У дзеркалі, у загадці - Ґордер Юстейн - Страница 9

— Знову все спочатку!

— Що саме?

— Ти й далі думаєш, ніби я брешу.

Сесілія вдала, ніби не почула:

— А ти зможеш, скажімо, пройти крізь стіну до спальні тата й мами і подивитися, чи вони сплять?

— Не варто надто часто гратися у ці ігри…

— Лише один раз, добре?

Аріель підвівся зі стільця і поволі рушив. Порівнявшись зі стіною, він не зупинився. Сесілія бачила, як він прослизнув крізь неї. По цей бік виднілася тільки його ступня, але й вона зникла. За кілька секунд Аріель тим самим шляхом повернувся. Він просочився крізь стіну і стояв посеред кімнати.

— Обоє сплять, — повідомив він. — Тато обняв маму рукою за плечі. Будильник наставлено на сьому.

— Браво! — вигукнула Сесілія і заплескала в долоні. — І зовсім немає потреби переносити моє ліжко до них у спальню.

— Коли виникне потреба, я збуджу їх швидше, ніж будь-який будильник.

— Правда?

Аріель втомлено усміхнувся. Звісно, вона не повірила і цього разу.

— Так потішно щоразу за ними спостерігати. Вони думають, ніби прокидаються самі, а тоді кажуть: «Як дивно, що я пробудився саме у цю мить. Я відчув щось погане».

— Певно, весело, таке чути.

— А ще весело підглядати за дорослими, коли вони сплять. Тоді вони часто схожі на маленьких дітей. Можливо, їм сниться, ніби вони гуляють надворі і граються в сніжки.

Сесілія пожвавішала:

— Яка чудова ідея! Ти міг би спуститися вниз і принести мені сніжку? Тобі ж навіть двері не треба відчиняти.

— Мені достатньо лише простягнути руку з вікна, — сказав ангел, устаючи. — На підвіконні лежить купа снігу.

Так Аріель і зробив. Він скочив на письмовий стіл, і Сесілія бачила, як він простягнув руку крізь зачинене вікно. А наступної миті уже стояв на підлозі й тримав у руках грудку снігу. Шибка зосталася цілою.

У дівчинки аж очі розширилися від зачудування:

— Диво та й годі!

— Ну що, тепер задоволена?

— Не зовсім. Я хочу сама потримати сніг у руках.

— Будь ласка, — і Аріель кинув сніжку їй на ковдру. Сесілія взяла грудку в долоні.

— Яка холоднюща, — сказала вона. — Я вперше тримаю в руках цьогорічний сніг.

— «Цьогорічний сніг», — повторив Аріель. — Це звучить майже так само, як «фрукти сезону» або «морські делікатеси».

Сесілія притулила сніг до щоки. Коли він почав танути, вона вкинула його у склянку на нічному столику. Аріель знову примостився на стільці.

— А я ніколи так і не відчую снігу, — промовив він майже ображено. — Знаю, що ніколи не зможу його відчути. Хай би навіть цілу вічність намагався це зробити.

— Не вигадуй. Ти ж тільки-но відчув його в руках.

— Нічого я не відчув. Ангели нічого не відчувають, Сесіліє.

— Ти не відчув його холоду?

Аріель розчаровано розвів руками:

— Скоро сама переконаєшся. Відчути грудку снігу для нас те саме, що відчути думку. Ти ж теж не можеш по-справжньому відчути спогад про торішній сніг.

Дівчинка похитала головою.

— Як ти відчуваєш сніжку? — знову спитав Аріель.

— Холодна… крижана.

— Це ти вже казала.

Вона до краю напружила свою уяву:

— Пощипує шкіру. Лоскоче, як міцна м’ята. Ти тремтиш, тобі хочеться зігріти руки. А загалом, це — чудове відчуття.

Аріель зацікавлено схилився над нею, доки вона пояснювала.

— Я ще ніколи не пробував м’яти на смак, — сказав він. — І ніколи не тремтів.

Щойно тепер Сесілія збагнула, що Аріелеві розуміти земні речі так само непросто, як їй небесні.

— Певно, бридко брати в руки те, чого не відчуваєш? Схоже на знеболення у зубного лікаря. Найгидкіше з відчуттів, котрі я знаю.

— «Знеболення у зубного лікаря», — повторив ангел.

— Та, мабуть, ще бридкіший стан повного оніміння від знеболення. Тоді навіть не відчуваєш, що взагалі живеш.

На личку Аріеля застигло нерозуміння:

— Ти можеш відчувати усім тілом?

Сесілія засміялася:

— Тільки не волоссям. І не нігтями.

