Вірнопідданий - Манн Генрих - Страница 94

Дідеріх міг знову сказати: «Мій дім — моя фортеця». Родина, захищена від брудного втручання, розквітала пишним і яскравим цвітом. За Гретхен, яка народилася в 1894 році, і Хорстом — у 1895 році, з’явився на світ у 1896 році Крафт. Дідеріх, справедливий батько, кожному з дітей, ще до народження, відкривав рахунок, на який вносив насамперед гроші на білизну й люльку для новонародженого та на акушерку. Його розуміння подружнього життя було якнайсуворіше. Хорст з’явився на світ не без труднощів. Коли все закінчилося, Дідеріх оголосив дружині, що якби він був поставлений перед вибором, він без вагання погодився б на її смерть.

— Хоч би як тяжко це було, — додав він. — Але раса важливіша, і за моїх синів я відповідаю перед кайзером. — Жінки існували для того, щоб народжувати дітей, фривольність і легковажність заборонялись, але Дідеріх був не від того, щоб дозволити їм духовні втіхи і відпочинок. — Ти повинна знати три речі, — повчав він Густу, — дітей, кухню і церкву.

На клітчастій червоній скатертині з державним орлом і кайзеровою короною в кожній клітці, поряд з кавником завжди лежала біблія, і Густиним обов’язком було кожного ранку читати з неї вголос якийсь уривок. У неділю ходили до церкви.

— Цього хочуть нагорі, — поважно говорив Дідеріх, коли Густа ставала дибки.

Як Дідеріх повинен був жити в страху перед тим, хто нагорі, так Густа мусила боятися свого чоловіка. Коли вони разом увіходили до покою, їй належало давати йому дорогу. Діти в свою чергу знали, що мають віддавати їй цю честь, а таксою Менне командували всі. За столом дітям і собаці належало мовчати; Густа по зморшках на чоловіковому чолі мала здогадуватися, чи то дати йому спокій, чи то, навпаки, базіканням розвіяти його турботи. Деякі страви подавалися тільки Дідеріхові, і в дні, коли у нього був добрий настрій, він кидав шматок через стіл, щоб із щирим сміхом спостерігати, хто його впіймає: Гретхен, Густа чи, може, Менне. Його післяобідній сон часто порушувався нетравленням шлунка; в таких випадках на Густі лежав обов’язок прикладати йому теплі компреси. Переляканий на смерть Дідеріх, стогнучи, заявляв, що напише духівницю і призначить опікуна. Густа не дістане на руки ані пфеніга.

— Я працював для своїх синів, а не для того, щоб ти потім розважалася!

Густа доводила, що її власне майно було основою всього, але краще б вона цього не казала… Густі ж, коли в неї був нежить, звичайно, не доводилося сподіватися того, що Дідеріх її доглядатиме. Вона повинна була в таких випадках триматись якомога далі від нього: Дідеріх твердо поклав не допускати ніяких бацил. На фабрику він заходив лише з дезинфекційними таблетками в роті; а якось уночі знявся страшенний галас через те, що куховарка захворіла на інфлуенцу і температура у неї підскочила до сорока.

— Вигнати її з дому з усією гидотою! — звелів Дідеріх; і коли куховарку відвезли, він ще довго ходив по квартирі, розбризкуючи повсюди знезаражувальну рідину.

Увечері, під час читання «Локаль-Анцейгера», він ще і ще раз пояснював дружині, що мореплавство важливіше від життя, з чим Густа погоджувалась уже тому, що також не полюбляла дружину кайзера Фрідріха, котра, як відомо, зрадила нас Англії, не кажучи вже про деякі родинні обставини в замку Фрідріхскрон, що їх Густа дуже осуджувала. Проти Англії нам потрібен міцний флот; її неодмінно треба сплюндрувати; вона найлютіший кайзерів ворог. А чому? В Нецігу це знали абсолютно точно: лише тому, що його величність якось у веселому настрої зволив поплескати принца Уельського по тому місцю, яке йому здалось особливо спокусливим. Крім того, з Англії надходили деякі тонкі гатунки паперу, ввезення яких безперечно можна було б припинити внаслідок переможної війни. Відриваючись від газети, Дідеріх говорив Густі:

— Тільки Фрідріх Великий ненавидів англійців, цей народ злодіїв і крамарів, так, як ненавиджу їх я. Це слова його величності, і я підписуюся під ними.

