У дзеркалі, у загадці - Ґордер Юстейн - Страница 4

Сесілія завовтузилася в ліжку, але Аріель не здавався:

— Хіба ж не гидко бути недовірливим?

— А ще гидкіше брехати хворій дівчинці просто в обличчя.

Аріель прикрив рота і перелякано шепнув:

— Ангели не брешуть, Сесіліє!

Тепер уже Сесілії забракло повітря:

— Ти справді ангел?

Хлопчик коротко кивнув, наче це була така звична річ, якою не варто й хвалитися.

Сесілія відразу притихла. Спливло трохи часу, перш ніж вона заговорила:

— Я здогадувалася про це весь час. Це правда. Але не сміла запитати, ану ж я помиляюся. Хоча я не зовсім певна, чи вірю в ангелів.

Аріель зневажливо відмахнувся рукою:

— Саме в цю гру ми гратися не будемо. Уяви собі, що я не зовсім упевнений чи ти — це справді ти. У такому разі неможливо буде довести, хто з нас двох має рацію.

Ніби для того, щоб задемонструвати, чи справжній він ангел, Аріель зістрибнув на письмовий стіл, який стояв під вікном, і став проходжуватися по ньому туди й сюди. Час від часу здавалося, ніби він ось-ось утратить рівновагу і впаде на підлогу, але ангел щоразу встигав випростатися. Одного разу Сесілії видалося, що він випростався запізно і мав би впасти, але не впав.

— Ангел у моєму домі, — пробурмотіла Сесілія сама до себе. Це прозвучало, наче заголовок книжки, яку вона читала.

— Самі себе ми називаємо Божими дітьми, — заявив Аріель.

Сесілія глипнула на нього:

— Принаймні тебе це стосується…

— Що ти цим хочеш сказати?

Сесілія спробувала сісти трохи вище у ліжку, але важко впала на подушку.

— Ти ж тільки янголятко, — мовила вона.

Аріель засміявся майже беззвучним сміхом.

— Що тут такого смішного? — запитала дівчинка.

— «Янголятко». Хіба це слово не видається тобі потішним?

Сесілія не зрозуміла, чому слово «янголятко» має бути потішним.

— Ти ж не дорослий ангел, — пояснила вона. — Тому — янголятко.

Аріель знову засміявся, цього разу голосніше.

— Ангели не ростуть на деревах. Насправді ми зовсім не ростемо, тому не можемо стати «дорослими».

— Я зараз зомлію! — вигукнула Сесілія.

— Буде шкода, ми так гарно розговорилися.

— Але я вважала, що майже усі ангели дорослі, — наполягала дівчинка.

Аріель стенув плечима:

— Це не твоя вина. Ти можеш тільки вифантазовувати потойбічний світ.

— То ти гадаєш, ніби дорослих ангелів не буває?

Аріель зайшовся перлистим сміхом. Сесілії це нагадало звук розсипаних по кухонній підлозі кульок, якими бавився Лассе. Того разу вона не допомогла братикові їх позбирати.

— Отже, не існує ані одного дорослого ангела? — допитувалася Сесілія. — Про мене, хай буде так. Але ж нас переконують, що на небі аж юрмиться від дорослих ангелів.

Якусь мить панувала тиша, а тоді Аріель випростав елегантним жестом руку:

— На небі аж юрмиться від дорослих ангелів! — проголосив він. — Аж юрмиться!

Сесілія промовчала, тому Аріель говорив далі:

— З тобою так цікаво розмовляти, Сесіліє.

Сесілія почала гризти свій великий палець і раптом випалила:

— Цікаво, як бути дорослою.

Аріель усівся на стіл, звісивши босі ніжки:

— Хочеш поговорити про це?

Сесілія лежала й дивилася у стелю:

— Мій учитель каже, що дитинство — лише етап на шляху до дорослості. Тому нам слід старанно виконувати всі наші домашні завдання, щоб підготуватися для дорослого життя. Хіба не так?

Аріель кивнув:

— Зовсім навпаки.

— Що саме?

— Дорослість — це лише етап на шляху до того, аби могли народжуватися діти.

Сесілія довго думала, перш ніж відповісти:

— Але ж першими створили дорослих. Якби не так, то не було би й дітей.

Аріель заперечно похитав головою:

— Знову помилка. Першими з’явилися діти, інакше не було б дорослих.

Сесілії спало на думку хитре запитання:

— А що було першим: курка чи яйце?

Аріель знову забаламкав ногами.

