На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович - Страница 17

Кліп-кляп і телефон замовк. і кінець. Мене набито по морді, я весь обурення, я біжу до своєї кімнати, я зриваю з себе одяг, краватку, розпатлую волосся. Чортяка має забрати цілу ту Зіну з її маляркою, це виразне знущання і такого не можна дарувати. Ось піти й подзвонити їй і на гарячу голову відчитати їй свою думку! Но, но, но! Тільки не це. Краще стриматись, залізний спокій, льодове мовчання, повна, вбивча ігнорація. Я вже було вибіг до телефону, зупинив себе перед самою нішею і саме в той час, коли він задзвонив знову, а я без надуми, механічно схопив слухальце, я почув голос Зіни. — Чи Павло іванович? — Так! Це я! — вибухнув я сердито. — Вам дзвонила Лена? Що вона не прийде? Помилка. Кокетство! Страх! Не беріть поважно. Вона ось тут твердить: хочу бути людиною! Хочу бути людиною! Самостійною! А разом боїться. Просить вибачення і просить зачекати. За п'ятнадцять хвилин вона буде у вас!

Що це все значить, що це за тон, за мова, за нахабство. Якийсь виразний скандал, я нікого не хочу бачити, ніякої малярки, ніякої людини, ніякої авантюри. Як тільки прийде — покажу двері і справа скінчена, я був лютий, я хотів виглядати бридко, я розщібнув сорочку, виставив свої зарослі груди і навіть скинув штани та надів свій бурячково-китайський халат. Побачить і втече. А тим часом, розлігся на канапі, заложив ноги в нічних капцях на поруччя і вирішив за ніяку ціну не вставати, навіть коли мала б прийти сама Бригіда Бардо.

Але все таки я нервово поглядав на годинник і нервово чекав! Що за чортяча проба нервів! Ті прокляті п'ятнадцять хвилин гатили по моїх нервах, як молоти по ковадлі і були вони не п'ятнадцять, а двадцять, двадцять п'ять, я навіть знов почав сумніватися і мій настрій дуже гостро почав мінятися з буревійно лютого, на непевно-переляканий і я навіть почав вагатися чи цей мій розтріпаний вигляд зможе вистачально виправдати мене перед судом невмолимости і коли ті фатальні п'ятнадцять хвилин наближалися зовсім, я зненацька, мов опарений, зірвався на ноги і почав поспішно натягати штани. Та було вже пізно. До дверей справді делікатно застукано, я не розумів, як це і коли сталося і хто там за дверима, але я з поспіхом натягнув штани, як на зло плутався в кожній холошні, назував черевики, ледве накинув піджак, але краватки так і не встиг зав'язати, як і не встиг привести до ладу своє густе, темно-каштанове волосся. Я передчасно, механічно відчинив двері і дослівно… Так. Повірте мені. Я занімів. Перед мною, як у якійсь брутальній казці, стояла свіжо, демонстративно, вишукано одягнута, дуже молода, газельно перелякана дівчина, яку я пізнав на перший погляд… Та сама, з того перехрестя Дандес — Батерст, яку я так подивляв і яка мене так вразила своєю динамічно-визивною подобою. Я, мабуть, зробив провокативно великі очі, моє обличчя, мов з гуми, розтягнулося у здивуванні, а на мене дивилися перелякані, великі, не знаю якої вже барви, очі і дуже непевний, мало не дитячий, уривний голос запитав:

— Чи це тут?

— Лена Глідерс? — перебив я її вигуком, але мій голос зірвався, раптово упав і я розгублено занімів. Дурнішої, банальнішої, наївнішої сцени в моєму житті я ще не переживав. Школяр початкової школи напевно, на моєму місці, виглядав би достойніше.

— Чи можу зайти? — почув я скромне питання.

— О! О! Вибачте! Розуміється! Прошу… і вибачте… Я… Я вирішив… що ви… Той телефон… Але прошу, дуже прошу. і прошу сідати. Тут, тут…

— я почав поспіхом звільняти від газет і книжок мої обидва стільці. Така маса друкованого паперу, я щойно тепер це помітив. "Лайф", "Франкфуртер іллюстрірте", Віккі Доган у купальному костюмі, королева Фрідеріка в регаліях, дивовижні риби зі синіми смугами, гола, рожева дівчина з Таїті у прозорій воді з віночком червоних азалій на смуглявій голівці, голова Молотова з кирпатим носиком, задиракуватими вусиками, в окулярах і підписом "нет!" і різні, прерізні ілюстровані, як "Пост", "Тайм", "Меклейн" — все це поспіхом, ніби осіннє листя, я згортав обома руками і робив місце моїй містерійній гості, яка скромно і здивовано стояла біля дверей, одягнута у легку, коротку, сріблясту суконку з високим, під саме підборіддя, китайським коміром і великими очима гляділа на мою метушливу безпорадність.