Він підписувався під кожним словом кожної кайзерової промови, і саме в його першій, найрізкішій формі, а не в пом’якшеній, якої воно набирало другого дня. Дідеріх жив і ширяв у цих крилатих словах, які виявляли німецький і сучасний дух, немовби у випроміненнях своєї власної особи; його пам’ять зберігала їх, наче він сам говорив їх. Іноді він справді проголошував їх раніше. Іноді під час своїх громадських виступів перемішував їх із власними висловами — і ні він сам, ні слухачі не могли відрізнити, що належало Дідеріхові, а що кайзерові…

— Як чудово! — говорила Густа, котра читала «Суміш».

— Тризубець повинен бути в наших руках! — не слухаючи, товк Дідеріх, тимчасом як Густа, втішаючись випадком з кайзеровою дружиною, була дуже задоволена. В Губертусштоку імператриці заманулося ходити в простому, майже міщанському одязі. Поштар, якому вона при зустрічі на дорозі назвала себе, не повірив їй і висміяв її. Потім він, украй пригнічений, впав навколішки і одержав марку. Це викликало захоплення також і в Дідеріха, як розчулило його й те, що кайзер у свят-вечір вийшов на вулицю, щоб на п’ятдесят сім марок свіжонадрукованих грошей влаштувати берлінським біднякам радісне свято; і як затремтів він, дізнавшися, що його величність став почесним членом мальтійського ордену «Рицар великого хреста».

Невідомі світи відкривав «Локаль-Анцейгер» і робив водночас найвищих осіб такими близькими і приступними. У вітальні бронзові постаті їх величностей у дві третини натуральної величини, здавалося, з посмішкою підсувалися ближче, а зекінгенський сурмач, що супроводив їх, по-дружньому сурмив.

— Як чудово, певно, в кайзеровому домі, — казала Густа, — коли велике прання! Перуть сотеро челядок!

А Дідеріхові давали глибоке задоволення кайзерові такси, яким дозволялося не шанувати шлейфів двірських дам. У голові його дозрівала думка: вже на ближчому вечорі в себе дати своїй Менне повну волю в цьому відношенні. Щоправда, вже на наступній газетній шпальті одна з телеграм поважно стурбувала його, тому що досі не було з’ясовано, чи зустрінуться німецький кайзер і російський цар.

— Якщо ця зустріч не відбудеться незабаром, — багатозначно говорив він, — ми повинні бути готовими до всього. Із світовою історією жартувати не можна.

Він радо зупинявся якомога довше на загрозі катастроф, бо «німецька душа поважна, майже трагічна», правив він.

Але Густа не цікавилася цим, вона позіхала все частіше. Під осудливим чоловіковим поглядом, очевидно, згадувала про свій обов’язок, визивно мружила очі і навіть штовхала його коліньми. Він ладен був уже висловити ще одну націоналістичну думку, але Густа незвично суворим голосом промовила: «Дурниці!» Дідеріх, замість покарати таке зухвальство, дивився на неї, кліпаючи очима, наче сподівався ще чогось більшого… Коли він пробував обхопити її знизу, то вона остаточно струшувала з себе втому, і він зненацька діставав доброго ляпаса, після чого підводився і, відсапуючися, ховався за портьєру. А коли знову виходив на світло, очі його зовсім не блискали, а були сповнені ляку і темної хоті… Це, певно, відбирало останні сумніви у Густи. Вона вставала, розпутно погойдуючи стегнами, починала в свою чергу блискати очима і, владно вказуючи ковбаскоподібним пальцем на підлогу, сичала:

— Навколішки, нещасний рабе!

І Дідеріх виконував її вимогу! В нечуваному і безумному перекрученні всіх законів Густа насмілювалася наказувати йому:

— Схились перед моїм чарівним станом! — і потім, лежачи на спині, він дозволяв їй ступати собі на живіт. Щоправда, вона уривала посередині це заняття і раптом, уже без лютого пафосу, дуже діловито питала:

— Чи не досить з тебе?

Дідеріх не ворушився; Густа відразу ж знову брала над ним владу.

— Я володарка, ти підданий, — виразно запевняла вона. — Встати! Марш! — і своїми пухкими, в ямочках, кулаками вона підштовхувала його до подружньої спальні. — Радій! веліла вона, але Дідеріх випручувався й гасив світло. В темряві, із зрадливим калатанням серця, слухав він, як Густа за його спиною називала його найобразливішими іменами, — щоправда, вже знову позіхаючи. Трохи згодом — вона вже, мабуть, спала — Дідеріх, досі ще сподіваючись найстрашнішого, навкарачки заповзав на підвищення коло вікна і ховався за бронзового кайзера…