Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга - Страница 48

— Ти що, співчуваєш полякам? — спитав учитель, підказуючи потрібну відповідь, ще й квапливо додав. — Тобі не шкода Ярему? Нещасного, з понівеченою долею, підло вкраденим у нього поляками особистим щастям?

І тут блиснуло та загриміло втретє.

— Я особисто насамперед співчуваю простим полякам, на долю яких випала страшна розправа повсталих. Яреми Галайди я таки боюся. Прочитайте, що він робить: «Мертвих ріже, живих віша!»! Це не герой, а запеклий кримінальний злочинець, якого треба ізолювати від інших людей, бо такого страшно бачити на волі після його жахливих убивств! І тут уже не має значення навіть те, що він пересилив себе, одружився з оскверненою дівчиною! Гонти мені також не шкода! Це пристосуванець: то полякам служив, коли було вигідно, то, як тільки стало небезпечно бути з ляхами, перейшов на бік повсталих. Без жодних докорів совісті прокляв дружину, холоднокровно зарізав рідних синів — де гарантія, що не робитиме кривавих злочинів у майбутньому, що не зрадить і свій народ?

Перевіряючі посхоплювалися з місць, почали розмахувати руками, гуртом цитькати нас і криком кричати на Володимира Романовича, обзивати його націоналістом й буржуазним рупором, ворогом народу. Бліда, як смерть, Урюк, яка також сиділа на відкритому уроці, взялася виганяти нас із класу на коридор, а вигнавши, замкнула двері зсередини. З класу доносилися окремі голосні фрази, проте й з них усім ставало зрозумілим, що з нашої ласки заварилася недобра каша. Наполохані й ошелешені, ми не могли до кінця збагнути, що такого й чому скоїлося, з якої причини добре підготовлений нами урок зірвано, що такого неправильного ми обстоювали, якщо в тексті про це йдеться виразно й ясно?

На другий день Урюк почала нас викликати по одному в свій кабінет і строго допитувати, чи й на інших уроках української літератури Володимир Романович також підтримує крайні опортуністичні погляди. Що це таке, ми погано уявляли, хоча працю Леніна, в якій слово «опортунізм» звучало кілька разів, директор школи нас колись таки змушував конспектувати, зате дружно вигороджували улюбленого вчителя, гаряче доводили, що самі також послуговувалися тільки тим, що надруковано в книжках або про що можна прочитати в коментарях до «Кобзаря». Урюк вимагала негайних підтверджень. Ми розгортали позичені в бібліотеках книжки й водили пальцем під промовистими рядками, чим злили її ще більше. Коли всі вже були опитані, і я також, Урюк викликала мене вдруге:

— А ти знаєш, що Володимир Романович до 1939 року вчився в бурсі?

— Не знаю.

— І що хотів стати священиком, також не знаєш?

— Ні.

— Він, напевно, проповідував вам на уроках української літератури віру в Бога!

— Не проповідував!

— А звідки ж ти знаєш, що українці молилися по-українськи, а поляки по-польськи?

— А як же вони мали молитися? Кожен народ молиться своєю мовою.

— Радянський народ, мушу тобі нагадати, якщо маєш коротку пам’ять, принципово не молиться. Радянський народ — войовничий атеїст! Він не вірить в Бога! Хто тобі сказав, що поляки хрестилися двома пальцями, а українці — трьома, що в костелах ксьондзи правили службу латинською мовою, а в Мотронинському монастирі якийсь благочинний — українською?

— Про це написано в «Коментарях»! Гайдамаків підтримав ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек. Він відправив спеціальне Богослужіння і навіть ножі для повсталих освятив, як паски на Великдень, тому цією зброєю вбивати поляків не вважалося гріхом. Про це у «Примітках» до «Кобзаря» двічі згадано!

— Покажи, де!

— Ось тут і тут, читайте самі!

— Хто вас навчив такі дурниці визбирувати? Як у підручнику написано, так і треба всі образи літературних героїв характеризувати. Тільки так!

— А якщо там написано неправду?

— Шкільний підручник — книга перевірена, ким треба! Там усе написано правильно! Розумієш? А тепер дивися мені в очі й не пробуй брехати: про роман Олеся Гончара «Собор» Володимир Романович вам щось розповідав?

— Уперше про цей твір чую!

— Ой, буде ще ваш Володимир Романович у тюрмі сидіти, за те що посмів негативно впливати на підростаюче покоління, ой буде!..

