Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод - Страница 50

50

Енн ішла додому Березовим Шляхом попри Купіль Верболозу — уперше за багато місяців, — і вперше в житті почувалася такою самотньою. Був густий темно-багряний вечір, повітря стояло важке від запаху червневого квіту — аж надто важке й солодкаве, пересичене ароматами, мовби нездатне втримати їх у собі. Із тоненьких молодих берізок обабіч стежки виросли великі, могутні дерева. Усе змінилося. Енн відчайдушно прагнула, щоб швидше минало літо, і вона могла би поїхати й знову стати до роботи. Можливо, тоді в житті їй не буде так порожньо.

Я світ пізнав, і нині він Утратив романтичний плин,[46]

— зітхнула Енн і негайно втішилася романтичністю думки про світ, позбавлений романтичності.

Розділ 40

КНИГА ОДКРОВЕННЯ

На літо в Прихисток Луни повернулися Ірвінги, і Енн провела в них три щасливих липневих тижні. Панна Лаванда нітрохи не змінилася, Шарлотта Четверта стала зовсім доросла, та як і раніше, щиро обожнювала Енн.

— Так чи інак, панно Ширлі, мем, а я і в Бостоні не бачила нікого, хто міг би до вас дорівнятися, — відверто мовила вона.

Пол теж був уже майже дорослий. Йому виповнилося шістнадцять, на зміну довгим каштановим кучерям прийшла коротка чуприна, і футбол тепер цікавив його більше, аніж феї. Проте дружба між ним та його колишньою вчителькою збереглася, бо лише рідні душі не змінюються із плином років.

У Зелені Дахи Енн повернулася похмурого, вогкого й холодного липневого вечора. На морі лютував один із тих безжальних літніх штормів, що часом пролітають над затокою. Коли Енн увійшла в кухню, шиба дзенькнула під ударом перших дощових крапель.

— Це Пол тебе привіз? — озвалася Марілла. — Чому ти не запросила його лишитися в нас на ніч? Буря насувається.

— Я думаю, він устигне додому перш, ніж дощ посилиться. Так хотів нині ж повернутися у Прихисток Луни. Ох, я гарно відпочила в гостях, але тепер дуже рада знову бачити вас, мої любі. Добре скрізь, а вдома найкраще. Деві, ти знову виріс?

— Так, на цілий дюйм, відколи ти поїхала, — гордо відказав Деві. — Я вже такий самий, як Мілті Болтер, і я дуже радий, бо тепер він більше не буде приндитися, наче вищий за мене. Енн, а ти знала, що Гілберт Блайт умирає?

Енн заклякла й мовчки втупилася в Деві. Лице її пополотніло так, аж Марілла злякалася, що дівчина зомліє.

— Помовч, Деві, — сердито урвала його пані Лінд. — Не дивися так, Енн… не дивися так! Ми не хотіли казати тобі одразу.

— Це… це правда? — запитала Енн якимось чужим голосом.

— Гілберт дуже хворий, — понуро відказала пані Лінд. — Він зліг із черевним тифом одразу, як ти поїхала в Прихисток Луни. Ти нічого не чула про це?

— Ні, — мовив той самий чужий голос.

— Випадок був дуже важкий від самого початку. Лікар сказав, що Гілберт страшенно виснажений. Вони взяли професійну доглядальницю й роблять усе, що можуть. Не дивися так, Енн. Доки є життя — є й надія.

— Нині приходив пан Гаррісон, то він каже, що ніякої надії вже нема, — озвався Деві.

Марілла, змучена і мовби враз постаріла, підвелася й вивела Деві з кухні з похмурим лицем.

— Не дивися так, люба, — повторила пані Лінд, лагідними старечими руками обіймаючи мертвотно-зблідлу дівчину. — Я ще не втратила надії, Енн… я ще сподіваюся. Він сильний… він із Блайтів, тут йому пощастило, будь певна.

Енн м’яко вивільнилася з рук пані Лінд і, немов сліпа, пройшла через, усю кухню та передпокій нагору, до своєї кімнатки. При вікні вона уклякла, невидющим поглядом втупившись у порожнечу. Ніч була дуже темна. Дощ батожив тремтливі поля. Із Лісу Привидів долинали стогони міцних, могутніх дерев, розтерзаних бурею, повітря бриніло й гуло від грому, що раз по раз гуркотів десь над далеким узбережжям. А Гілберт помирав!

