Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга - Страница 6

Усе! Я вдома сама! Можна робити, що заманеться! А що мені заманеться? Дядько радив малювати звіринець… Але чому олівцями, якщо цьоця Дозя завжди малює на полотні фарбами із блискучих тюбиків? У неї тих фарб — ціла здоровенна бляшана коробка! Правда, чистого полотна на підрамнику зараз нема — усі полотна вона вже зіпсувала й повикидала. Художниця!..

А клітки ж у зоопарку — величезні! Звірі теж не маленькі, в альбомі точно не помістяться… Зате є білі-білесенькі стіни у вітальні! Такі ж великі, як і клітки у звіринці, й такі ж чисті, як аркуші в новенькому альбомі. Досить лише намалювати на них прямі лінії — й міцне пруття для кліток готове! Я навіть пензлика не брала: витискала олійну фарбу з тюбиків і пальчиками її розтягала вгору і вниз, управо і вліво. Коли дядько повернувся з роботи, на всіх стінах у вітальні красувалися чудові різнокольорові клітки — звірі були би щасливі поселитися в таких! Щоправда, самих звірів я намалювати вже не змогла — фарби закінчились. Побачивши мої мальовидла, не скупий на вишукані фрази адвокат утратив дар мови. Цьоця Дозя, навпаки, вивергла із себе таку потужну повінь слів, на яку здатен хіба що водоспад у Яремчі, — але все одно з моєї голівоньки не впало ані волосиночки! Подружжя тільки дійшло спільної думки, що лишати мене саму в квартирі — ще небезпечніше, аніж брати із собою.

Але й залишати малого урвителя[22] із дядьком Данилом виявилося теж ризиковано, бо я керувала ним, як лиш хотіла, примушувала гратися зі мною «в піратів». Падали з підвіконника вазони, билися тарілки й горнята, коли я завзято орудувала дерев’яною «шпагою» на палубі торгового вітрильника, що ним ставав кухонний стіл. Для більшої правдоподібності перев’язувала собі одне око цьоциною чорною «газовою» хустинкою — і так лупцювала дядька держаком від швабри (який і був тією самою «шпагою»), що синці виступали не лише на спині й на руках, але навіть на обличчі, — а йому ж треба було говорити промови в суді! Отож була я і в квартирі, й за її межами для своїх цьоці й дядька справжньою карою небесною. Та вони терпіли усі мої дитячі вибрики, й основна помилка бездітного подружжя полягала в тому, що обоє весь час думали, ніби я ще маленька й дурненька. Що маленька — то так. Але ж не дурненька! Моєї кмітливості на них обох уже тоді вистачило би з надлишком!

Надалі цьоця Дозя старалася бути обачнішою в моїй присутності. Коли приходила в гості цьоця Жирафа, вони вже анекдотів уголос не розповідали — ні польською мовою, ані, тим паче, українською. А може, й розповідали, але мене з вітальні виманювали всіма можливими способами. Найчастіше дозволяли посидіти біля «дірки» — так я називала велике дзеркало в передпокої. Його амальгама чомусь мала зеленуватий відтінок, поверхня постійно брижилася. Можливо, люстерко було з дефектом. А може, то від подиху вітру із кватирки хиталися тоненькі смарагдові фіранки на вікнах? Хто його знає… Я знайшла собі цікаву розвагу: сідала збоку, щоб мого відображення не було видно у дзеркалі, й починала пильно вдивлятися в його глибину. Спочатку бачила тільки протилежну стіну, двері, килим на підлозі — але потім усе чомусь розмазувалося, й несподівано в люстерку з’являлися цілі рухомі картини. Виразні, яскраві! Єдине, що чомусь завжди — на тлі неба, інколи навіть поверх білих хмар, що пропливали десь там на задньому плані. Телевізора в цьоці Дозі й дядька Данила тоді ще не було, це я добре знаю. Та й навряд чи в когось у Львові він узагалі міг бути на початку шістдесятих. Але у дзеркалі танцювали розкішно вдягнені пари при дворі якихось царів чи королів (бо їхні сиві голови були увінчані золотими коронами, а на плечах полискували горностаєві накидки). А ще у дрімучих лісах, на стоптаному копитами снігу, розгорталися жахливі картини полювання на дикого вепра й ведмедя, а на широкому плацу стиналися у кривавих двобоях закуті в залізні обладунки учасники рицарського турніру.

Неймовірно? Так. Цього не могло бути? І я теж так думаю. Але ж було!

Якось тітка непомітно для мене підійшла до дзеркала — і краєм ока теж помітила в нім те, що мало не кожного дня розглядала я. Цьоця Дозя страшенно перелякалася й заборонила мені наближатися до цього люстра, а дядько вже чи не наступного дня відвіз його в комісійний.