— Зате шкірою, а вона в тебе майже всюди. Плоть і кров утворюють чарівну одіж, за допомогою якої ви можете відчувати все навколо. Це ж треба було так усе владнати! Незбагненно, правда?

— Чарівна одіж?

— Твоя шкіра, Сесіліє. Я маю на увазі дивовижне плетиво нервових волокнинок. Коли Бог створював світ, він улаштував так, аби витвір зміг відчувати сам себе. Спритно, чи не так?

— Можливо…

— Ви усюди такі ж чутливі?

Сесілія замислилася.

— Мені не завжди подобається лоскіт. У деяких місцях лоскіт приємний. Часом буває приємно аж до болю. Можеш уявити, що буває приємно аж до болю?

— «Можеш уявити, що буває приємно аж до болю?»

— Ти знову за своє.

Аріель похитав своєю безволосою голівкою:

— Я тільки намагаюся зрозуміти, про що ти говориш. А може бути так боляче, аж приємно?

— Ні…

— Вибач, що я питаю. Ангели майже нічого не знають про біль.

— Невже ви й справді такі нечутливі, як земля та каміння?

Аріель поважно кивнув:

— Щонайменше, як вони.

— Не знаю, чому б я надала перевагу.

— Бути каменем чи ангелом?

— Якби у мене не було жодних відчуттів, я б ніколи й не прагнула скуштувати болю. Краще уже все знеболити до оніміння.

— Мені здається, ти терпіти не можеш не так місцеве знеболення, як самого дантиста.

Сесілія погодилася з ним:

— Сумніваюся, однак, що ангели не знають різниці між добром і злом.

Знову їй мало не зірвалося з язика, що вона не надто вірить в існування ангелів. Сесілія зразу ж перевела мову на інше.

— Чому ти не маєш крил?

Аріель засміявся:

— «Ангельські крила» — це лише давній забобон з тих часів, коли люди вірили, що земля плоска, як пательня, і що ангели постійно пурхають туди й сюди поміж небом і землею. Усе не так просто.

— А як?

— Птахам потрібні крила, щоб підняти себе в повітря, бо вони створені з плоті й крові. Ми ж створені. з духу, і крила для пересування нам не потрібні.

Дівчинка усміхнулася:

— Те ж саме відбувається і з моїми думками, їм зовсім ні до чого крила, щоб літати по світу.

Вона ще навіть не договорила до кінця, як Аріель зісунувся зі стільця і закружляв кімнатою, наче повітряна кулька. Сесілія слідкувала за ним очима.

— Ого! — вигукнула вона. — Це, напевно, чудово!

Аріель опустився на підлогу перед книжковою полицею:

— Не знаю.

— Дивне то, мабуть, відчуття — нічого не відчувати.

— Але ж і твої думки не можуть відчувати, що вони думають. Вони ж не грудочка снігу у твоїх руках.

Ангел підняв нові лижі і підніс до Сесілії:

— Приємно стояти на лижах?

Сесілія кивнула:

— Скоро я їх випробую…

— Мабуть, у тебе типово «холодне» відчуття, коди падаєш у сніг? Тремтячий смак міцної м’яти в усьому тілі?

— Коли добре вдягнутися, зовсім не холодно. Тільки сніг здається м’яким, як різдвяна вата. Буває, ми скидаємо лижі і ліпимо снігових ангелів. Так гарно!

Аріель поставив лижі на місце:

— Це ми високо цінуємо. Ваші забави доводять спорідненість людських дітей із Божими дітьми на небесах.

— Справді?

— Перший доказ — ваші снігові ангели. Ви ж могли б ліпити зі снігу щось цілком інше. Просто вам приємно робити саме ангелів. А ангели теж люблять робити приємні речі.

— А хіба дорослі не люблять робити приємні речі?

Аріель стенув плечима.

— Ти коли-небудь бачила дорослого лижника, який би зняв з ніг лижі і кинув їх, де трапилося, у глибокий сніг, щоби ліпити снігового ангела?

Сесілія ствердно кивнула:

— Одного разу моя бабуся зробила саме так.

— Ось бачиш!

— Що я маю бачити?

— Вона, судячи з усього, не втратила зв’язку з дитиною всередині себе.

Аріель знову полинув у повітрі, а приземлившись на стільці перед Сесілією, зітхнув:

— Наша зустріч неба і землі просто унікальна. Я повинен розповісти тобі багато небесних таємниць, якщо ти розкажеш мені, що означає бути людиною з плоті і крові.

Сесілія відчула себе стомленою й виснаженою до краю. На її думку, Аріель почав повторюватися.