бабусі, яка за це всміхнулася їй, — мій Фуньо, повірте мені, з дитинства страшенно боїться драбин. Точніше кажучи…

Цієї миті сталося щось ясне й цілком зрозуміле для нас, але зовсім незрозуміле й несподіване для бабусі. Придивляючись до кожного з присутніх, вона вкінці натрапила на голову магістра Діонізія Гібридона Вернигори, яка ледь виднілась над поверхнею столу. Ренні загарчав пошепки: «Ти бачиш цього малюка з бородою? Підозріло». — «Ех, — зітхнула Массумі,— тепер усі носять бороди». Але бабусин голос, коли вона звернулась до магістра Діонізія, звучав уже зовсім звичайно.

— Ах, ласкавий пане… прошу вас, не соромтеся. Цей стіл для вас ніби трохи зависокий. Може, вам зручніше буде встати?

— Але ж, вельмишановна пані… дозвольте відрекомендуватись: магістр Діонізій Гібридон Вернигора.

— Дуже приємно. Отже…

— Отже, я хотів би пояснити вам, що я зараз стою.

— Ви стоїте? — спитала глухим голосом бабуся. — На чому ви стоїте?

— На стільці й двох томах енциклопедії.

— Пане магістре, ви, мабуть, хочете переконати мене, що гномики є на світі.

— Ні, шановна пані бабусю. Я прибув сюди з іншою метою.

— А як ви сюди прибули?

— В невеликій дорожній сумці.

— Як що… вибачте, як хто?

— Певною мірою я прибув сюди як гном. І ніхто з цього не здивувався. Людська уява безмежна.

— Мене дуже радує, пане магістре, — нарешті посміхнулась бабуся, — ваше прихильне ставлення до людської уяви. І будь ласка, скажіть мені відверто, чи взагалі гноми можуть повірити в існування людини?

— Звичайно, тільки за однієї умови.

— За якої?

— Що ті гноми існують.

— Браво, магістре! Ви мене переконали. І саме вас я попрошу допомогти мені. Отже, хто бажає кави? Хто — чаю? Хто — помаранчевого соку? Дякую. Здається, я точно запам'ятала. Запам'ятала, що пан режисер боїться змагатися з вісімдесятип'ятирічною жінкою в з'їжджанні з драбини. Тому, дорогий магістре, будь ласка, ходімо зі мною. Ваші очі подібні до золотоочки, а золотоочка — надзвичайно гарне створіння!

Магістр аж почервонів від утіхи, вклонився, легко зістрибнув зі стільця і пішов слідом за бабусею, а за ними — собаки.

Зате Фуньо, в якого ще трохи тремтіли руки, спитав ображено:

— Хіба я винен, що боюся саме драбини? Я був у Альпах, до того ж із камерою на шиї. В Андах був! З Ганею ми познайомились на Кавказі, на висоті п'ять тисяч шістсот метрів.

— За тридцять три метри від вершини Ельбрусу, — додала Ганка.

— А драбини боюсь, — закінчив Фуньо. — Будь-якої?

— Будь-якої.

— З лікарями радилися?

— Із ста вісімнадцятьма лікарями! І вони нічого не сказали! А я наче ідіот: до п'яти метрів угору страшенно боюсь висоти. А після п'яти метрів до десяти тисяч метрів… хоч вище обрію злітай! Почуваю себе, як інтелігентний метеорологічний балон.

— Звідки ти знаєш, що до десяти тисяч?

— Я стрибав з десяти тисяч разом з п'ятьма парашутистами-акробатами. Я знімав першою камерою, Ганя — другою.

— І ти дозволив їй, потворо? — вигукнув я.

— Нехай би спробував заборонити, — сказала холодно Ганка. — І вже настав час покінчити також із драбиною. Ми вже почали робити перші спроби. Фуньо врешті признався, що з дитинства пам'ятає сцену, яка мучила його уві снах. Він весело виліз на драбину, весело зліз із драбини, але потім руки його якось переплуталися з ногами, — і він почав уперто раз за разом вилазити вгору ногами. Йому ніяк не вдавалося видряпатись. А в Фуня вже тоді була наполеонівська вдача, хоч його ще вдягали в повзунки. Отож він боровся ногами догори одну годину, дві, три. Нарешті, як Наполеон під Ватерлоо, здався. Його дуже вразило, що злізти він умів, а вилізти не може.

— Відверто кажучи, мене це страшенно вразило, — додав Фуньо.

— А може, ти все-таки спробував би? — спитав я.

— Що? Без линви? Без гаків? Без страхування? — зойкнула гарненька Ганка. — Я нізащо не дозволю. Крім того, нас чекає інша робота.

