Чого не гоїть огонь - Самчук Улас Олексійович - Страница 37

V

Місяці листопад-грудень були морозні, але безсніжні. Глибокий, сухий, пухкий сніг випав аж під наше Різдво. Небо, дерева, земля злилися у срібно-білу масу…

Над Залужжям, понад срібними стріхами, вечорами й ранками вився дим, над Запоріжжям заходило червоне сонце, над Верховом сходило. Ночами мідяний місяць спідповні, як і всі роки, як і завжди, спокійно висів, немов образ, над садами та гаями. Різдво славилось своїм предковічним порядком — тисячу дев'ятсот сорок друге за чергою, коли то десь там у тій далечі народилась Дитина, що була послана Отцем Небесним, щоб спасти цей грішний світ, який саме в ці дні, від краю до краю, обнятий смертельною боротьбою.

Люди, як і всіх минулих років, за виїмком хіба двох років совєтської інвазії, на санях і пішо, одягнуті у святочні кожухи, гуні, брьохаючись у глибокому снігу, в сірій, пронизливій ночі спливали з усіх горбів і кутків в напрямку двох — парафіяльної і монастирської — церков на всюнічну. Незважаючи на обставини, на хорах парафіяльної церкви гримів знаний дерманський мішаний хор, отець диякон Дам'ян, стрясаючи своєю сивою, але все ще бурхливою чуприною, виголошував єктенії, а в монастирі, як і в усі інші роки, гурток монахів виконував свою традиційну Богослужбу.

Дермань, від краю до краю, справляв Різдво. Брьохались попід вікнами хлопці й дівчата з колядою — із звіздою і без звізди, співали предвічні «Що то за предивна», «Небо і Земля», «Христос-Спаситель», до цього додавали «Ой видить Бог, видить Творець» та «Бог предвічний» — що прийшли сюди вже не так давно.

У хатах, як звичайно, горіли печі, дим валив з димарів, варилось і смажилось для живота і душі, наповнялась теплом кожна хата, світилась гасовими лампками, а столи, застелені білими старосвітськими настільниками, гнулися від смажені, печені, капусти, голубців, вареників, бо нічого цього року не відвозилось, не продавалось, не віддавалось на «хлібозаготовку» чи деінде, а все споживалося вдома.

Дісталось і «своїм хлопцям», тобто партизанам, лише їх команда на цей раз заборонила їм те, що зветься «гуляти», на превелике здивування дерманців, які не звикли справляти це свято насухо.

— Що це мені за солдати, що не п'ють горілки! — казав старий, ще царський артилерист Миколай Балаба, пропонуючи «квартирантам» по чарці самогону. — А я вам хочу таке сказати, — відповідав він на пояснення, що українські партизани мусять бути тверезими і всім добрий приклад давати, — я вам хочу сказати, що світ робиться не самими святими, а що вже до солдатів, то ця порода людей лише тоді на місці, коли потрапить, як то в нас казали, чортові в вічі глянути і бровою не моргнути! І скажу вам ще одверто. Я чоловік прямий, що на думці, то й на язиці… Мені ваш лад… Ні, ні! Не дуже! Тихі такі та лагідні, ніби монахи… Що ви собі думаєте? Он ідуть на вас москалі, а ті, кажу вам, — я їх знаю як облуплених! — чортяки, кажу вам, просто чортяки. Б'ються! І рвуть! І деруть! І зубами гризуть! А як розлютуються — жінка не жінка, святий не святий — давай, і баста! А щодо оцього ось питва, кажу вам, то в революцію з річки пили. Як воли! Спускали в річку спирт з ґуралень, а вони — відрами, а не було відер — лягали на пузо і смоктали… То вам солдат! Га?

— Ми такими не хочемо бути, — відповідав Балабі ідеологічний інструктор Марко.

— Ну, то ви з ними й програєте! Святі завжди з чортом програють.

— А що б ви самі сказали, коли б наші козаки та почали по хатах гуляти та з дівками спати? Що?

— Що? Нічого! Сказав би: сам був таким! Сам гуляв! Сам дівок любив!

— Вояки не мають бути дикунами, — перечив інструктор.

— Але й не святими угодниками Божими. Де війна, там… війна! Ти сам знаєш.

Троян трохи виломився з партизанства, він був дерманець із Запоріжжя, а тому, святкуючи, зробив запас — кварту на душу, а до того, як благав Терешко у своїй «молитві», — «пудів десять», але не свинки, а справжньої свині і ціла телиця лягли «під ялинкою». Був, розуміється, і дідух, і кутя, і молодиці, і дівчата. І вдарили гопака під розтяжну Клима — одинокого гармоніста… А коли йому вказували на інших партизанів, як вони справляють, він тільки відповідав:

— То вони з нашої чудової Галиції… Святі та Божі. Ми тут в іншій культурі квасились. Ми ведемо свою лінію від Байди, що на гаку в султана турецького за ребро почеплений висів.

