Брати Кошмарик, Магістр і я - Брошкевич Ежи - Страница 51

— Шановні гості,— почав він грайливо, — мене вражають раптові зміни вашого настрою! Спершу все було гаразд. Незважаючи навіть на отруйні квітки й рибок. Ви дали цікаві інтерв'ю. Вони в тисячу разів кращі за пересічний репортаж про той чи інший завод. А що було потім? Крик! Вереск! Вибачте, але так по-дурному верещать лише в дитячих садках. Сміх та й годі! Вам так подобається? То, може, хто-небудь із присутніх хоче ще трохи поверещати?

У відповідь мовчання. Тиша. Така глибока, як буває морська тиша.

Фуньо Прекрасний ввічливо вклонився.

— Зрозуміло. Нікому вже не хочеться верещати. Але в тому вашому вереску я чув якісь запитання. Якісь прохання щось пояснити. Якісь образливі слова на адресу присутнього тут пана Єжи Б., виступ якого звучав з екрана. Будь ласка, все ясно, всі вихватки й запитання дозволені.

Я встав, подивився на присутніх.

— Шановні добродії! Справи надто важливі й серйозні, щоб я образився за якесь там дурне слово. Це правда, я не фахівець і нахабно втрутився в сферу вашої діяльності. Я не захищатимусь, коли ви доведете, що я не маю рації. Однак досі ви нічого не довели. А ваш крик! Адже відомо — крик заглушує думки.

В середньому ряду зірвався на ноги низенький чоловічок з розумним обличчям і трохи занадто розумними (а точніше, хитрими) очима.

Він потер руки, посміхнувся.

— Ми чули, що якихось двоє геніальних молодих винахідників винайшли спосіб забарвлювати дим, що виходить з димаря. Вони також розробили метод, за допомогою якого можна вміщувати посудини з барвниками у верхній частині димаря. Як вони це роблять? Хіба вони вміють літати?

Я заперечно похитав головою.

— Ні.— Отже, це вертоліт? Але ж його обов'язково помітили б. Що ж то було, пане редакторе?

— Я не редактор, не доктор, не реактор, ані ректор. До мене звертаються: «Пане Єжи».

— Красно дякую, пане Єжи! То що ж винесло барвники на вершечки димарів? Може, гномики?

— Тут зайва множина. Обмежимось одним гномиком. Він обладнав чотири димарі.

Чоловічок кілька разів проковтнув слину.

— Г… Г… Гном? — спитав він пошепки.

— Так. Магістр Діонізій Гібридон Вернигора.

Останні мої слова зовсім добили чоловічка з хитрими очицями. До того ж, весь зал сміявся з його запитань більше, ніж з моїх відповідей.

Після нього обізвався заступник директора «Димаря Д». Він не вставав. Тільки випростався в кріслі, а здавалося, ніби він встав. Голос у нього був, як у підлітка: одне речення він говорив басом, друге — сопрано. Він сам міг би проспівати всю оперу.

— Пане Єжи, — запитав він сопрано. — Може, нашим винахідникам допомагав не лише гном?

— Не лише він.

— То, може, їм допомагали також НЛО?

— Ви маєте на увазі відомі нерозпізнані літаючі об'єкти? Літаючий столовий сервіз? Літаючі глибокі й мілкі тарілки, блюдця й різні полумиски?

— Авжеж! — гримнув басом заступник директора. — Тарілки, блюдця, полумиски тощо. Нерозпізнаний столовий сервіз!

— Якоюсь мірою так. Мої винахідники в шести випадках скористалися власними засобами пересування, які тимчасово назвали Нелок, тобто Нерозпізнаний літаючий об'єкт формули К.

— Дуже цікаво, — протягло казав директор, — а що означає ця інтригуюча формула К.?

— Службова таємниця! — відрубав я різко.

Тепер обізвався заступник директора «Димаря Є». Одразу після моєї відповіді він вибухнув сатанинським сміхом, а потім наставив у мій бік палець, наче дуло автомата.

— Таємниця… ге-ге-ге… Службова. Нехай буде й фахова. Ваш фах — писання. Нехай буде так. Папір усе витерпить. Якщо вам захочеться писати такі нісенітниці, а іншим — друкувати їх, це ваша справа і ваше блазенство. Але ми — люди серйозні й не дозволимо робити з нас коня, мула чи осла! Щойно ви почастували нас літаючими сковородами й полумисками. Дуже добре. Ми не хочемо їх зараз оглядати, бо тут тісно. Зате нам страшенно хотілося б побачити того вашого магістра, за фахом гнома, на ім'я… якось так дурнувато… в самий раз для гномика.

