Вірнопідданий - Манн Генрих - Страница 98

У вирішальний день, коли Дідеріх, відчуваючи, як серце його калатає в конспект промови, засунений до бокової кишені, під’їхав о пів на одинадцяту з дружиною до місця врочистості, воно являло собою ще малолюдне, але дуже організоване видовище. Насамперед був уже встановлений військовий кордон. І хоч пройти його можна було після старанної перевірки, але саме це й створювало святкове почуття власної переваги над простим людом, який, стоячи на сонці, витягав пітні шиї з-за ланцюга солдатів коло підніжжя великого чорного муру. Трибуни праворуч та ліворуч від довгого білого покривала, за яким погляд угадував Вільгельма Великого, стояли в затінку наметів і численних прапорів. Ліворуч пани офіцери, завдяки дисципліні, що ввійшла в їхню плоть і кров, як пересвідчився Дідеріх, мали можливість розміститися самі і влаштувати своїх дам без сторонньої допомоги; вся суворість поліційного нагляду була перенесена праворуч, де цивільні билися за місця. Густа також була невдоволена зі свого місця; тільки намет проти пам’ятника, де розташувалися офіційні гості, здавався їй гідним прийняти її — адже й вона офіційна особа, Вульков це визнав. Дідеріх мав провести її туди, якщо він не боягуз, але, звичайно, його відважний напад був відбитий так енергійно, як він і передбачав. Про людське око, а також для того, щоб Густа не усумнилася в ньому, він висловив протест проти тону поліційного офіцера і мало не був заарештований. Орден корони четвертого ступеня, чорно-біло-червоний шарф і пред’явлена промова врятували його, але ніяк не могли служити — ані для світу, ані для нього самого — повноцінною заміною мундира. Хоч би там що, а цієї єдиної справжньої честі, честі мундира, він був позбавлений, і Дідеріх не міг не сказати собі, що без нього людина, хоч яка б вона була мудра, а все ж таки проходить життям із нечистим сумлінням.

В стані цілковитої розгубленості почало подружжя Геслінгів свій відступ, що зауважили всі. Густа, в пір’ї, мереживах і діамантах, посиніла від злості. Дідеріх сопів і з усіх сил випинав своє черевце з шарфом, наче прикриваючи власну поразку національними кольорами. Так довелося їм пройти між членами Товариства воїнів, які, в циліндрах, прикрашених дубовими вінками, стояли під офіцерською трибуною, очолювані Кюнхеном у формі лейтенанта рушення, та між одягненими в біле й прикрашеними чорно-біло-червоними шарфами молодими дівчатами під проводом пастора Цілліха в церковному вбранні. Та коли подружжя дісталося до своїх місць, хто з поставою королеви сидів на Густиному стільці? Вони остовпіли: це була Кетхен Цілліх. Тут Дідеріх усе ж таки був змушений в свою чергу сказати владне слово.

— Дама помилилася, це не її місце, — звернувся він зовсім не до Кетхен Цілліх, яка, очевидно, була йому зовсім незнайома і навіть підозріла, а до контролера, і якби навіть співчутливі голоси навколо не висловлювали свою згоду з ним, Дідеріх все одно стояв би на варті мовчазних сил порядку, моралі й закону, і швидше трибуна запалася б, ніж Кетхен Цілліх залишилася на ній… Проте сталося щось неймовірне: під іронічною посмішкою Кетхен контролер знизав плечима, і навіть поліціянт, якого покликав Дідеріх, підтримав її. Дідеріх, приголомшений таким порушенням божественного порядку, дозволив відіпхнути Густу до задніх лав, причому вона обмінялася з Кетхен Цілліх кількома ущипливими фразами. В обміні думок взяли участь сторонні особи, і він виріс би на справжній скандал, але вдарила музика — «Марш гостей у Вартбургу», і справді, гості ввійшли до намету для почесних відвідувачів; попереду Вульков — його не можна було не пізнати, незважаючи на червоний гусарський мундир, — між паном у фраку і з орденською зіркою та якимсь поважним генералом. Чи це можливо? Ще два генерали! А їхні ад’ютанти! Мундири всіх кольорів, при орденах, а які постави!

— Хто той жовтий, високий? — палко допитувалася Густа. — От красень!

— Прошу не наступати мені на ногу! — сказав Дідеріх; його сусіда також схопився з місця, всі витягали шиї, гарячкували і аж умлівали від щастя.

