У дзеркалі, у загадці - Ґордер Юстейн - Страница 2

— Щасливого Різдва, мамо!

— І тобі щасливого Різдва, Туне.

Дідусь закряхтів:

— О, та тут пахне різдвяною вечерею.

— Роздягнися, Лассе.

Сесілїї здавалося, наче вона усіх бачить. Бабуся усміхалася й обнімала всіх поспіль, мама скидала свій червоний фартух, водночас обнімаючи дідуся, тато погладив Лассе по голові, а дідусь запалив сигару…

Останнім часом Сесілія навчилася бачити вухами.

Збуджений гамір на першому поверсі несподівано перервав тихий шепіт. А наступної миті тато уже долав сходи, перестрибуючи по чотири-п’ять сходинок ураз.

— Щасливого Різдва, Сесіліє!

Він обняв доньку, обережно пригорнувши її до себе. А потім підійшов до вікна і навстіж відчинив його:

— Чуєш?

Дівчинка звела голову з подушки і кивнула.

— Уже п’ята.

Тато зачинив вікно і сів на край ліжка.

— Я буду мати нові лижі?

Здавалося, вона запитала, наперед сподіваючись одержати негативну відповідь. Тоді б у неї з’явився шанс розгніватися, а це було краще, ніж просто дутися.

Тато приклав палець до уст:

— Без вибриків, Сесіліє. Зачекай і побачиш.

— Отже, будуть.

— Ти справді не хочеш полежати у вітальні на канапі, доки ми будемо вечеряти?

Дівчинка похитала головою. Цей пункт вони обговорювали уже не раз. Краще свіжою та бадьорою з’явитися на розподіл подарунків. Так чи інакше, вона не подужає й шматочка проковтнути зі святкової вечері. Одразу ж виблює.

— Але усі двері хай залишаються відчиненими.

— Звичайно!

— І голосно розмовляйте і… гримайте посудом.

— Тільки цього ще бракувало.

— А коли закінчите читання з Євангелія, хай до мене підніметься бабуся і почитає теж.

— Про це ми вже домовилися.

Мала знову опустилася на велику подушку.

— Можеш подати мені грайлика?

Тато підійшов до книжкової полиці і простягнув їй плеєр та касету.

— З рештою я впораюся й сама.

Тато поцілував доню в чоло.

— Найбільше мені хотілось би посидіти біля тебе, — прошепотів він. — Але є ще й інші, ти ж розумієш. Решту Різдвяних свят я проведу отут з тобою.

— Я уже казала, Різдво слід святкувати як завжди.

— Так, як завжди.

І тато тихо вийшов з кімнати.

Сесілія вставила в плеєр касету із різдвяними піснями Сіссель Хірхебес і невдовзі всім єством поринула у чудову музику. За якийсь час вона скинула з голови навушники — ага, усі вже сіли за стіл. Мама читала Святе Письмо. Коли вона закінчила, родина заспівала «Слався, земле прекрасна».

А тоді бабуся вирушила сходами нагору.

— Я вже йду, Сесіліє!

— Тсс! Ти маєш тільки почитати…

Бабуся сіла на стілець перед ліжком і розгорнула книгу:

— «Це трапилося на ту пору, коли цар Август наказав провести перепис населення у всьому світі…»

Коли бабуся підвела погляд на Сесілію, у тої в очах стояли сльози.

— Ти плачеш?

Вона кивнула.

— Але ж тут немає нічого сумного…

Сесілія знову кивнула.

— «Знаком вам буде таке: ви повинні знайти дитя, котре лежить сповите в колисці…»

— Ти плачеш тому, що це гарно?

Сесілія кивнула втретє.

— Ми плачемо, коли нам сумно, — сказала бабуся за якусь мить. — А часом ронимо сльозу, вражені красою.

— Але ж не регочемо з потворного?

Бабуся замислилася.

— Ми сміємося з клоунів, бо вони потішні. А деколи й тому, що потворні… Поглянь!

Бабуся скорчила бридку гримасу, і Сесілія засміялася.

Бабуся продовжувала:

— А може, нам стає сумно, дивлячись на красу, бо знаємо, що вона не вічна. Або сміємося з потворного, бо знаємо, що це тільки витівка.

Сесілія не зводила з бабусі очей. Її бабуся — наймудріша людина на світі.

— Тобі уже час йти до інших клоунів, — мовила мала.

Бабуся поправила подушку і погладила Сесілію по щоці.