І жарили разом, гурбою, хто не був, про Нечая, аж вікна бряжчали. Було дуже близько до часів Нечая, щось так, ніби ось воно було вчора. За столом возсідав Троян в шкуратянці наопашки, при револьвері, біля нього справа й зліва Царенко, Залізняк, Терешко, Булава, і інші, і інші, громадський магазей, обернений у залу, був набитий бійцями, як грибами. Навіть програму дали, виступали і солісти, і танцюристи, і з віршами виходили бригадні «віршопльоти». А реготали справді як чорти, аж бідні, небілені стіни магазея тріскали…

Перший день провів Троян, як кажуть, вдома, між своїми. Другий — поїхав на Запоріжжя до рідні, до жінки, до сина, до сусідів, де на нього чекали, мов на архиерея, повний стіл і мало не ціле Запоріжжя.

Правили свято у хаті дядька Михайла, що була найбільшою, під бляхою, з підлогою, з мальованими вікнами. І коли підняли першу чарку, то сам Михайло, що засідав на родинному троні, сказав промову, чого він ніколи не робив. Трохи тремтячим голосом він почав з того, що:

— Все-таки, як не кажіть і як воно тут у нас не тісно, а все-таки ми святкуємо це свято, я б сказав, перший раз в історії! Не дивуйтесь! Наша історія тут і далека, й недалека. Я вам скажу: Бог сам знає, які тільки часи не проходили понад нашими головами, але… Люди! За наших прадідів, дідів і батьків один тільки раз, одне тільки Різдво ми святкуємо самі, з собою і між собою. Це — сьогодні!

Мені ось молодий сусід підказує, що було у нас, либонь, і ще дещо… І вісімнадцятий рік! Знаю. І дев'ятнадцятий! Також знаю. І навіть двадцятий… Але, хлопці, ви тоді були ще в пелюшках, а ми… ми в темноті! Було! Що й казати! Було більше, ніж сьогодні! Було багато! Коли до нас першої неділі Великого посту тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятого року ввійшов Перший Січовий полк, щоб усмиряти наше повстання, ми тікали від нього, як… ну, як від чуми! Всі наші хлопці — матроси, артилеристи, кавалеристи, піхота, всі наші георгіївці тікали в Бущенщину, а я з ними також… України ми тоді… скажу вам, не знали. Вона до нас прийшла, але ми її не пізнали. Здобули її, як і казав Шевченко, таки окрадену!

Була напружена, тремтяча, як тятива лука, атмосфера, очі всіх дивилися у рот Михайлові, і всі помітили, як по його поморщеному обличчю при слові «окрадену» покотилися дві сльози, які він не змахнув рукою, бо, очевидно, боявся, щоб тим не звернути на них уваги.

— Що б ви сказали тепер, мої діти, онуки й правнуки, коли б до вас прийшла така Україна, як тоді? Ви б навколішки полізли навпроти неї! Ви б цілували сліди, де ступала її свята нога. Скільки крови пролили ви за ці роки за неї! Скільки вас замучено, скільки розтерзано, скільки мучать тепер, скільки замучать завтра? Я не знаю… Душа моя неспокійна! Душа моя болить! Я боюсь… що і наш Дермань засучать! Бо вже надто він за ту Україну! А проти неї, як чую — з Лондона он кажуть, — триста двадцять сталінських дивізій. Триста двадцять, діти мої! Не заплющуйте на це очей! Але — не піддавайтесь ні один! Ніколи!

І коли випили всі без єдиного слова, і коли опісля, щоб вернути настрій, виступив «сам» Троян, він лише сказав, що триста двадцять дивізій історії не почнуть і не скінчать, що, крім дивізій, в історії є ще інша сила. Вона інколи падає з неба, як спіла груша, і не стямишся, як б'є тебе просто в лоб! Так, братця! Шевченко нам сказав? Сказав! Встане Україна? Встане! Як, коли — завтра, післязавтра, за рік, за сто літ? У кожній нашій душі може вміститися триста двадцять дивізій, якщо ми того захочемо! — виголосив бадьоро Троян, і всі очі, що дивились на нього, заграли, мов струни. Сипнуло світлом, ясністю, надією. Стало знов шумно, і весело. Понеслася через стіл чара за чарою, зірвалась пісня, мов циганка, брязнула кастаньєтами, понесло запахом хмелю, що в'ється на тичині і п'янить, навіть коли б'є його мороз.