— Дивись на них добре, Густо! Еммі дурна, що не пішла з нами. Це єдине в своєму роді, неповторне видовище, це найвище, проти цього нічого не скажеш!

— Але той, з жовтими вилогами! — зітхала Густа. — Який стрункий! Певно, справжній аристократ, це зразу видно!

Дідеріх солодко засміявся.

— Там немає жодного несправжнього аристократа, за це можна головою ручатись. Подумай-но, тут приявний флігель-ад’ютант його величності!

— Певно, це і є жовтий!

— Тут, власною персоною!

Публіка потроху орієнтувалася.

Флігель-ад’ютант! Двоє дивізійних генералів, хай йому біс! А яка витончена граціозність уклонів! А яка привітність! Навіть бургомістра, доктора Шеффельвейса, витягли із задніх рядів, де він скромно ховався; тепер він у своєму мундирі обозного лейтенанта запасу стояв наввипинки перед високим начальством. Фон Квіцін в уланській формі оглядав крізь монокль ділянку під пам’ятником, яка деякий час належала йому. А Вульков, червоний гусар, лише тепер демонстрував повною мірою усе своє значення урядового президента, коли, віддаючи честь, виставляв напоказ міцний облямований шнурами профіль нижньої половини свого тіла.

— Це підпора нашої влади! — вигукував Дідеріх під бурхливі звуки маршу. — Поки у нас будуть такі керманичі, ми будемо пострахом для всього світу!

І в нестримному пориві, певний, що настав його час, він кинувся вниз, до ораторської трибуни. Але поліціянт, який її охороняв, ступив йому назустріч.

— Ні, ні, вам ще рано, — сказав поліціянт.

Різко зупинившися, він зіткнувся з контролером, що наздоганяв його, — служителем магістрату, тим самим, з яким сперечався за місце; той запевнив Дідеріха, що добре знає, що місце дами з жовтим волоссям належить панові радникові, але «дама одержала його за наказом згори». Все подальше служитель повідомив уже завмираючим шепотом, і Дідеріх відпустив його рухом, що промовляв: «Тоді, звичайно!» Флігель-ад’ютант його величності! Тоді, звичайно! Дідеріх подумав: чи не слід йому повернутися й публічно засвідчити Кетхен Цілліх свою пошану.

Але він уже не встиг. Полковник фон Гаффке скомандував своїй роті: «Вільно», те ж саме й Кюнхен наказав своїм воїнам; за почесним наметом заграла полкова музика: до молитви! Дівчата і члени Товариства воїнів відразу ж відгукнулися. Кюнхен у своєму історичному мундирі рушенця, прикрашеному, крім залізного хреста, ще й славетною латою — тут пройшла французька куля — зустрівся серед майдану з пастором Цілліхом у церковному вбранні, підійшла й рота, і під керуванням Цілліха старому небесному союзникові були віддані почесті. На цивільній трибуні поліціянти стежили за тим, щоб публіка вставала; офіцери робили це самі. Оркестр заграв «Могутню тверджу». Цілліх, мабуть, збирався розпочати ще дещо, але обер-президент з жовтавим обличчям, певно, вважаючи, що для старого союзника досить, опустився на своє крісло; праворуч від нього — блискучий флігель-ад’ютант, ліворуч — дивізійні генерали. Коли особи в офіційному наметі розташувалися відповідно до своїх внутрішніх законів, фон Вульков зробив знак, і один з поліціянтів відразу ж рушив з місця. Він попрямував до свого товариша, який охороняв ораторську трибуну, після чого останній обернувся до Дідеріха.

— Ну, тепер починайте, — сказав поліціянт.

Дідеріх піднімався дуже обережно, боячися спіткнутися, бо ноги у нього раптом ослабли, а очі затуманилися. Посопівши трішки, він розпізнав перед собою деревце, яке замість листя було вкрите чорно-біло-червоними паперовими квітами. Вигляд деревця повернув йому пам’ять і сили; він почав:

— Ваші вельможності! Найшановніші, вельмишановні і шановні панове!

Сто років минуло з того часу, відколи великий кайзер, пам’ятник якому зараз відкриє представник його величності, був посланий нам і нашій вітчизні; але одночасно — і це робить дану хвилину ще знаменнішою — майже десятиріччя минуло з того часу, як його великий онук зійшов на престол! І як же нам не оглянутися із гордістю і вдячністю на той великий час, в який нам судилося жити.