Звичайно, я не звик бути безпорадним, ані розгубленим у таких випадках, де в дідька ділися мої уславлені ароганції і що це за дивовижа діялась взагалі. Моя гостя також, як мені видалось, не відзначалася великою відвагою, я вказав їй місце і вона слухняно, як школярка, присіла на краю канапи, стиснула щільно свої гарні стрункі ноги у прозорих нейлонових панчохах, на яких делікатно тримала невелику округлу солом'яну торбинку, мов би хотіла цим закрити свої провокуючі коліна. Я намагався безуспішно защіпнути комір своєї сорочки, який настирливо не хотів слухатись і розпачливо шукав дотепніших слів, щоб розпочати розмову.

— То це ви є та легендарна Нора Глідерс, — нарешті вирвалось у мене.

— Не Нора, а Лена, — почув я спокійну відповідь.

— Ах, вибачте! А чому справді Нора? Чи не ремінісценції з ібсена? Ваше прізвище скандинавське? — намагався я виправдати свою розгубленість.

— Ви знаєте ібсена? — легковажно запитала вона і враз спохватилася, намагаючись затерти свій нетакт. — А чому легендарна? Ви ж мене вперше бачите? — питала вона з ноткою, в якій проривалися її природні властивості спротиву і насмішки.

— О! — хотілося мені вийти з непевності. — Можливо не вперше… і багато чув…

— Багато чув? Хіба що від Зіни. Це вона творить легенди. Не розумію, де могли ви мене бачити.

— Де небудь… На вулиці… Випадково. Чим можу вам служити?

— Нічим. Хотіла вас бачити.

— Мене?

— Ви здивовані?

— Смертельно. Чому? — я починав входити в свою нормальну ролю, мені відмикався язик.

— Мені сказали, що ви знаменитість.

— Це також творчість Зіни, у неї багатий язик.

— Можливо… Що ви винятково твердий, зарозумілий парубок, якого не бере ніяка зброя. і я читала вашу статтю.

— Та, та, та! Виходить, я танк, сталевий тигр, мені ця місія імпонує у наш мілітарний вік. А яку статтю ви читали?

— Вже не пригадую.

— Це добрий знак… Щоб не перебільшити моєї зарозумілости. і ваше післанництво мені імпонує… Хто його автором? Чи також Зіна?

— Розуміється.

— Не тільки багатий язик, але й багата фантазія. Чим пояснити її агресивні наміри?

Вона не відповіла а питала своє: — А чи це правда, що ви аж такий…

— Зарозумілий? — перебив я її.

— Ну, хоч би.

— Хіба не бачите? Зіна і тут не помилилася. Зарозумілість, моя професія. Зіна і це прекрасно врахувала.

— Ні, це ширша опінія.

— Чи не агенція Галюпа? Як тут не бути зарозумілим… Стільки уваги. Але вибачте, чим можу вас погостити? Курите?

— Ні.

— Не курите? — вирвалось у мене щире здивування. — і напевно не п'єте?

— Чай, каву.

— Маю "рай-віски", "скач-віски", коньяк, чері…

— Не вживаю.

— Може належите до "свідків кгови"?

— Можливо.

— То може перейдемо до кав'ярні?

— Хіба тут погано? Маєте гарне мешкання.

— Гарне мешкання?!

— Багато книжок, журналів. Де берете час на читання?

— Просто читаю. Без часу. інколи просто в роботі.

— На роботі? Коли?

— Я механік, мої машини крутяться, а я під їх шум читаю Міченера.

- і Франсуа Саган.

— Також. Вона забавна дама, шматок парижських парфумів не зашкодить. Але вибачте… Знаєте що? Мене дуже кортить піймати вас на фото,

— Зжальтеся. Я фатально не фотогенічна. Говоріть щось далі.

Але я схопив апарат, що лежав на столі готовий для вжитку і не встигла вона отямитись, як блиснула лямпка.

— Це буде жах! Я протестую.

— Запізно! Я люблю жахи!

— Я ж перелякана, як коза.

— Це те найкраще. Безпосередність.

— Ха-ха-ха! — вперше засміялась вона. — Ви невмолимий… і неможливий.

— Вибачте. Я обіцяю надалі бути можливим.