У кожнім житті є Книга Одкровення — так само, як є вона в Біблії. І Енн читала свою, ні на мить не склепивши повік тієї тривожної, темної, непогідної ночі. Вона кохала Гілберта… вона завжди його кохала! Тепер Енн знала це. Знала, що ніколи не зможе вирвати його зі свого життя без нестерпного, пекучого болю, так само, як не зможе відрубати й відкинути власну руку. Та це знання прийшло надто пізно — запізно навіть для такої гіркої втіхи, як бути поруч із ним в останні миті його життя. Якби ж вона не була така сліпа… така дурна… вона могла би прийти зараз до нього. Але він так і не дізнається, що вона кохала його… він піде з життя з думкою, що був їй байдужий! Які чорні, порожні роки їй доведеться тепер прожити! Вона не зможе… вона не зможе! Енн скулилася біля вікна й зажадала, уперше у своїм юнім веселім житті, щоб і вона могла померти. Якщо Гілберт піде від неї без жодної звістки, без жодного слова чи жесту, вона не зможе більше жити. Без нього ніщо не матиме жодної цінності. Вона була створена для нього, а він — для неї. У мить найглибшої муки вона не мала сумніву в цім. Він не кохав Крістіни Стюарт… він ніколи не кохав Крістіни Стюарт! Яка ж вона була дурна, що не розуміла цього зв’язку між нею й Гілбертом… що вважала коханням своє пусте, незначуще захоплення Роєм Гарднером. І тепер за свою легковажність вона мусить розплатитися, як за злочин.

Перш ніж лягти спати, пані Лінд і Марілла навшпиньках підійшли до її дверей, мовчки перезирнулися, із сумнівом похитали головами, наслухаючи тишу в кімнаті, і пішли. Буря лютувала цілу ніч, але з першими променями світанку вщухла. За пеленою мороку Енн побачила тоненьку чарівну смужку світла. Невдовзі верхівки східних пагорбів спалахнули багряним вінцем. Хмари скупчилися в м’який білий огром на крайнебі, небо замерехтіло блакиттю й сріблом. Світ огорнула велика тиша.

Енн підвелася з колін і тихенько зійшла сходами вниз. Свіжий, вогкий після дощу вітер дмухнув їй в лице й стишив жар у сухих запалених очах. З-над стежини долинув чийсь веселий мелодійний висвист. За мить Енн уздріла Пасифіка Бута.

Фізичні сили зненацька зрадили Енн. Якби вона не схопилася за нижню гілку верби, то впала б. Пасифік був наймитом Джорджа Флетчера, а Джордж Флетчер — найближчим сусідом Блайтів. Пані Флетчер доводилася Гілбертові тіткою. Пасифік знатиме, якщо… якщо… Пасифік знатиме те, що мусить знати й вона.

Пасифік чимчикував стежиною, насвистуючи. Він не бачив Енн. Тричі вона марно намагалася гукнути його. Він майже проминув її, коли неслухняними вустами дівчина зрештою проказала:

— Пасифіку!

Пасифік звернув погляд до неї, весело всміхнувся й побажав доброго ранку.

— Пасифіку, — боязко мовила Енн, — ти йдеш від Джорджа Флетчера?

— Іду, — дружньо відповів Пасифік. — Сказали мені вчора, що батько захворів. А така стояла буря, що вчора я піти не зміг, то йду оце нині. Лісом тюпаю, то швидше буде.

— Ти не чув, як там сьогодні Гілберт Блайт?

Ці слова Енн промовила з відчаю. Навіть найгірше не могло бути нестерпнішим за це тяжке, страхітливе незнання.

— Та вже поліпшало, — мовив Пасифік. — Вчора була криза. Тепер каже лікар, що скоро й одужає. А був же ледь не вмер! Замучив там себе хлопець, у коледжі. Але піду я. Старий мене, певно, чекає.

Пасифік рушив далі й знову засвистів. Енн дивилася йому вслід, і в очах її болісна мука страшної ночі поступалася місцем щастю. Пасифік був негарний з лиця, довготелесий і неохайний юнак. Та їй у цю мить він здавався красенем, незгіршим за тих, що приносять добрі звістки в гори. Ніколи більше не зможе вона глянути в кругле, засмагле обличчя Пасифіка, в його чорні очі — і не згадати цієї хвилини, коли в журбі він підніс їй миро радості.

І довго ще по тому, як веселий висвист Пасифіка перетворився спершу на дух мелодії, а тоді й розтанув у тиші десь віддалік, попід кленами на Стежині Закоханих, Енн стояла під вербою, упиваючись новим смаком життя, як то звично стається, коли минає велика, страшна загроза. Ранок здавався чашею, повною веселощів та легкого туману. Побіля себе Енн уздріла нове диво: щойно розгорнуті троянди в краплях чистої роси. Переливчастий щебет птахів на великому дереві просто над нею цілковито відповідав її настрою. А на вуста їй прийшли слова з дуже старої, правдивої та прекрасної книги:

вернуться

46

Цитата з вірша «Струмок» американського поета-романтика В. Брайанта.