Чого не гоїть огонь - Самчук Улас Олексійович - Страница 35

35

— А якої вона масти? — впав знову запит з рядів.

— Переважно — періста!

— Ха-ха-ха! — зареготала підкова.

— А до чого вам той інтелект? — запитав командир.

— Та це не я, — виправдовувався Плющ. — Це Осип. Учора він казав, що треба мати інтелект… щось іще… Ага! Характер! А тоді, каже… либонь, і той… і Україну поставимо.

— І я, братця, так думаю, — додав командир. А потім звелів Осипові відступити назад і скомандував: — Бригадо! Струнко! Спочинь! Розходься!

Увечері мав скінчитися реченець для тих, що мали б «відпливати», але в цей час усі були так зайняті обговоренням нового способу атаки «трьох рамен», що про «вибір» забулося. Бригада згорталася в кулак. У залізний кулак з м'яса, крови, костей і духа. Залізняк мав чудову тему для своєї «залізної поезії» і, використавши перерву між «марш-марш» — обідом, таки встругнув нову віршу:

Наші фінки дзвонять звучно, Бубнять «катьки» барабанне, З бригадиром нам не скучно, Ми живемо дружно, славно, З бригадиром нам не скучно, Із огненним бригадиром, Б'ємо шпарко, цільно-влучно Мінометом і мортиром. Гей, Огненная Бригадо, Розрядись залізним градом, Загуди над ним торнадом — Понад ворогом і гадом!

Бригадирці понабивали на долонях мозолі, плескаючи Залізнякові «браво». А Терешко позаздростив смертельно поетові і рішив також блиснути «поезією»:

Голубцями й галушками Бомбардуй нас. Боже, з неба, За гречаними кишками Зносим молитви до тебе! Підложи нам під ялинку На народження Христове Пудів десять тлусту свинку, Тож помолимось, панове! Тож помолимось, хлоп'ята, Всі як є, голодні, босі! Скинь взуття на наші п'яти, Бо ж зима ось вже на носі.

— Ха-ха-ха! Браво! Терешко, браво! Орден, орден Терешкові! Лауреат!

Рішили видавати журнал «Барабан». Усі бригадою пішли писати вірші. Появилися футуристи, символісти, ідеалісти, реалісти. Один з ідеалістів, що величав себе Блохою, ушкварив поему на самого командира:

А в нашого командира завелася Зося,

Бо для всіх вона ласкава — хто лиш не попросить, —

починалась та поема.

— Е-е, Блоха! — перечив редактор «Барабана» Левко-Глевко. — За таке тобі командир порахує ребра.

— Та чого ж? — дивувався Блоха.

— А того ж! Коли б так хто чіпнув твою Оришку?

— І чіпають! І ще як чіпають!..

— А що то значить те твоє «всіх»?

— Там написано… всіх… Ясно!

— То ти нашого командира до всіх рівняєш? Чи знаєш ти, що за ним хоч би й княжна тьмутараканська побіжить. А ти… Зося!

— Я це знаю, я це дуже добре знаю, Левку-Глевку, одначе я не те хотів сказати. Ти мене не так зрозумів… Я просто… Ось хотілось… Для настрою… Посміятись… Ти ж, як редактор «Барабана»… I поема моя добра, і ти мусиш її вмістити. Хоч — перед цілим фронтом прочитаю?

— Сказився!

— Прочитаю! Перед фронтом!

Виникла дискусія, спочатку так собі, але вона набирала й набирала сили, до неї долучились інші, а там ще інші, і нарешті створилося дві партії — за Блоху і проти Блохи. Сипалися докази, контрдокази, аж поки температура піднялася настільки, що один одного назвав щось як дурнем, а там уже залишався один крок до завушника, і, коли б їх не розвели, хтозна, як би далеко вони зайшли у своєму шляхетному гніві.

Але й така справа опинилась у товариському суді бригади, причому Терешко, що був, розуміється, головним лавником того суду, ще раз мав нагоду висловити свої різні з цього приводу сентенції. Він почав доказувати, що це вже не така національна прикмета, що ми потрапимо з дурниці зробити ціле діло.

— Самі нерви, — казав Терешко, — така тобі нервова бомба — бух-тарах, огонь, дим, і вже вороги до сьомого коліна, хай там б'ють громи чи валиться земля.

