Великі сподівання - Диккенс Чарльз - Страница 99

Вона була непритомна, і я боявся, щоб ніхто її не ворухнув і навіть не доторкнувся до неї. Послали по лікаря, і поки він прийшов, я все не пускав її, немов у нестямі уявляв собі (так воно, мабуть, і було), що як вона вирветься у мене з рук, вогонь спалахне знову й пожере її всю. Коли лікар з помічниками підійшов оглянути потерпілу і я підвівся, мене здивувало, що обидві мої руки попечено,- доти я й не відчував ніяких опіків.

Огляд показав, що хоч вона дістала серйозні ушкодження, життю її вони не загрожували; більшу небезпеку становив нервовий шок. За вказівками лікаря постіль її перенесли в цю кімнату й постелили на довгому столі, де якраз було дуже зручно перев'язати їй рани. Коли я побачив її через годину, вона й справді лежала на тому самому місці, по якому колись стукала своїм костуром, приказуючи, що ось тут її й покладуть небіжчицею.

Хоч одяг у неї, як мені сказали, згорів дощенту, вигляд її і досі відстрахував натяком на розладнане весілля: обкутана до самої шиї білою ватою, а зверху вкрита білим простирадлом, вона все ще скидалась на привиддя чогось такого, що було, але безповоротно змінилося.

Від челяді я дізнався, що Естелла в Парижі, і попросив лікаря написати їй з першою ж поштою. Родичів міс Ге-вішем я узяв на себе, маючи на думці повідомити лише містера Метью Покета, а далі щоб він уже сам вирішував, кого ще сповістити. Я зробив це через Герберта наступного ж дня, коли повернувся до Лондона.

Того вечора вона один час говорила про те, що сталося, досить зібрано, тільки неприродно жваво. Ближче до півночі вона почала забалакуватись, а ще пізніше стала повторювати раз у раз тихим однотонним голосом: «Що я наробила!» А після того: «Коли вона вперше з'явилася, я тільки хотіла врятувати її від такої гіркої долі, як у мене». І далі: «Візьми олівця й напиши під моїм ім'ям: «Я її прощаю!» Вона завжди повторювала ці три речення в тій самій послідовності, тільки часом випускала десь одне слово, але ніколи не додавала замість нього іншого, а переходила до подальших слів.

Оскільки я вже нічим тут не міг допомогти, а вдома на мене чекали клопоти й страхи, про які я не міг забути навіть серед її марень, я вночі вирішив, що виїду вранці якомога раніше: з милю пройду пішки, а за містом сяду в диліжанс. Отож годині о шостій ранку я схилився над нею й торкнувся своїми устами її уст, які й у ту хвилину промовляли: «Візьми олівця й напиши під моїм ім'ям: «Я її прощаю!»

Розділ 50

Протягом ночі мені разів два-три перев'язували руки, а на світанку перев'язали ще раз. Ліву руку я здорово попік до ліктя і менше - до плеча; вона дуже боліла, бо й полум'я ж було з цього боку, тож я ще радів, що легко відбувся. На правій руці опіків було не так багато, і я навіть міг ворушити пальцями. Цю руку, звичайно, також забинтували, але не так суцільно, як ліву, яку довелося тримати на черезплічнику. І шинелю я міг надягти тільки як пелерину - наопашки, защібнувши її на шиї. Волосся мені теж осмалило, але голова й лице лишилися цілі.

Герберт, з'їздивши до Геммерсміту на побачення з батьком, вернувся назад і решту дня присвятив доглядові за мною. Дбайливішої за нього няньки годі було й уявити: він з такою терплячістю й ніжністю знімав пов'язки у належні години, змочував у прохолодній рідині, що стояла напоготові, і накладав знову, що я не знав, як йому й дякувати.

Спершу, коли я непорушно лежав на канапі, мені було страшенно важко, та навіть і неможливо відігнати від себе омахи полум'я, хапливе потріскування вогню, їдучий запах горілого. Тільки я задрімаю на хвилину, як тут-таки схоплююсь від крику міс Гевішем і бачу, як вона біжить до мене, а над головою в неї стовп вогню. Витерпіти ці хворобливі марева було куди тяжче, ніж фізичний біль, і Герберт, відчуваючи це, силкувався відвернути мою увагу на щось стороннє.

Про човна ні він, ні я не згадували, але думали про нього обоє. Тим-то ми й уникали цієї теми і погодились між собою - без жодного слова - що треба, щоб мої руки загоїлись якомога швидше, у межах якихось годин, але ні в якому разі не тижнів.