— Що-о-о-о-о-о? — пролунав могутній баритон — пролунав так гучно, ніби в залі вистрілив міномет середнього калібру.

І відразу запала перелякана тиша. Звідкілясь, наче з-під підлоги, зненацька з'явився магістр Діонізій Гібридон Вернигора. Одним стрибком він вистрибнув на верхнє обрамування екрана, його ноги там легко помістились.

— Вітаю присутніх у залі! — загув він. — Чи хто-небудь з вас має щось проти того, що я гном, магістр вісімнадцяти наукових дисциплін і що мене звати магістр Діонізій Гібридон Вернигора?

— Шановний колего, вщипніть мене! — попросив останній промовець передостаннього.

— А ви — мене, — попросив його передостанній.

— Ау-у-у-у-у! — заспівали обидва за якусь мить на два голоси.

Магістр аж скорчився від сміху.

— Коли ви закінчите, будь ласка, сповістіть мені. Листом з круглою печаткою.

І знову стало тихо.

— Вибачте, — несміливо обізвався один із директорів, що спочатку був замисленим, — пане магістре Діонізію Гібридоне Вернигоро… чи ви, як би це сказати… є, чи ввижаєтесь нам?

Тільки тепер знявся галас.

— Звичайно, його немає!

— Це якась витівка!

— Якийсь трюк!

— Дурний цирк!

— Скандал і нісенітниця!

— Нісенітниця і патякання!

— Патякання і безглуздя!

— Я апелюватиму до тресту!

— Я — до міністерства!

— Тихіше! — гримнуло, як з автомата.

Це так магістр Діонізій Гібридон Вернигора почав тимчасово керувати зустріччю.

— Хотів би я знати, — сказав він з уїдливою посмішкою, — хто і в якій справі апелюватиме до міністерства? Шановний громадянин віце-директор? Чи заступник заступника? Апелюватиме по телефону чи особисто? Вийде на пагорб Костюшка й почне гукати: «Громадянине мініст-ре-е-е-е-е! Громадянине-е-е-е-е! Міністре-е-е-е!» Зірвете собі голос — тільки й того. А фільтр димаря ваших підприємств далі отруюватиме людей і будівлі, бо працюватиме на вісімдесят шість відсотків, а це однаково, якби він зовсім не працював. У звіті міністрові додасте тих десять чи одинадцять дурних відсотків — і вже матимемо дев'яносто сім відсотків. Завжди щось матимемо. Власне кажучи, тому я й лазитиму по димарях і буду припасовувати кольорові фільтри. Ви матимете такі райдужні димарі, що хапатиметесь за боки від сміху.

— Люди, — мовив хтось із побожним здивуванням, — це не трюк, не хитрощі й не патякання. Це справді гномик! Робіть, що хочете! А я йду лікуватись. Уже йду, зараз, негайно!

— Вибачте, — сказав магістр, — але навіщо? Від мене вас ніхто не вилікує, а наша нарада ще не закінчилась. Тільки після неї ви можете піти до психіатра, який однак вам не повірить.

— Чи можна взагалі дізнатись, — спитав якийсь лисячий, улесливий голос, — кому потрібна вся оця наша сидяча ванна?

Підвівся Фуньо Прекрасний.

— Як автор програми, я сподівався: ви самі зрозумієте, наскільки шкідливе для нас те, що досі відбувалося над Краковом. І самі запропонуєте ряд добрих заходів на майбутнє. Ви смієтесь? На щастя, не всі. Хто-небудь із присутніх тут представників «Кольорових димарів», які отруюють долину Вісли й Краків, згоден із тим, щоб почати рішучу боротьбу з усіма отруйними райдугами?

Знову почались вигуки, кривляння, тупотіння ногами, точнісінько як у третьому класі першого квітня.

— Кому райдуга?

— Кому отруйні?

— А може, вам хочеться отруйних грибів?

— Наприклад, мухомора-соромітника!

— Знайшли собі гнома!

— Неподобство!

— Скандал!

Фуньо не міг більше стримуватись. Він почервонів як буряк. Але ми з Ганною вчасно стягли його за лікті в крісло. І хто ж тепер залишився на полі бою? Магістр мовчав. Зате з крісла ліворуч від мене підвелась Ганка й граціозно відгорнула волосся з чола. Не дивно, що запанувала тиша. До всього ще розігралась чудна сцена. Гном, тобто магістр Діонізій Гібридон Вернигора, який стояв на обрамуванні екрана, нахилився й щось зашепотів Ганці на вушко. Вона чарівно всміхнулась і тихо, але дуже виразно відрекомендувалась.