Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод - Страница 33

33

— Рибалили й ганяли кицьку, і шукали яйця, і ще кричали, щоб луна пішла. Там коло лісу, за клунею Болтерів, така чудова луна. Слухай, Енн, а що таке луна? Скажи, я хочу знати.

— Луна, Деві, — це прекрасна німфа, котра живе далеко в лісі й сміється зі світу, пробігаючи між пагорбів.

— А яка вона на вроду?

— У неї чорні очі й коси, але шкіра біла, як сніг. І жоден смертний не може побачити, яка вона чарівна. Вона прудкіша за лань, і лише голос — ось усе, що нам відомо про неї. Можна почути його надвечір, почути, як вона сміється попід зорями, та її ти не побачиш. Вона тікатиме від тебе й лише сміятиметься десь із-над сусіднього пагорба.

— А це все правда, Енн? Чи брехня? — запитав Деві, широко розплющеними очима втупившись у неї.

— Деві, — розпачливо мовила Енн, — невже тобі бракує глузду, щоб відрізнити казку від брехні?

— Тоді що відповідає мені поза клунею в Болтерів? Скажи, я хочу знати, — не вгавав Деві.

— Коли ти трішки підростеш, я все тобі поясню.

Згадка про вік повернула думки хлопчика в інше русло. Трохи поміркувавши, він із серйозним виглядом прошепотів:

— Енн, я хочу одружитися.

— Коли? — так само серйозно відповіла Енн.

— Звісно, не раніше, як виросту.

— Це добре, Деві. А хто ж твоя дама серця?

— Стелла Флетчер, вона зі мною в одному класі. Слухай, Енн, вона така гарна, ти ще такої не бачила. Коли раптом я помру, перш ніж виросту, приглянь за нею, добре?

— Деві Кіт, не мели дурниць, — суворо урвала його Марілла.

— Це не дурниці, — ображено запротестував Деві. — Вона моя наречена, і якщо я помру, то буде моєю нареченою вдовою. А приглянути за нею зовсім нікому, крім її старої бабусі.

— Сідай, Енн, повечеряй, — мовила Марілла. — І не дозволяй хлопцеві верзти такі нісенітниці.

Розділ 23

ПОЛ НЕ ЗНАХОДИТЬ СКЕЛЯСТИХ ЛЮДЕЙ

Те літо в Ейвонлі було дуже приємне, хоча, попри всі радощі канікул, Енн мучило невиразне відчуття, наче зникло те, що мало бути поряд. Вона нізащо не визнала б, навіть у найпотаємніших думках, що всьому виною була відсутність Гілберта. Проте коли їй доводилося самій вертатися додому з молитовних зібрань чи зустрічей Спілки вдосконалення Ейвонлі, коли Діана із Фредом та інші веселі парочки блукали вечірніми стежками під місячним сяйвом, у серці її зринав дивний біль самотності, якого вона не могла собі пояснити, і таким чином позбутися його. Гілберт навіть не писав їй, хоч дівчина вважала, що міг би й озватися. Енн знала, що він зрідка пише Діані, проте не могла поцікавитися його справами, Діана ж, вважаючи, що Енн сама листується з Гілбертом, нічого не розповідала. Гілбертова мати, весела, щира й добросерда жінка, не обтяжена, проте, зайвою тактовністю, мала прикру звичку запитувати Енн, щоразу нестерпно чітко й голосно, і щоразу на людях, чи давно їй писав Гілберт. Сердешній Енн лишалося тільки червоніти й мимрити: «Та вже давненько», що всі, включно з пані Блайт, сприймали за звичайну дівочу соромливість.

А втім, Енн усе ж насолоджувалася літом. У червні в гості приїздила Прісцилла, а коли вона поїхала, на липень і серпень повернулися подружжя Ірвінгів, Пол та Шарлотта Четверта. Прихисток Луни знову став місцем найрізноманітніших веселощів, і луна із-за річки невтомно передражнювала сміх, що дзвенів у старому саду за сосновим ліском.

Панна Лаванда нітрохи не змінилася, хіба стала ще миліша й вродливіша. Пол дуже її любив, і на їхнє дружнє спілкування приємно було глянути.

— Але я не кличу її просто «мамою», — пояснював він Енн, — бо те ім’я належить моїй рідній мамі, і більше нікого я так назвати не можу. Ви ж розумієте, дорога вчителько. Проте я кличу її «мамою Лавандою» і люблю її найбільше після тата… навіть трошечки більше, ніж вас.

— Так і повинно бути, — відповіла Енн.