І, щоб не бути голослівним, Терешко ні з сього ні з того поліз в історію, довго там копався, а покопавшись, почав виносити на денне світло «діла давно минулих днів», як казав один поет, та розтрясати їх перед своїми слухачами, ніби залежане сіно: різних таких гетьманів та отаманів, лівобережних, правобережних, не забув і «през незгоду ми пропали, самі себе звоювали», що ніби сказав сам гетьман Мазепа. А потім зробив гігантський стрибок, перейшов на сучасність і тут розлився, мов Дніпро у повінь.

Дісталось і революції, і різним сумної слави божкам, і чисельним кабінетам, і їх прем'єрам, і знов правобережним та лівобережним, чи пак західним і східним, а коли розправився з революцією, перейшов ще ближче, просто ось сюди до лісу… І, дарма що він обіцяв не називати імен, щоб не загострювати й так гострих відносин, тут же почав сипати ними, мов з автомата, — всі двадцять п'ять за однією серією, мовби на вітер.

Хоча всі, казав Терешко, одним хором, одним тоном вимагають «єдности» (розуміється, в лапках!), але тут же… І він враз зробив карколомну інклінацію вбік чи не найвпливовіших, можна сказати, головних підвалин політичної філософії нашого часу, які цілком одверто висувають тези і їх доказують. Тут Терешко почав своїми словами переказувати ті тези, з яких намацально виходило, що «єдність» (розуміється, в лапках!) є чеснотою лише малих, слабких, хворих і нерозумних. І нулів. Здорові, сильні, мужні одиниці ніякої такої «єдности» не потребують. Навпаки. Вони потребують відокремлення. Диференціяції, говорячи науково. І наше лихо не в тому, що ми не маємо єдности, а в тому, що ми мало диференційовані, що у нас нема одиниць, а коли вони є — за ними не йдуть, а коли й ідуть, то дуже недалеко, бо з'являється одразу забагато одиниць, і всі вони диференційовані. І воно не було б так сумно, казав далі всезнаючий Терешко, коли б при цій математиці не забувалося також про інтеграцію чи інтегральність, що, либонь… Далі він пішов у вищу математику, чого від нього абсолютно ніхто не сподівався, доказуючи збентеженим слухачам, що інтеграцію українська політична математика виключає зовсім, як совєти виключали зі списку святих революції.

Терешко розійшовся і був невблаганний. Розправившись безжалісно «із своїми», він не вдовольнився цими вузькими межами, а самочинно переступив залізні, священні кордони сусідніх, братніх народів. Чого, наприклад, питав він здивованих бригадирців, хоче від нас Москва?

— Хліба! — несміливо викрикнув хтось із слухачів.

— Або Варшава? — ігноруючи «цвішенруфи», продовжував патетично Терешко, після чого почав звалювати на купу Москву, Варшаву, Київ, так ніби ці мільйонові селища були для нього старими лахами, які він збирався перетрясти й провітрити. — Чого вони від нас хочуть? — питав і сам собі відповідав: — Визволяти! — протягав злорадо це велике слово, дивлячись на слухачів, яке це справило на них враження. Слухачі лише шкірили зуби. Терешко провадив далі: — Триста з гаком років визволяють. І не можуть визволити! І все кричать, що нас нема! А коли ми є — нас видумали! Раз австріяки, раз німці, а тепер, напевно, підуть американці… А колись, може, китайці… і, якщо не помагають ні німці, ні китайці, тоді пускають в хід Пушкіна, Міцкевича, Колиму чи якусь іншу пародію вроді Берези Картузької. І так визволяють, і визволяють, і все безконечно визволяють, і сьогодні визволили мене, наприклад, так далеко, що я готов бути не лише отаманом такої ось бригади, але й Люципером, коли навинеться для цього нагода.

Б'ємось, б'ємось! Віки б'ємось, — змінив він тон на ліричний, роздумливий, навіть сентиментальний з домішкою мелодраматичности. — Проливаємо ріки своєї і не своєї крови, знекровлюємось взаємно і нидіємо всі разом при корені, мов зачумлені, — Москва не Москва, Варшава не Варшава, Київ не Київ. І ніхто з нас не знає, що, може, вже в цей самий час десь наставляють свої вітрила нові варяги, що прийдуть і будуть «рядити і володіти».