Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод - Страница 43

Якось по обіді, коли перебування Енн у Веллі Роуд добігало кінця, в Узбіччя по Джанет у гарячковім поспіху заїхав Алек Райт.

— Вас негайно кличуть до Дугласів, — мовив він. — Здається, стара пані Дуглас таки насправді вирішила вмерти, після того, як двадцять років прикидалася.

Джанет метнулася по капелюха. Енн поцікавилася, чи пані Дуглас погіршало.

— Їй зовсім не так зле, як бувало раніше, — серйозно відповів Алек, — і ось чому я вважаю, що кепські її справи. Досі вона завжди верещала й гасала по всьому будинку, а тепер лежить і нишкне. А коли стара пані Дуглас нишкне, то вже напевне погано.

— Ви не любите старої пані Дуглас? — здивувалася Енн.

— Кішка добра, коли то кішка, і геть лиха, коли то жінка, — загадково відказав Алек.

Джанет повернулася додому в сутінках.

— Пані Дуглас померла, — скрушно проказала вона. — Померла невдовзі після того, як я прийшла туди. І лиш єдиний раз заговорила до мене. Сказала: «Надіюся, тепер ви із Джоном поберетеся». Мені аж серце стислося, Енн! Подумайте: рідна мати вважала, що я не виходжу за її сина через неї! І я нічого не могла сказати — там були всі сусідки. Як добре, що Джон цього не чув.

І Джанет гірко розридалася. Енн заварила їй чашку міцного імбирного чаю. Та хоча згодом вона виявила, що замість імбиру поклала білий перець, Джанет була в такім відчаї, що нічого не помітила.

Увечері після похорону Енн і Джанет сиділи на ґанку біля вхідних дверей проти заходу сонця. Вітер ладнався спати у верхівках сосон, і з північного боку в небі палахкотіли й згасали вогненні блискавиці. Джанет у своїй потворній жалобній сукні виглядала жахливо — її обличчя було червоне й підпухле від сліз. Говорили мало, бо ж вона мляво опиралася будь-яким спробам Енн хоч якось її заспокоїти й вочевидь налаштувалася бути нещасною.

Раптом клацнув засув хвіртки, і до саду увійшов Джон Дуглас. Він рушив до них просто через клумбу з геранню. Джанет підвелася — а слідом за нею й Енн. Вона була високою дівчиною і вбрана була в білу сукню, проте Джон Дуглас її не бачив.

— Джанет, — мовив він, — ти вийдеш за мене заміж?

Слова ці вихопилися в нього так, мовби він хотів сказати їх ось уже двадцять років, і тепер вони мусили прозвучати перш, ніж будь-які інші.

Обличчя Джанет не могло почервоніти густіше, аніж то вже сталося з ним від плачу, отож усе взялося негарними багряними плямами.

— Чому ти не освідчився раніше? — поволі запитала вона.

— Я не міг. Вона мене змусила… мати змусила мене дати слово, що я цього не робитиму. Дев’ятнадцять років тому в неї стався жахливий напад. Ми боялися, що вона його не переживе. Вона благала мене присягнути, що я не освідчуся тобі, доки вона жива. Я не хотів обіцяти, хоч ми всі й думали, що довго вона не протягне — лікар давав їй щонайбільше півроку. Але мати благала на колінах, змучена й хвора. Я мусив пообіцяти.

— Що вона мала проти мене? — вигукнула Джанет.

— Нічого… зовсім нічого. Просто не хотіла іншої жінки — жодної іншої жінки в домі, поки вона жива. Вона сказала, що коли я не присягну, вона помре негайно, і я буду її вбивцею. І я присягнув. І відтоді вона змушувала мене триматися обіцянки, хоч тепер уже я на колінах благав її звільнити мене від неї.

— Чому ти не розповів мені? — здушено запитала Джанет. — Якби ж я тільки знала. Чому ти не розповів?

— Вона змусила мене присягнутися, що я нікому не скажу, — хрипко мовив Джон. — Змусила поклястися на Біблії; але, Джанет, я ніколи не зробив би цього, якби тільки знав, що все триватиме так довго. Джанет, ти не уявляєш, що я пережив за ці дев’ятнадцять років. Я знаю, що й ти через мене страждала, але тепер ти нарешті вийдеш за мене, правда, Джанет? Адже ти вийдеш за мене, Джанет? Я прийшов одразу, як зміг, щоб освідчитися тобі.

У цю мить приголомшена Енн отямилася й збагнула, що їй тут не місце. Вона прослизнула в дім, і лише наступного ранку Джанет розповіла їй решту історії.

— Яка жорстока, безсердечна, брехлива жінка! — обурено скрикнула Енн.

