Твори в п'яти томах. Том 1 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 17

Ходім погуляти!»

Висипали запорожці —

Лиман човни вкрили.

«Грай же, море!» — заспівали,

Запінились хвилі.

Кругом хвилі, як ті гори:

Ні землі, ні неба.

Серце мліє, а козакам

Того тілько й треба.

Пливуть собі та співають;

Рибалка літає...

А попереду отаман

Веде, куди знає.

Похожає вздовж байдака,

Гасне люлька в роті;

Поглядає сюди-туди —

Де-де буть роботі?

Закрутивши чорні уси,

За ухо чуприну,

Підняв шапку — човни стали.

«Нехай ворог гине!

Не в Синопу 2, отамани,

Панове-молодці,

А у Царград 3, до султана

Поїдемо в гості!»

«Добре, батьку отамане!» —

Кругом заревіло.

«Спасибі вам!» —

Надів шапку.

Знову закипіло

Синє море; вздовж байдака

Знову похожає

Пан отаман та на хвилю

Мовчки поглядає.

                          [1839, С.-Петербург]

       Н. МАРКЕВИЧУ 1

Бандуристе, орле сизий!

Добре тобі, брате:

Маєш крила, маєш силу,

Є коли літати.

Тепер летиш в Україну—

Тебе виглядають.

Полетів би за тобою,

Та хто привітає.

Я й тут чужий, одинокий,

І на Україні

Я сирота, мій голубе,

Як і на чужині.

Чого ж серце б’ється, рветься?

Я там одинокий.

Одинокий... а Украйна!

А степи широкі!

Там повіє буйнесенький,

Як брат, заговорить;

Там в широкім полі воля;

Там синєє море

Виграває, хвалить бога,

Тугу розганяє;

Там могили з буйним вітром

В степу розмовляють,

Розмовляють сумуючи,

Отака їх мова:

«Було колись — минулося,

Не вернеться знову».

Полетів би, послухав би,

Заплакав би з ними...

Та ба, доля приборкала

Меж людьми чужими.

                          С-Петербург 9 мая 1840 року

КОБЗАРЬ

1840. В  ТИПОГРАфІИ   Е. ФИШЕРА

        НА НЕЗАБУДЬ

Штернбергові 1

Поїдеш далеко,

Побачиш багато;

Задивишся, зажуришся,

Згадай мене, брате!

          [Травень — червень 1840 С.-Петербург]

                 ГАЙДАМАКИ

                     ПОЕМА

                     Василию Ивановичу Григоровичу, на память 22 апреля 1838 года

Все йде, все минає —і краю немає.

Куди ж воно ділось? відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе... умирає... Одно зацвіло,

А друге зав’яло, навіки зав’яло...

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили,

Попливуть і потім, і ти, білолиций,

По синьому небу вийдеш погулять,

Вийдеш подивиться в жолобок, криницю

І в море безкрає і будеш сіять,

Як над Вавілоном2,, над його садами

І над тим, що буде з нашими синами.

Ти вічний без краю!., люблю розмовлять,

Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,

Співать тобі думу, що ти ж нашептав.

Порай мені ще раз, де дітись з журбою?

Я не одинокий:, я не сирота,—

Єсть у мене діти, та де їх подіти?

Заховать з: собою? — гріх, душа жива!

А може, їй легше буде на тім світі,

Як хто прочитає ті сльози-слова,

Що так вона щиро колись виливала,

Що так вона нишком над ними ридала.

Ні, не заховаю, бо душа. жива.

Як небо блакитне — нема йому краю,

Так душі почину і краю немає.

А де вона буде? химерні слова!

Згадай же хто-небудь її на сім світі,—

Безславному тяжко сей світ покидать.

Згадайте, дівчата,— вам треба згадать!

Вона вас любила, рожевії квіти,

І про вашу долю' любила співать.

Поки сонце встане, спочивайте, діти,

А я поміркую, ватажка де взять.

Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля,—

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі.

Сини мої невеликі,

Нерозумні діти,

Хто вас щиро без матері

Привітає в світі?

Сини мої! орли мої!

Летіть в Україну,—

Хоч і лихо зустрінеться,

Так не на чужині.

Там найдеться душа щира,

Не дасть погибати,

А тут... а тут... тяжко, діти!

Коли пустять в хату,

То, зустрівши, насміються,—

Такі, бачте, люди:

Все письменні, друковані 3,

Сонце навіть гудять:

«Не відтіля,— каже,— сходить

Та не так і світить;

Отак,— каже,— було б треба...»

Що маєш робити?

Треба слухать, може, й справді

Не так сонце сходить,

Як письменні начитали...

Розумні, та й годі!

А що ж на вас вони скажуть?

Знаю вашу славу!

Поглузують, покепкують

Та й кинуть під лаву.

«Нехай,— скажуть,— спочивають,

Поки батько встане

Та розкаже по-нашому

Про свої гетьмани.

А то дурень розказує

Мертвими словами

Та якогось-то Ярему

Веде перед нами -

У постолах. Дурень! дурень!

Били, а не вчили.

Од козацтва, од гетьманства

Високі могили-

Більш нічого не осталось,

Та й ті розривають;

А він хоче, щоб слухали,

Як старці співають.

Дарма праця, пане-брате:

Коли хочеш грошей

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радость пашу,

Султан, паркет, шпори А,—

От де слава!!! а то співа:

«Грає синє море»,

А сам плаче, за тобою

І твоя громада

У сіряках!..» Правда, мудрі!

Спасибі за раду.

Теплий кожух, тілько шкода —

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

Вибачайте... кричіть собі,

Я слухать не буду

Та й до себе не покличу:

Ви розумні люди-

А я дурень; один собі

У моїй хатині

Заспіваю, заридаю,

Як мала дитина.

Заспіваю,— море грає,

Вітер повіває,

Степ чорніє, і могила

З вітром розмовляє.

Заспіваю,— розвернулась

Висока могила,

Аж до моря запорожці

Степ широкий крили.