Твори в п'яти томах. Том 1 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 10

А він, знай, співає,

Та дрібно, та рівно, як бога благає,

Поки вийде злодій на шлях погулять

З ножем у халяві,— піде руна * гаєм,

 Піде та замовкне — нащо щебетать?

Запеклую душу злодія не спинить,

Тільки стратить голос, добру не навчить.

 Нехай же лютує, поки сам загине,

Поки безголов’я ворон прокричить.

Засне долина.

На калині

І соловейко задріма.

Повіє вітер по долині,—

Пішла дібровою руна,

Руна гуляє, божа мова.

Встануть сердеги працювать,

Корови підуть по діброві,

Дівчата вийдуть воду брать,

І сонце гляне — рай, та й годі!

Верба сміється, свято скрізь!

Заплаче злодій, лютий злодій.

Було так перш — тепер дивись:

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину;

Над водою гне з вербою

Червону калину.

На калині одиноке

Гніздечко гойдає.

А де ж дівся соловейко?

Не питай, не знає.

Недавно, недавно у нас в Україні

Старий Котляревський отак щебетав;

Замовк неборака, сиротами кинув

І гори, і море, де перше витав,

Де ватагу пройдисвіта 2

Водив за собою,—

Все осталось, все сумує,

Як руїни Трої 3.

Все сумує,— тільки слава

Сонцем засіяла.

Не вмре кобзар, бо навіки

Його привітала.

* Луна.

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

Праведная душе! прийми мою мову

Не мудру, та щиру.

Прийми, привітай.

Не кинь сиротою, як кинув діброви,

Прилини до мене хоть на одно слово

Та про Україну мені заспівай.

Нехай усміхнеться серце па чужині,

Хоть раз усміхнеться, дивлячись, як ти

Всю славу козацьку за словом єдиним

Переніс в убогу хату сироти.

Прилинь, сизий орле, бо я одинокий

Сирота на світі, в чужому краю.

Дивлюся на море широке, глибоке,

Поплив би на той бік — човна не дають.

Згадаю Енея, згадаю родину.

Згадаю, заплачу, як тая дитина.

А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

А може, я й темний, нічого не бачу,

Злая доля, може, по тім боці плаче,—-

Сироту усюди люде осміють.

Нехай би сміялись, та там море грає,

Там сонце, там місяць ясніше сія,

Там з вітром могила в степу розмовляє,

Там не одинокий був би з нею й я.

Праведная душеї прийми мою мову

Не мудру, та щиру.

Прийми, привітай.

Не кинь сиротою, як кинув діброви,

Прилини до мене хоч на одно слово

Та про Україну мені заспівай!

                              [1838, С~Петербург]

            КАТЕРИНА

Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838

I

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями 2,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине...

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне, співаючи,

Коли знає за що;

Люде серця ке побачать,

А скажуть — ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Згнущаються вами.

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила.

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Кличе мати вечеряти,

А донька не чує;

Де жартує з москаликом,

Там і заночує.

Не дві ночі карі очі

Любо цілувала,

Поки слава на все село

Недобрая стала.

Нехай собі тії люде

Що хотять говорять:

Вона любить, то й не чує,

Що вкралося горе.

Прийшли вісті недобрії-

В поход затрубили.

Пішов москаль в Туреччину

Катрусю накрили.

Незчулася, та й байдуже,

Що коса покрита:

За милого, як співати,

Любо й потужити.

Обіцявся чорнобривий,

Коли не загине,

Обіцявся вернутися.

Тойді Катерина

Буде собі московкою,

Забудеться горе;

А поки що нехай люде

Що хотять говорять.

Не журиться Катерина —

Слізоньки втирає,

Бо дівчата на улиці

Без неї співають.

Не журиться Катерина —

Вмиється сльозою,

Возьме відра, опівночі

Піде за водою,

Щоб вороги не бачили;

Прийде до криниці.

Стане собі під калину,

Заспіває Г р и ц я.

Виспівує, вимовляє,

Аж калина плаче.

Вернулася — і раденька,

Що ніхто не бачив.

Не журиться Катерина

І гадки не має —

У новенькій хустиночці

В вікно виглядає.

Виглядає Катерина...

Минуло півроку;

Занудило коло серця,

Закололо в боку.

Нездужає Катерииа,

Ледве-ледве дише...

Вичуняла та в запічку

Дитину колише.

А жіночки лихо дзвонять,

Матері глузують,

Що москалі вертаються

Та в неї ночують:

«В тебе дочка чорнобрива,

Та ще й не єдина,

А муштрує у запічку

Московського сина.

Чорнобривого придбала...

Мабуть, сама вчила...»

Бодай же вас, цокотухи,

Та злидні побили,

Як ту матір, що вам на сміх

Сина породила.

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Хто спитає, привітає

Без милого в світі?

Батько, мати — чужі люде,

Тяжко з ними жити!

Вичуняла Катерина,

Одсуне кватирку,

Поглядає на улицю,

Колише дитинку;

Поглядає — нема, нема...

Чи то-ж і не буде?

Пішла б в садок поплакати,

Так дивляться люде.

Зайде сонце — Катерина

По садочку ходить.

На рученьках носить сина,

Очиці поводить:

«Отут з муштри виглядала,

Отут розмовляла,

А там... а там... сину, сину!» —

Та й не доказала.

Зеленіють по садочку

Черешні та вишні;

Як і перше виходила,

Катерина вийшла.

Вийшла, та вже не співає,

Як перше співала,

Як москаля молодого

В вишник дожидала.

Не співає чорнобрива,

Кляне свою долю.

А тим часом вороженьки

Чинять свою волю-

Кують речі недобрії.

Що має робити?