Твори в п'яти томах. Том 1 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 64

А за руку батько давить.

«Тату! — кличу,— Тату!»

Аж він уже так, як крига,

Насилу я руку

Випручала... Що, цигане,

Якби таку суку

Тобі дочку — чи простив би?

    Циган:

Простив би, єй-богу.

    Відьма:

Та мовчи вже, бо забуду,

Я молилась богу...

Ба ні, дітей годувала,

Та в засік ховала,

Та, здається, ще очіпок

Клоччям вимощала,

Щоб не знать було, що стрига,

Прибралась, ходила,

Поки люде домовину

Надворі робили,

Доробили, положили,

Понесли, сховали,

І одна я з близнятами

На світі осталась.

(Плаче і саівае)

«Через яр ходила

Та воду носила,

Коровай сама бгала,

Дочку оддавала,

А сина женила І.. гу...»

    Циган:

Не скигли, бо ти всіх побудиш!

    Відьма:

Хіба я скиглю, навісний!

    Циган:

Та добре, добре, що ж дальш буде,

Розказуй лиш...

    Відьма:

А що даси?

Навариш завтра мамалиги,

Я й кукурузи принесу..*

Постривай же, нагадала*

З дочкою ліг спати,

А сина взяв у лакеї,

Громадою з хати...

Еге... еге... громадою.

Я собак дражнила

Попід вікнами з старцями

І близнят водила

За собою, щоб привчались»

Аж і сам приїхав.

Отойді було громаді

І всім достолиха,

Щоб мене не виганяли

З батьківської хати,

А мене взяв з близнятами

До себе в палати.

Ростуть мої близняточка,

А я утішаюсь

І з лютою гадиною

Я знову кохаюсь,

Докохалася до краю...

Сина у лакеї

Занапастив, а з дочкою,

Чи чуєш, з своєю...

Чи це не гріх, по-вашому,

І в вас так уміють?..

А мені дав карбованець

Та послав у Київ,

Щоб я богу помолилась.

Отож я й ходила

І молилась, ні, цигане,

Я дармо молилась.

Чи в вас є бог який-небудь?

От же в нас немає,

Пани вкрали та в шкатулі

У себе ховають.

Вертаюся із Києва,

Замкнуті покої,

Пан поїхав десь з дочкою,

Як перше зо мною.

І сина взяв,— потім... потім...

Далебі, не знаю,

Що робилось,— мені снилось,

Ніби я літаю

Над байраками совою

І дітей шукаю.

Та то бредня. Я не дітей —

Я шукала пана,

Та тепер уже не треба,

Піду у цигане.

Я вже сина оженила,

А дочка й так буде,

Лазитиме попідтинню,

Поки стопчуть люди.

Ти не бачив мого сина?

Там такий хороший,

Такий, як ти. А знаєш що?.

Позич мені грошей,

А я намиста накуплю

І тебе повішу

Та й піду собі додому..

« Дивись: миша... миша..»

Несе у Київ мишенят,

Не донесеш, утопиш десь

Або пан одніме...

Чи я найду дітей своїх,

Чи так і загину?!..»

Та й замовкла, мов заснула.

Цигане вставали —

Розбирали шатро своє,

В дорогу рушали.

Та й рушили, пішли степом,

І вона устала

Та й пішла сама за ними,

А йдучи, співала:

«Кажуть люде, що суд буде,

А суду не буде,

Бо вже мене осудили

На сім світі люди».

За селом село минали,

В городи ходили,

І, мов диво, за собою

Приблуду водили.

І співала й танцювала

Не пила й не їла,

Неначе смерть з циганами

По світу ходила.

Потім разом перестала,

Стала їсти, й пити,

І ховатись за шатрами,

І богу молитись.

То таке їй поробила

Стара Маріула,

Якимсь зіллям напоїла,

То воно й минуло.

Потім її сама стала

Вчить лікарювати.

Які трави, що од чого,

І де їх шукати.

Як варити, напувати,

Всьому, всьому вчила.

І приблуда училася,

І богу молилась.

Літо й друге проблукала

Та трави сушила,

А на третє в Україну

З ними приблудила.

Поклонилась Маріулі

За науку в ноги,

Попрощалась з циганами,

Помолилась богу

Та й пішла собі додому

На свою країну,

Рада, рада та весела,

Мов тая дитина.

Які села прохожала —

Болящих питала,

І травами напувала,

І всім помагала.

Восени прийшла додому,

Пустку затопила,

Вимазала, упоралась

І легко спочила,

Як у раї, все забула,

І злеє й незлеє,

Всіх простила, всіх любила

І мов над землею

Святим ангелом витала,

Так їй легко стало.

Мов в палатах, в своїй хаті

Перезимовала.

І сусіди не цурались,

Все село любило,

Бо вона все по болящих

День і ніч ходила,

I всякому помагала,

I плати не брала,

А що брала, то калікам

Зараз оддавала.

Або свічечку в неділю

Спасові поставить

За всіх грішних, а у себе

Й шага не оставить.

«Нащо мені,— було каже,—

Чи то в мене діти?»

Та й заплаче, отак вона

Меж чужими в світі

Вік недовгий доживала.

Дівчата, бувало,

І днювали й ночували,

Хату прибирали,

І мазали, і квітчали,

І їсти варили,

І ворожить не просили —

Так собі любили.

У хаточці чисто, тихо,

Ясно, як у раї,

І, знай, двері поскрипують,

Ніхто не минає —

Той добридень прийде скаже,

Той зілля попросить,

Той бубличків, паляничку,

Всього понаносять,

Аби було з ким пожити,

Добром поділитись.

Отак вона в селі жила

І вкрита, і сита.

І любили, і вітали,

І всього давали,

А все-таки покриткою

І відьмою звали.

З недугами і болячками

З трьома чи й більше лікарями

Із-за німецької землі

Весною пана привезли.

Тілько самого. А де ж діти?

Дочку на хорта проміняв,

А сина в карти проіграв!

І так трапляється на світі.

А що ж ми маємо робить?

Отож взяли його лічить,

Лічили, аж утрьох лічили,

Уже чого з ним не робили.

Та ба, не буде вже грішить,

А ще б хотілося... Простила,

Святого зілля наварила 

І, милосердая, з села

Лічити Еорога пішла

В палати сумнії, просила,

Щоб зіллям пана напоїть,

 Божилася, що буде жить,

І лікарі не допустили,

Прогнали, трохи ще й не били,—

Взяла горщечок та й пішла.