На Фуня саме напало легеньке чхання. Йому вдалося навіть приховати його, але в нього став такий дурнувато-блаженний вираз обличчя, що я ледве втримався, щоб не розреготатись. Хоч це мені не минулося даром. Мною так струснула гикавка, наче хтось ухопив мене за чуба і вдарив головою об підлогу. Другий напад цієї гидоти я стримав, але вже й так усі дивились на мене великими, мов блюдця, очима.

— Ду-у-же вибачаюсь, але ко-о-жному доля посилає різне не-ща-астя, — промовив я покірно. — Одному драбину, другому — ги-и-кавку.

Коли я так белькотів, мабуть, у мене був дуже дурний вираз обличчя.

— Ви теж хороший, — сказав суворо знавець психології, людських думок і почуттів, тобто Ярек. — А звідки взялась ця гикавка? Ви думаєте, я не бачив? Ви помітили, що пан Фуньо чхнув, і подавилися сміхом. Вам пощастило той сміх проковтнути, й ви почали гикати. Так чи ні?

— Мені здається, що всі ми добрі,— відповів я. — Ми поводимось, як старі пані за чаєм. Кракову загрожує навала. Ми повинні обговорити справу «Кольорових димарів» і «Кольорової Вісли». І всі дальші наслідки цієї справи. А ми тим часом базікаємо то про драбину, то про те, чи люди вірять у гномів, то п'ять хвилин про чхання й хвилину про гикавку. Де відчуття часу?

— Вибачте, — втрутився Ярек, — а хто ж це все описує? Ви чи я? Наскільки мені відомо з достовірних джерел, точніше, з кіл, зв'язаних з відомим видавництвом, ви вже почали писати книжку з дуже цікавою назвою, а саме: «Брати Кошмарик, магістр і я». Отой «я» — це ви. Адже так?

Я почервонів, витер піт із лоба.

— Нехай буде так, — буркнув я. — Наперед нічого не відомо.

— Між нами кажучи, — вів далі суворо Ярек, — ви базікаєте і зволікаєте. Розповідаєте про тисячі неважливих подробиць. Закінчиться тим, що, поки вийде книжка, ми вже будемо сиві-сиві — сивісінькі, як магістр Діонізій. Можу навесні приклад. Ви не закінчили шостого розділу книжки. І що ж тепер? Я вас питаю: що ж тепер? Загрожує навала! У визначених димарях і визначених місцях віслянського узбережжя вже все готове! Але як нам скористатися цією нагодою? Про що домовитися з паном Фунем і його прекрасною дружиною? Коли ви порозумієтесь зі своїм однофамільцем з Варшави? Востаннє запитую: коли нарешті буде порядок? Ми зійшлися на нараду, яка може виявитись важливішого, ніж ми передбачали. А що відбувається зараз? Що, власне, діється з нашим часом?

Він підвівся, вибачився і вийшов з кімнати.

— Час, шановні добродії, плине, — відповів я поважно. — Буває, він повзе, мов старий черв'як. А буває, женеться і біжить так, що переганяє наші думки. Що ж до мене й моєї роботи, то я звик, що час плине в досить рівномірному ритмі. В мене з ним непогані стосунки.

Я тричі ляснув у долоні: вирішив довести, що я теж можу дещо розповісти на цих сторінках.

Розділ XI

Ну, от маєш: хтось відчинив двері. Крізь них повіяв якийсь струмінь, чи то подиху, чи то легенького вітерця.

Саме так і було. Двері прочинилися тихо й таємниче, наче їх відчинив собі сам Час. У нашій кімнаті запало благоговійне мовчання. Обидва брати К., Фуньо й навіть Ганка втупились у відчинені двері, наче в них справді мав з'явитись Час, ніби вони забули, що він плине в них самих і навколо нас, може, в кожного по-іншому, але безперечно, в кожного. Але це був не Час!

На порозі з'явилися дві дуже подібні одна до одної таці, які пливли сантиметрів за сорок над підлогою; одна з посудом для кави, друга — для чаю. Обидві з великими купками тістечок безе, коронним виробом бабусі Ірени. Слідом за тацями, що пливли в повітрі, поважно виступала боксерська парочка: Ренні й Массумі. Вони йшли розмірено, повільно, високо піднявши голови, нашорошивши вуха.

Я пишався ними, як павич, і водночас співчував бідолахам. У кожного з них за кілька десятків сантиметрів од чутливого носа була порція їхніх найулюбленіших ласощів. Голови вони тримали рівно. Проте кожного разу, втягнувши носом повітря, обоє скошували очі на таці.