Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи - Страница 38

— Ви помиляєтесь, пане Єжи. Ми не самотні, бо нас двоє. Навіть більше! У вас є чудова машина для швидкої й безпечної їзди. Невже ви забули про неї? Негаразд! Адже вона ось стоїть, позаду вас.

І справді! Спертий на кілок мотузяної огорожі, стояв мій Добряк. Я зворушено поплескав його по кермі й спитав у Марека, куди ми поїдемо.

Він відповів, що, на жаль, не може супроводити мене. Але незабаром надійде наш спільний знайомий і з ним я поїду. Той знайомий і пояснить, куди ми помандруємо. Ми повинні зачекати на нього. Але не більше двох хвилин. Я ще запитав «шпакуватого хирляка», про що він розмовляв там, біля «Димаря А». Однак Марек не дуже балакучий. Він тільки сказав, що вони говорили про деякі властивості кольорових димарів, потім зітхнув і замовк. Ніч над містом стала вже чорною й чистою, наче води Чорного Ставу. На ці води то до одній, то групами випливали зірки, сузір'я й зоряні туманності. Заповідалась гарна червнева ніч. Земні турботи й метушню приглушили тиша й темрява над нашими головами.

Я задивився в нічну безодню, коли хтось обережно постукав мене по лівому коліні.

— Небо буває навдивовижу гарним, — озвався знайомий голос, — але й під ноги треба дивитись.

— Магістре! — вигукнув я радісно. — Дорогий мій Діонізію Гібридоне!

— Чому ви так кричите, пане Єжи?

— Від радощів! Від того, що бачу вас! Авжеж, від радощів!

На мить запало мовчання.

— Справді? — спитав ледь тремтячим голосом магістр.

— Слово честі!

— Що-о-о? Навіть слово честі?

— Слово честі,— щиро запевнив я. — Ще кілька хвилин тому я думав саме про вас, дорогий Діонізію. Скажу відверто: я скучив… дуже, глибоко за вами скучив.

— Я, — голос у магістра був схвильований, — я повинен признатись, що теж скучив за вами. Ви часто розповідаєте такі безглузді історійки, що в мене аж сльози на очі навертаються. Наприклад, які нісенітниці ви понаписували про наших дурнуватих собак?

— О, вибачте. Вони зовсім не дурнуваті. Це дуже кмітливі істоти, вони створені для великих справ!

— Саме так! Вони створені для великих… шматків м'яса! Можна подумати, що це геніальна парочка!

Я вже починав дратуватись. Де поділися зворушливі хвилини першої зустрічі після такої довгої розлуки? Де подівся горішній сніг? Зараз ми стояли один навпроти одного, погаркуючи, поблискуючи очима, наче дві розлючені дворняги. На-решті я збагнув, у чому річ.

— Магістре! Магістре! — Я стишив голос. — Ви просто заздрісні. Ви вважаєте, що я забагато пишу про Ренні й Массумі, а про вас — мало.

— Пане Єжи! — розлючено вигукнув Гібридон. — Якби не те, що в мене сьогодні день доброти до людей, то… то тоді… скажу так… напевно…

Магістр зовсім заплутався в словах. А в мене тим часом минула вся злість. Я став навколішки й струснув магістра за плечі.

— Дорогий пане Діонізію! Адже це день доброти до людей. Ми ж так мило привітались, а тепер що? Будемо сваритись?

На якусь мить ми замислились.

— Не будемо, — рішуче мовив магістр. — Напевно не будемо, дорогий пане Єжи. Тим більше, що час уже нас підганяє. Нам пора! Їдьмо… я, мій любий, супроводжуватиму вас — показуватиму напрямок, а кому в дорогу, тому вже пора.

— Пора в дорогу? Гаразд.

Я підняв магістра з землі й дбайливо посадив на заднє сидіння мого Добряка. При цьому в мене з'явилось невиразне відчуття, яке було й під час поїздки з Єжи Рудавим, що в Добряку ніби пробудився якийсь бойовий дух. Я навіть сказав би, якийсь рицарський дух. Я відчував, як він аж тремтить від бажання бігти, гнатись, розганятись. Я сказав про це магістрові, й на нього зненацька ні з того ні з сього напав такий сміх, що він мало не впав зі свого сидіння на землю.

— То ви ще не збагнули, — мовив він, — що над цим сумирним Добряком ми втрьох з Мареком і Яреком попрацювали годин із двадцять?

Я остовпів. У мене в горлі наче застрягла невидима груша.

— Що? Що ви?.. Що, власне, — тепер я почав задихатись від кашлю, давитися кашлем, — що ви сказали? Повторіть.