Коли я побачив Герберта, перше моє запитання, звичайно, було - чи все гаразд над річкою. Герберт відповів ствердно, голос його був спокійний і бадьорий, і більше протягом дня ми цього питання не торкалися. Але коли Герберт надвечір перев'язував мені руки - не так при світлі з вікон, як при відблисках з каміна - він мимохідь сам про це заговорив.

- Вчора ввечері, Генделю, я просидів з Провісом добрих дві години.

- А де ж Клара була?

- Бідолашка! - сказав Герберт.- Вона мусила цілий вечір бігати вгору-вниз через Бурка. Тільки вона за двері, він уже й стукає в підлогу. Хоча, я думаю, що він уже довго не протягне. Ці нескінченні ром з перцем та перець з ромом таки пристукнуть і його самого.

- І тоді ви, Герберте, одружитесь?

- А як же інакше я можу подбати про дорогу мою дівчинку? Поклади руку на спинку канапи, любий, я тут сяду й зніму перев'язку так обережненько, що ти й не помітиш. Але я почав про Провіса. Ти знаєш, Генделю, що він змінюється на краще?

- Я ж казав тобі: коли я бачив його останнього разу, він став якимсь лагіднішим.

- Так, ти казав. І це правда. Вчора ввечері він дуже розбалакався і розповів про себе дещо нове. Пам'ятаєш, як він тут згадав про одну жінку, з якою у нього був великий клопіт, і зразу урвав мову?.. Я тобі зробив боляче?

Я здригнувся, та не від його доторку, а від його слів.

- Я про це забув, Генделю, але тепер, коли ти заговорив, я пригадую.

- Так ото він заходився розповідати про цю пору свого життя, страшенно похмуру й тяжку. Переказати тобі? Чи зараз це було б зайве для тебе хвилювання?

- Перекажи неодмінно. Все до слова.

Герберт нахилився вперед і пильно глянув на мене, немов моя відповідь здалась йому надміру поквапною.

- У тебе голова не гаряча? - спитав він, доторкаючись долонею до мого чола.

- Зовсім не гаряча,- відповів я.- Любий Герберте, ти краще розкажи, що почув від Провіса.

- Та здається,- почав Герберт.- …О, ця пов'язка знялась на диво легко, а зараз накладемо нову, прохолодну… Тобі болить, що ти шарпаєшся, бідний мій? Нічого, це скоро пройде… Здається, що то була молода жінка, ревнива і мстива,- мстива, Генделю, аж до крайнього.

- Що це значить - до крайнього?

- Аж до вбивства…Що, занадто холодне на твою рану?

- Ні, я не відчуваю. А як це сталося? І кого вона вбила?

- Та, можливо, того, що вона зробила, й не можна назвати цим страшним словом,- сказав Герберт,- але судили її за це, і оборонцем у неї був містер Джеггерс, і от саме тоді, коли він дуже вдало провів її оборону, про нього й довідався Провіс. Жертвою була інша жінка, набагато сильніша за цю, і між ними дійшло до бійки… в якійсь клуні. Не ясно,- хто розпочав її, хто там чесно бився, хто ні, але чим вона скінчилася - річ безперечна, бо жертву знайдено задушеною.

- І цю жінку визнали винною?

- Ні, її виправдали… Бідний Генделю, я тобі знову зробив боляче?

- Анітрохи, ти так обережно, що обережніш і не можна. Ну, і що ж далі?

- У цієї виправданої жінки була від Провіса мала дитина, яку Провіс палко любив. Звечора, перед тим, як сталася та трагедія, молода жінка на хвилину прийшла до Провіса й поклялася, що вб'є дитину (дитина була у неї) і він більш ніколи її не побачить, а потім зникла…Нарешті цю важчу руку ми впорали, лишається ще права рука, це вже значно легше. Мені вистачить і світла від вогню в каміні, у мене тоді певніші рухи, коли я не так виразно бачу твої опіки…А чи не здається тобі, що в тебе гарячка, любий? Щось ти надто часто дихаєш.

- Може, й справді, Герберте. І та жінка зробила те, чим погрожувала?

- Оце і є найтяжче, що було у Провіса в житті. Так, вона це зробила.

- Тобто він каже, що вона зробила.

- Та звісно, що він, любий мій,- здивовано відказав Герберт, знов нахиляючись уперед, щоб пильніше до мене приглянутись.- Це все я розповідаю з його слів. Більш ні від кого я цього й не чув.