— Невже вам і далі не дає спокою давня загадка? Вперше я почув її в Індії від одного старого пташника, але це було багато тисяч років тому. Він схилився над куркою, яка щойно знесла велике яйце, і почухався в голову. «Цікаво, що було першим, — мовив він, — курка чи яйце?»

Сесілія зніяковіло глянула на Аріеля, ангел продовжував:

— Звичайно, першим було яйце.

— Як це?

— Якби не було яйця, не було б і курки. Чи ти гадаєш, що перша курка на світі, тріпочучи крильми, звалилася з неба?

У Сесілії закрутилася голова. Вона не знала, чи усе добре зрозуміла зі слів ангела, але те, що збагнула, звучало дуже переконливо. Нарешті їй вдалося розгадати давню загадку, — подумала вона.

От тільки би вдалося втримати все це в пам’яті до завтрашнього ранку…

— Те ж саме відбувається і з дітьми, — продовжував Аріель. — Вони першими приходять на світ. А дорослі з’являються, спотикаючись, за ними. І що старшими стають, то все більше спотикаються.

Слова Аріеля здавалися Сесілії такими влучними, і, щоб не забути, їй захотілося записати їх у свій китайський записник. Проте вона не зважувалася зробити це на очах у ангела. Натомість сказала:

— Але ж Адам і Єва були дорослими.

Аріель похитав головою:

— Вони стали дорослими. У тому й полягала велика помилка. Коли Бог створив їх, вони були маленькими допитливими дітьми, які лазили по деревах та повагом прогулювалися щойно створеним садом. Який сенс володіти великим садом, якщо у ньому немає дітей, котрі могли б там бавитися!

— Це правда?

— Я уже казав, що ангели не брешуть.

— Розповідай іще!

— Згодом їх спокусила змія, намовивши скуштувати плід із дерева пізнання, і вони почали дорослішати. Що більше їли, то ставали дорослішими. А тоді отак жорстоко їх вигнали з раю дитинства. Двоє шибеників були такими жадібними до знань, що поїли геть усі плоди в раю.

Сесілія не зводила з ангела широко розплющених від здивування очей, а Аріель покровительським поглядом дивився на неї.

— Та ти, напевно, чула про це уже й раніше, — мовив він.

Дівчинка заперечно мотнула головою:

— Я чула, що Адама і Єву вигнали з раю, але ніхто не розповідав мені, що це був рай дитинства.

— Про дещо ти могла б і сама здогадатися. Але ви розумієте лише частку від цілого. Ви бачите усе в дзеркалі, у загадці…

Сесілія лежала і стиха посміювалася:

— У кожному разі я можу собі уявити, як маленькі Адам та Єва стрибають по велетенському райському саду.

— Про що це я говорив?

— Або що?

— Ти чудово вмієш розгадувати загадки. А знаєш що люди використовують тільки кілька відсотків свого мозку?

Сесілія кивнула, саме про це вона читала в часописі «Ілюстрована наука».

— Мені б хотілося послухати ще про Адама та Єву, — попросила вона.

Їй тим часом вдалося підсунутися трохи вище на подушці. Аріель почав розповідати, не перестаючи баламкати ногами:

— Спершу вони почали рости. А потім стали статевозрілими. Це було часткою покарання та водночас благом для Бога і людей.

— Чому?

— Бо тепер вони могли народжувати світові нових людей. З того часу так і повелося. Бог потурбувався про те, аби постійно народжувалися діти, здатні знову і знову відкривати світ, і про те, щоб його творіння існувало довіку. Бо ж світ створюється наново щоразу, коли у нього приходить дитя.

— Коли народжується дитина, світ для неї ще зовсім новий?

Аріель кивнув.

— Можна зрештою сказати, що це світ приходить до дитини. Народитися — це одержати в подарунок увесь світ із сонцем удень, з місяцем та зорями на синьому небі ввечері; з морем, яке набігає на берег, з лісами, такими густими, що вони й самі не знають усіх своїх таємниць, з дивовижними тваринами, що бродять по горах та долах. Бо світ ніколи не постаріє і не посивіє. Це ви старієте й сивієте. Доки народжуватимуться діти, світ буде таким же новісіньким, як на сьомий день, коли Бог спочивав після його творення.

Сесілія аж рота розтулила від захвату, а Аріель розповідав далі:

— Бог створив не лише Адама та Єву. Тебе також було створено. Одного дня настала твоя черга подивитися на Божі творіння. Тебе струснули з Божого рукава, і ти, живісінька, беркицьнулася в повітрі і побачила, що все навколо надзвичайно гарне.