— Будь ласка! Дуже охоче! Повторюю: над цим сумирним Добряком ми попрацювали майже двадцять годин. Виста-чить?

— Навіщо? Скільки годин?

— Я ще повинен пояснювати! «Навіщо»? Не збираюсь! Можу лише додати, що ми поралися біля цього нового Добряка дев'ятнадцять годин пятдесят, хвилин і п'ятнадцять секунд, З точністю до однієї десятої секунди.

Я вже сидів на сідлі, готовий вирушити в дорогу. Мені, якось пощастило проковтнути неіснуючу грушу, і я випросишся. Міцніше стиснув руками кермо й тільки запитав:

— Чи можна хоча б дізнатись, яка тепер потужність у Добряка? — Можна, — відповів магістр Діонізій, — ми надали йому триста кінських сил.

— О боже, Юлеку! — застогнав я.

— Який Юлек? — поцікавився магістр.

— Словацький! Він же нас помчить і пошматує на клоччя!

— Хто? Словацький?

— Та не Юліуш Словацький, а Добряк!

— Пане Єжи! — роздратувався Діонізій Гібридон. — Хіба ви бачили де-небудь, у кого-небудь… яку-небудь річ, зроблену Мареком і Яреком разом із Діонізієм Гібридоном, яка була б халтурою чи брухтом? Бачили?

— Ні. Ніколи.

— Тож перестаньте ґелґотіти, квакати і влаштовувати істерики, бо в мене вже почали іржавіти вуха. Немає чого чекати. Завести мотор: одиниця, двійка і трійка… Чого ви боїтесь? Що замість мопеда маєте швидкісного мотоцикла? Ви просто дитина, а не водій!

Скажу відверто, що останнє речення пробудило в мені найниціші інстинкти. Зрештою, я чимало років сидів за кермом, до того ж у різних машинах, і завдяки їм побачив багато світу. А він, оцей Діонізій Гібридон, обзиває мене дитиною! Я не маю нічого проти дітей! Але ж у такій ситуації! Гаразд! Нехай буде по-його!

Я так рвонув з місця, що магістр Діонізій, мабуть, утратив рівновагу, бо вчепився в мою куртку, як реп'ях у собачий хвіст. Лише метрів через сто він почав керувати: ліворуч, праворуч, прямо, ліворуч тощо.

На призначене місце ми прибули о двадцять другій годині двадцять хвилин. Тобто на десять хвилин раніше призначеного часу. Ми чекали, поки почнеться те, що його згодом називали «Ніччю чудес». І хоч дуже скоро з'ясувалося, що, по суті, криється за тими чудесами, — назва залишилась на багато років. Ще й до того часу, коли вже з нами не могло трапитись людного такого «чуда».

Ми з магістром дуже добре знали, що нас чекає протягом найближчих трьох годин і дальших шести днів. Та все ж нас трясло й тіпало, як трясе й тіпає піаніста, що вперше виступає перед великим, переповненим людьми концертним залом. Нам навіть розмовляти не хотілось. Я походжав туди-сюди, а магістр. Діонізій (так само схвильований, як і я) ходив, мугикаючи щось собі під ніс, по колу діаметром метрів із десять. Стрілки годинників ледь-ледь повзли, неначе слимаки, що розігнались бігти.

О двадцять другій годині двадцять п'ять хвилин магістр Діонізій перестав кружляти по колу й став у мене на дорозі. Я ледве помітив його в темряві й мало не зачепив ногами. На щастя, він заблищав своїми золотавими очима, — зовсім як золотоочка, і я зупинився.

— Про що ми з вами розмовляємо, пане магістре? — спитав я, приязно посміхаючись. — І навіщо?

— Розмовляти ми, звичайно, будемо. Але без жодних ввічливих смішок та пересмішок, реверансів і блазнювання.

— Чому ви стали такі серйозні, пане Діонізію?

— Я вже вкотре нагадую вам, що до мене треба звертатись: «Пане магістре Діонізію». Ясно?

— Ніч темна, — мовив я, — але справа ясна. Отже, про що ми будемо розмовляти?

— Ми не будемо розмовляти, ви повинні тільки слухати. А я, магістр Діонізій, говоритиму. А точніше, викладатиму.

Вже й без цієї короткої розмови я був роздратований. Я повторював собі, наче слова перед уроком з англійської мови, що протягом найближчих годин маю зробити й залагодити. А магістр забрів у все це, як корова в конюшину. Я сказав: «Ну, я слухаю вас». І тоді цей двадцятисемисантиметровий багаторазовий магістр починає розпитувати мене про мої найголовніші обов'язки й наміри, — так, наче я в п'ятому класі. Або в шостому чи сьомому…