Пол був уже тринадцятирічним хлопцем, дуже високим, як на свій вік. Лице й очі його були так само прекрасні, і фантазія лишалася все тією ж призмою, що перетворювала кожнісінький промінь життя на веселку. Вони з Енн багато гуляли лісами, полями й узбережжям, і не було в усьому світі двох інших таких рідних душ.

Шарлотта Четверта розквітла й стала справжньою юною панночкою. Замість старих добрих синіх бантів вона тепер носила височенну зачіску в стилі «помпадур», та обличчя її було таке саме веснянкувате, ніс — такий самий кирпатий, а усмішка — така сама широка, як завжди.

— Вам не здається, що в мене став акцент, як у янкі, панно Ширлі, мем? — стривожено запитала вона.

— Я нічого не помітила, Шарлотто.

— Тоді добре. Бо мої домашні так сказали, але вони, мабуть, просто дражнилися. Не хочу балакати, як янкі. Я не маю нічого проти них, панно Ширлі, мем — вони культурні люди. Але ніде не є так добре, як на Острові Принца Едварда.

Перші два тижні канікул Пол провів у своєї бабусі, старої пані Ірвінг. Енн, котра зустріла його там, виявила, що найбільше він хоче піти на узбережжя, де чекатимуть на нього Нора, Золота Дама й Брати-Мореплавці. Хлопець ледь міг діждати кінця вечері. Хіба не побачить він неземного обличчя Нори, що печально роззиратиметься довкола, намагаючись відшукати його? Та повернувшись додому в сутінках, Пол здавався сумним і дуже серйозним.

— Ти не знайшов своїх скелястих людей? — запитала Енн.

Пол сумовито трусонув каштановими кучерями.

— Брати-Мореплавці й Золота Дама зовсім не прийшли, — мовив він. — Нора була там, але то вже зовсім інша Нора. Вона змінилася.

— Це ти змінився, Пол, — відказала Енн. — Ти став надто дорослий для скелястих людей. Вони можуть бавитися тільки з дітьми. Боюся, Брати-Мореплавці на чарівному перлинному вітрильнику більше не припливуть до тебе місячною доріжкою, і Золота Дама більше не заграє тобі на своїй золотій арфі. Навіть Нори ти невдовзі вже не побачиш. Таку ціну ми платимо за дорослішання, Пол. Країна мрій мусить лишитися позаду.

— Завжди ви дурне кажете, — озвалася стара пані Ірвінг поблажливо, та водночас із докором.

— Ні, — серйозно похитала головою Енн. — Ми просто мудрішаємо, і це сумно й гірко. Наші слова стають не такі цікаві, коли виявляється, що мова нам дана, щоби приховувати свої думки.[27]

— Але ж ні — мова нам дана, щоб обмінюватися думками, — так само серйозно заперечила пані Ірвінг. Вона не чула про Талейрана й не розуміла велемудрих сентенцій.

Два золотих серпневих тижні Енн щасливо провела в Прихистку Луни. Там їй удалося мимохідь поквапити Людовіка Спіда в його млявих залицяннях до Теодори Дікс, як то детально оповідає нам інша хроніка.[28] Друг Ірвінгів, старий пан Арнольд Шерман, відвідував їх у той самий час, добряче посприявши загальному відчуттю радості життя.

— Я так добре провела час, — мовила Енн. — Почуваюся, мов велетень, повний сил та здоров’я. За два тижні я знову буду в Кінгспорті — у Редмонді та в Домі Патті. Панно Лавандо, Дім Патті — це таке дивовижне місце. Тепер у мене є не один дім, а цілих два — у Зелених Дахах і там. Але де ж поділося літо? Наче щойно вчора я повернулася додому з букетом пролісків. У дитинстві літо здавалося вічним. Воно простягалося переді мною, немов якась нескінченна пора. Тепер же це «лиш мить, що проминає умлівіч».

— Енн, ви з Гілбертом Блайтом такі ж добрі друзі, як колись? — тихо запитала панна Лаванда.

— Я такий самий друг Гілбертові, як була завжди, панно Лавандо.

Панна Лаванда похитала головою.

— Я ж бачу, Енн — щось не так. Тож буду нав’язлива і спитаю, у чім річ. Ви посварилися?

— Ні. Просто Гілберту недостатньо моєї дружби, а більшого дати йому я не можу.

— Ти впевнена в цьому, Енн?

— Абсолютно впевнена.

— Мені дуже, дуже прикро.

— Чому всі вважають, що я мушу вийти за Гілберта Блайта? — роздратовано мовила Енн.

— Бо ви створені одне для одного — ось чому. І нема чого стріпувати своєю юною голівкою. Це правда.

вернуться

27

Висловлювання французького політика й дипломата Шарля де Талейрана (1754–1838).

вернуться

28

Йдеться про книжку «Ейвонлійські хроніки» — прим. авт.