— Я рада, що ти приєднаєшся до нас. А тепер ми повечеряємо…

Коли бабуся була уже на сходах, Сесілія намацала під ліжком ручку й китайський записник Найперше вона записала:

Я уже давно не стою на чужому узбережжі Егейського моря. А хвилі й далі продовжують битися об берег, перекочуючи рінь. І так цілу вічність.

Вона швидко прочитала написане і продовжила:

Ми плачемо, коли нам сумно. Та часом ронимо сльозу, вражені красою. З потішного або потворного сміємося. Можливо, нам стає сумно, дивлячись на красу, бо знаємо, що вона не вічна. А інколи сміємося з потворного, розуміючи, що це тільки витівка.

Клоуни потішні, хоча й жахливо потворні. Коли у гримерній вони скидають із себе маски, то стають гарними. Тому клоуни такі сумні й нещасливі щоразу, коли заходять у свій цирковий вагончик, грюкнувши за собою дверима.

Сесілія знову задрімала і збудилася тільки тоді, коли тато піднявся нагору, щоби забрати її зі собою.

— Подарунки! — оголосив він.

Тато просунув руки під дівчинку і підніс її догори разом з червоною ковдрою. Подушка залишилася на ліжку, тож Сесілине світле волосся опало додолу. Воно знову відросло.

Біля підніжжя сходів стояв дідусь і Лассе.

— Ти схожа на янгола, — сказав дідусь. — А ковдра — наче рожева хмаринка.

— Ангели спускаються з небес, — проспівав Лассе.

Вони саме пройшли половину сходів. Сесілія, обернувшись, зустрілася з ними поглядом:

— Дурниці! Ангели сидять зверху на хмаринах, — запротестувала вона. — Вони ж не звисають із хмар униз і не баламкають під ними ногами.

Дідусь хмикнув і відповів густою хмаркою диму від своєї сигари.

Тато вклав Сесілію на червону канапу. Під спину дівчинці намостили подушок, щоб вона могла бачити ялинку. Сесілія глянула на вершечок:

— Це не та зірка, що була минулого року.

Мама відразу вихопилася з відповіддю, наче їй було прикро від того, що не все так, як минулого року:

— Не та, знаєш, ми її не знайшли. Тато купив нову.

— Дивно…

Сесілія озирнулася по кімнаті, це помітили й інші. Вони спостерігали за нею і водночас оглядали усе, на чому спинявся погляд малої.

Жоден закуток не залишився темним. Сесілія нарахувала 27 живих свічок, рівно стільки, скільки кілець на старому карнизі у її кімнаті. Випадковий збіг?

Під ялинкою лежало повно пакунків. Усе, як минулого року, та не зовсім: дідусь більше не грав роль святкового ґнома. І це також було умовою Сесілії:

— Терпіти більше не можу тих дитячих витребеньок.

Стіл накрили для кави — горнятка з підставочками, кошик з марципановими тістечками домашнього приготування.

— Подати тобі щось?

— Трошки лимонаду, може. І крухке тістечко без полуничного крему.

Сім’я зібралася довкруг Сесілії. Лассе тримався позаду. Усе було дуже урочисто.

— Щасливого Різдва, Лассе.

— Щасливого Різдва.

— А ось і подарунки, — мовив дідусь. — Цю важливу справу доручено мені.

Уся родина розташувалася навколо ялинки, і дідусь взявся за читання карток на пакунках. Сесілія звернула увагу, що жоден з пакунків не міг бути санками або лижами, але, перш ніж гніватися, вирішила почекати. Вони можуть з’явитися і з будь-якої іншої схованки у домі. Таке вже бувало раніше.

— Сесілії від Маріанни.

Маріанна була її найкращою товаришкою. Хоча подруга жила з іншого боку Леіри, ходили вони до однієї школи.

Згорток був дуже крихітним. Може, прикраса? Або щось новеньке для її колекції коштовного каміння…

Сесілія розірвала папір і відчинила золоту касету. На маленькій подушечці лежав червоний метелик, брошка… Сесілія вийняла його зі свого ложа, і він одразу ж змінив забарвлення: з червоного став зеленим, а за мить блакитним, потім фіолетовим.

— Чарівний метелик…

— Який змінює колір залежно від температури, — кивнув головою тато.

Кожному хотілося потримати метелика в руках. Коли його притискали до долоні, він ставав блакитним та зеленим, і лише у руці Сесілії — фіолетовим.