На наступний урок української літератури прийшла інша вчителька й почала нас прискіпливо й упереджено опитувати. Ми піднімалися з місць, але заявляли одне й те ж: «Не знаю!», «Не буду відповідати!», «Ставте двійку!». Урюк зібрала наш клас у піонерській кімнаті, дорікала бунтом на палубі, обіцяла гамузом повиганяти зі школи. Після уроків я вблагала Вовочку-Генсека, аби розповів усе своєму дідусеві й щоби той захистив нашого вчителя. Як саме секретар райкому це мав зробити, уяви не мала, хоч із відстані часу вже добре розумію, що тоді захистити було значно важче, аніж зацькувати, — але Володимир Романович таки залишився на своїй посаді, хоч звання Заслуженого так і не отримав до самої смерті. Правда, надалі наш учитель став обережнішим, дискутувати нам уже не дозволяв, а на мене відверто ображався, навіть якийсь час звертався лише на «ви». Одного разу зупинив на шкільному подвір’ї й із невимовним болем у голосі мовив: «Що, зіграла польська кров? Живеш під українським небом, їси український хліб, а все одно почуваєшся полькою? Захищаєш своїх, що би вони не творили на нашій землі! Ти думаєш, що до різанини в Умані ні з того ні з сього дійшло? З доброго дива народ озвірів? Ні! Неправда! Століттями треба було українців мордувати, щоб вони вибухнули таким страшним гнівом. Століттями, пшепрашам[58] вельможну панянку Понятовську!» — і, згорбившись, пішов собі далі. Мені стало невимовно соромно й гірко. Я втекла в порожню гардеробну кімнату й наплакалася там досхочу.

Наступного дня Катруся повела мене в паспортний стіл. Її знайома простягла мені чистий бланк й сказала:

— Національність маєш право обирати сама. Твої батьки за паспортами — поляки, то, може, порадишся з ними і прийдеш до мене ще раз?

— Ні, я напишу, що українка.

— Батьки проти не будуть?

— Не знаю. Але я живу під українським небом, їм український хліб.

— Роби, що знаєш. Тобі видніше.

Паспорт мені виготовили дуже швидко, але показати його своїм рідним я панічно боялася. Звісно, через самовільно обрану мною національність. Зрештою, настав день, коли таємне зробилося явним. Тато тільки зітхнув, а мама засміялася:

— Що я тобі говорила? Вона — не наша!

Надалі варто було мені допустити якийсь промах, щось виконати невлад, ненароком зіпсувати якусь річ, — мама відразу холоднокровно підсумовувала:

— Що вдієш — українка, і цим усе сказано! Фертик!

Не сподобалася моя п’ята графа й цьоці Дозі:

— Чому ти росіянкою себе не записала? Бути росіянкою набагато вигідніше, ніж українкою! Тобі на це в паспортному столі хіба не натякали?

— Ні, мені нічого не казали. Я сама!

— Якби ти жила в нас у Львові, до такого ніколи б не дійшло. Добре подумай, що ти накоїла! Добре подумай!

З татом щиро поговорити не вдавалося: він просто уникав розмови. Проте вже не заперечував, щоб я занесла документи в медучилище:

— Якщо потягнеш і школу, й училище, я не бороню. Пал-Палич потрібну довідку виробив і заборонив мені сварити тебе за паспорт. Надалі чини, як вважаєш за краще, але пам’ятай, що мене болить те, що ти натворила. Дуже болить! Ніколи не забувай про це, але й не заводи розмови: пізно вже — що з воза впало, те пропало!

— Ви мене вже більше не любите?

— Та ні, люблю. Тільки не так.

— Не так сильно як раніше, татку?

— По-іншому тебе люблю.

— Не можете мені простити?

— Не знаю. Мені треба це ще пережити. Не плач. Кожен дуріє по-своєму.

Катрусина мама легко погодилася, щоб я жила в них, але коли тато привіз мій одяг і книжки з села, то зайшов у помешкання разом із Пал-Паличем. Генерал пильно оглянув порожні кімнати, відкликав Катрусину маму, яка, на щастя, була тверезою, тицьнув їй пальцем в груди й тихо запитав:

— Пйошь? Давно? Брасай нємєдлєнно, єслі єщьо можеш, а то нє астановішса! Мєбєль хоть какая-то в тєбя єсть?

58

Пшепрашам — перепрошую (польськ.).