— Ні… вона мертва, — урочисто відказала Джанет. — Якби вона була жива… та вона померла. І не слід нам говорити про неї погано. Нарешті я щаслива, Енн. І я зовсім не відмовилася б чекати так довго, якби тільки знала причину.

— Коли ви одружитеся?

— Наступного місяця. Весілля, звісно, буде дуже скромне. Та люди, мабуть, набалакаються. Скажуть, буцім я миттю загарбала Джона, щойно його бідолашна мати перестала бути мені на заваді. Джон хотів розповісти їм правду, та я сказала: «Ні. Це твоя мати, і ми збережемо таємницю, щоб не осквернити її пам’яті. Тепер, коли я сама знаю правду, мені байдуже, що скажуть інші. Це вже не має значення. Хай усе буде поховано разом з нею» — отак я сказала. І, здається, вмовила його.

— Я ніколи не змогла б так усе пробачити, як ви, — сердито проказала Енн.

— Ви будете по-іншому дивитися на речі, коли доживете до моїх літ, — примирливо відповіла Джанет. — 3 віком ми вчимося пробачати. І в сорок це виявляється значно легше, ніж здавалося у двадцять.

Розділ 35

ОСТАННІЙ НАВЧАЛЬНИЙ РІК У РЕДМОНДІ РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ

— І ось ми всі знову тут, розкішно засмаглі, готові з радістю, мов той герой, свою дорогу пробігати, — мовила Філ, усівшись на валізі й щасливо зітхаючи. — Хіба ж не весело знову бачити милий Дім Патті… і тітоньку… і котів? Смалько, здається, втратив іще клапоть вуха?

— Він був би найкращим котом у світі навіть зовсім без вух, — озвалася вірна Енн, коло ніг якої ошаліло крутився Смалько.

— А ви не раді знову бачити нас, тітонько? — запитала Філ.

— Рада. Але волію, щоб ви спершу все прибрали, — благально мовила тітонька Джеймсіна, оглядаючи незліченні валізи й коробки, якими заставили вітальню четверо веселих, балакучих, сміхотливих дівчат. — А поговорити можна й потім. Спершу праця, тоді забава — таке я мала гасло, коли була молодою.

— Тітонько, наше покоління всього-на-всього змінило це гасло на протилежне. Ми кажемо: спершу повеселися, а тоді вже йди гарувати. Бо свою роботу можна виконати значно краще, коли перед тим як слід розважитися.

— Якщо ти збираєшся заміж за пастора, — відповіла тітонька Джеймсіна, підхоплюючи Джозефа та своє в’язання й скоряючись неминучому з тією чарівливою смиренністю, що робила її справдешньою королевою між усіма матронами, — то мусиш відмовитися від таких висловів як «гарувати».

— Чому? — простогнала Філ. — Чому всі вважають, що дружина пастора мусить виголошувати лише солодкаві манірності? Я так не хочу. На Паттерсон-стріт усі вживають жаргон — метафоричну мову, — і коли я не розмовлятиму так само, вони скажуть, що я нестерпно зарозуміла й горда.

— Ти вже розповіла батькам? — запитала Прісцилла, годуючи кицьку Сару ласощами зі свого кошика.

Філ кивнула.

— І що вони сказали на те?

— Мама лютувала, звісно. Але я була непохитна, мов скеля, — я, Філіппа Гордон, котра досі не мала певності щодо жодного свого рішення. Тато був спокійніший. Його батько теж був пастором, тож до священиків він прихильний. Коли мама заспокоїлася, я привела Джо у Маунт Холлі, і вони обоє полюбили його. І все одно мама в кожній розмові натякала йому на те, які великі надії вона покладала на мене. Жахливо. Ох, дівчата, мій канікулярний шлях зовсім не був усипаний трояндами. Та зрештою я перемогла, і в мене є Джо. Все інше не має значення.

— Для тебе, — загадково мовила тітонька Джеймсіна.

— І для Джо теж, — заперечила Філ. — Чому ви досі його жалієте? Я вважаю, що йому слід позаздрити. У моїй особі він отримає розум, дивовижну вроду й золоте серце.

— Ну, ми знаємо, як ставитися до твоїх слів, — поблажливо зронила тітонька Джеймсіна. — Сподіваюся, із чужими ти так не говориш. Що вони можуть подумати?

— І знати не хочу, що вони подумають. Не хочу бачити себе очима інших. Від цього мені напевне майже весь час було б незручно. І я не вірю, що й Бернс у тій своїй молитві був щирий.[37]

37

Ідеться про вірш Р. Бернса «Воші, котру поет уздрів на дамському капелюшку в церкві» (То A Louse On Seeing One On A Lady’s Bonnet At Church).