Дивна річ, але йшлося не про венеціанське чи якесь інше старовинне люстро. Навряд чи те дзеркало, що спричинило такий переполох у львівській квартирі, мало хоч би сто літ віку. Зрештою, після того випадку ще декілька разів у моєму житті перше-ліпше дзеркало теж пропонувало мені таку дивовижну інформацію, котру неможливо було почерпнути з якогось іншого, не такого містичного джерела. Пам’ятаю, як школяркою пізнього вечора читала за обіднім столом поему «Гайдамаки» Тараса Шевченка, подумки жахалася страшної різанини в Умані — й несподівано в якусь мить задрімала над «Кобзарем». На стіні в нас висіло овальне люстерко — звичайнісінький ширпотреб, до того ж нове-новісіньке, лиш недавно куплене. Моє відображення не могло відбиватися в тому люстрі, бо воно було почеплене значно вище від рівня моєї голови, та ще й набагато правіше від стола. Та коли я прокинулася, наче хто труснув мене за плече, то несподівано побачила у дзеркалі зажурену молоду панну в дорогій сукні з важкого зеленого оксамиту Вона молилася на вервиці перед фігуркою Божої Матері, що стояла в ніші якогось пишного храму. Я виразно почула слова, сказані з такою тугою, що серце розривалося! Цю фразу я й повторила на відкритому уроці за Шевченковими «Гайдамаками» (і мій улюблений вчитель через отой вибрик своєї учениці не отримав звання заслуженого). Значно пізніше, уже в роки української незалежності, я розгорнула якусь книжку з історії Польщі — й цілком випадково (ось лишень кажуть, що «випадок» — це псевдонім Бога, коли Він не хоче Себе оприявнювати) мій погляд наткнувся на ті самі, вже колись почуті з уст середньовічної панни із задзеркалля, трагічні слова, але в перекладі українською мовою! Я навіть принагідно їх використала в одній зі своїх книг: «Ніхто не завинив стільки, як ми… Ох, народе наш, бідний народе! Якщо ми не носимо на чолі, мов той Каїн, страшного знаку — то, певно, лиш тому, що не прикінчили українського народу остаточно!». Моє давнє видіння виявилося пророчим! Цей тяжкий докір своїм співвітчизникам-полякам висловила, як з’ясувалося, Діонісія Понятовська — польська принцеса голубої крові. Скажете: «Свєжо прєданіє, да вєрітся с трудом»? І мені теж. Але тим не менше! Факти — річ завжди дуже вперта, і що написано пером, того не витягнеш й волом.

Та й чим далі, то й щораз частіше діється зі мною щось не те. Варто лиш мені глибоко задуматися, відсторонитися — й раптом ловлю себе на думці, що дивлюся на світ чужими очима, відчуваю реальність чужими органами дотику, слуху, нюху, пам’ятаю і знаю те, чого не можу знати, бо знати не повинна! Що це — клітинна пам’ять? А хіба пам’ять передається генами? Хіба це не набутна з віком річ? Чи, може, вона — як та срібна голка, що простромлює століття, нехтуючи категоріями часу й простору?.. Від таких вражень інколи стає не по собі!

Та повернемось до Львова мого дитинства. Буквально за якийсь тиждень я навчилася читати. Вдивлялася у вивіски, в написи на крамницях і дивувала перехожих своєю обізнаністю: «Он буква А, а ось — К, а там — Ц і Р». Цьоця Дозя купила мені грубезну книжку з чудовими малюнками — альманах «Дванадцять місяців». Таких книг, що виходили тоді раз на рік, як окремий цикл, було в мене дві чи три. Я їх читала й перечитувала і з цьоцею, й сама: бо ж нового дзеркала до передпокою мої родичі так і не купили, а вільний час треба було заповнювати чимось корисним. Мені чомусь здається, що тоді, у Львові, я прожила ледь не половину свого життя, хоча це зовсім не так. Львівський період — насправді лише якихось два-три роки. Зате які чудові й барвисті!

Усе ввірвалося одного вечора, коли цьоці Дозі принесли телеграму. Помер мій новонароджений братик, котрий прийшов на світ із пороком серця, тому й прожив лише кілька тижнів. Мама взяла собі в голову, що його смертю Бог покарав її за те, що рідну дитину, себто мене, віддала чужим людям. Цьоці й дядькові діватися було нікуди: довелося пакувати мої речі в Село. Їх набралася величезна валіза. Я плакала, не хотіла повертатися зі Львова, але ми мусили встигнути на похорон, тож уперше ніхто зі мною особливо не церемонився.

22

Урвитель — шибеник, урвиголова (розм.).